Тореадори з Васюківки - Сторінка 38

- Нестайко Всеволод Зіновійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Я пропонував, щоб він залишив собі нашого «підводного» (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острів), але він категорично відмовився.

— Це несерйозно, — сказав він. — Це було б ніби якась прогулянка: набридло — вернувся. Якби у Робінзона був транспорт — чорта лисого він сидів би так довго один на острові! Не, треба по-справжньому. Ніяких човнів, ніякої можливості повернутися.

Героїчна був людина Робінзон Кукурузо.

РОЗДІЛ XV
Перший день на острові імені Переекзаменовки. Розділ, розказаний Робінзоном Кукурузо своєму другу і однокласнику Павлуші

Так-от як одштовхнувся ти ото від берега і поїхав, і як зник уже за очеретом, тільки жмурки на воді від човна лишилися то така тиша раптом настала — ніколи я такої тиші не чув (навіть тоді, коли вуха мені після першого з берданки пострілу позакладало). Стою я й не дихаю, мов закам’янів. Тиша-тиша.. І тільки небо, здається, дзвенить, — ніби величезною голубою мискою мене накрито. І я під тією мискою один, мов мишеня під ситом, і діваться нікуди.

Стою я і, що робити, не знаю. І поспішати мені не треба, і робити нічого. Хоч стій, хоч через голову перекидайся — все одно. Ніхто не бачить, нікому до цього нема діла.

Погано мені було. І головне, ота клята думка, що сам я звідси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево — нічого не допоможе. Я б не знаю, що робив, якби не відчув раптом, що хочу їсти. Ти пам’ятаєш, я так хвилювався і поспішав, що дома добре й не поснідав. Це одразу мене до тями привело. Харчів я вирішив поки що не чіпати — хто там зна, що воно далі буде. Вирішив наловити риби. Вибрав місцину підходящу, розмотав удочки, наживив, закинув. Жду. Сиджу, на поплавці дивлюсь і жду. Жду, жду, жду… Поплавці — ані шелесь. Не ворухнуться навіть. Не клює. Я вже й плював на черв’яків, і міняв їх, і з місця на місце переходив — нема кльову й квит. А голод мене дедалі дужче розбирає. Сиджу я, слину ковтаю і шепочу: «Клюйте, рибоньки! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочу». А поплавці, мов цвяхи з дошки, — стирчать собі просто з води і все. Нема риби. Плаває мій сніданок під водою і ніяк його не дістанеш. Нервую я, раз у раз вудочки смикаю, та тільки черв’яки на гачках витягаю. Хоч самих черв яків їж. Тьху!

Сам розумію, що час непідходящий для лову, знаю ж прекрасно, що клює або рано-вранці, або надвечір, та не легше мені від цього. Не чекати ж до вечора — живіт же підтягне, зовсім охляну. Кінчилося тим, що зачепив я гачком за корч і льоску обірвав. Пропав гачок — один з кращих, що ти мені подарував. Розсердивсь я, плюнув і пішов до торби з харчами — не міг більше терпіти. Як допався — півторби вмолов. Наівся, як дурень мила. Ліг голічерева на галявині, дрімати почав і заснув непомітно. Довго, мабуть, спав, прокинувся, бо відчув, що пече. Сонце палить — шкварчить на небі, мов яєчня на сковороді. Мацнув себе — щоки вогнем горять. Обпікся я на сонці. Пішов умився — пече. Мокрої землі приклав — пече. Згадав — сметаною або кисляком треба. Та де ж її взяти — сметану! Отоді я вперше відчув, що безлюдний острів — це безлюдний острів, а не наш колгосп «Світла зоря», де сметани цілі ставки. А мені б зараз хоч ложку, хоч півложки. Ох же ж пече! Заліз я в курінь. Темно в ньому, холодок. Полежав я трохи, та хоч пече, але жити ж треба Не можна ж двадцять вісім років у курені пролежати. Виліз я, взяв сокиру, ножа твого і пішов вирізати топорище.

Знайшов добру суху гілляку, вирізав топорище, почав обстругувати ножем і раптом скабку в пучку загнав. Та таку болючу — під самий ніготь. Зразу пальця в рот. Смокчу — не висмоктується, зубами давлю — не видавлюється. Голкою б оце, голкою б одразу вийнялася… «А дульки! Дульки не хочеш? — сам собі із злістю. — У село за голкою треба бити. Біжи, чого ж ти не біжиш?» Трохи не заплакав я від безсилої люті — таку потрібну річ, як голка, забув. Узяв гачка рибальського, почав колупати. Але дуже колупати боюсь. Там же на кінці гачка зазубрина: як заженеш, то мало того, що із скабкою, ще й з гачком у пальці ходитимеш. Ох і попомучився! Аж мокрий став. А скабку так-таки всю й не вийняв — маленький кінчик лишився. І потім довго боліло. Добре, що хоч не нарвало.

Сонце почало сідати, і я знову відчув апетит. На торбу навіть дивитися боявся, бо знав, що як підійду до торби, то завтра доведеться землю гризти. Риба, тільки риба могла врятувати мене від голоду. Я знову закинув удочку. І на цей раз мені пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадів, коли витяг нарешті першого пічкура! Він був маленький, як палець, але він був дорожчий мені за отого півметрового щупака, що ми з тобою впіймали минулого літа. Він тріпотів на гачку, а моє серце тріпотіло у грудях. Я навіть поцілував його, отого пічкурика. Потім пішли окунці, краснопіри, карасики… Я так захопився, що не звернув уваги, як перекинулась банка з черв’яками. А коли помітив—вони розповзлися по всьому берегу. Я аж підскочив. Йой! Це без черв’яків і риби не буде Куди ж ви тікаєте, черв’яки?! На кого мене покидаєте, дорогенькі?! Кинувся я перед ними навколішки, почав повзати по берегу і ловити. Та більшість уже в землю поховалися. До того ж темніти почало. Ледве я чверть банки віднайшов… Рибу більше не ловив, вирішив черв’яків економити.