Тореадори з Васюківки - Сторінка 67

Древні люди, що ото пекло видумали, якісь були наївні, без усякої фантазії. Хіба то пекло? От київський пляж у жаркий вихідний день — оце пекло! Люди тут справді пеклися, смажилися, шкварилися на сонці. Половина з них лежала голічерева мовчки, без руху, заплющивши очі, мов мертві. Лише по тому, як колихалися їхні животи, можна було зрозуміти, що вони ще живі, ще дихають. Друга половина безперервно щось іла — жувала, ковтала, плямкала губами, пила молоко з трикутних паперових пакетів, пила пиво і лимонад із пляшок. Здавалося, ця половина прийшла на пляж спеціально, щоб попоїсти. І лише незначна частина хлюпалася, купалась у воді. Але цієї незначної частини було досить, щоб витіснити своїми тілами пів-Дніпра води. Ще одна незначна частина весь час кудись ішла. Ішла, переступаючи через тіла, наступаючи комусь на ноги, на руки, на голови і таке інше. Але й цієї незначної частини було досить, щоб скидатися на вокзальну товкучку і метушню. А он — гуп! гуп! гуп! — попід кущами волейбол, стоять кружка і м’яча гупають. І нема того, щоб гарненько грати, а все гилять так, щоб когось по голові вцілити. Різнокольорові м’ячі не стільки у повітрі літають, скільки по піску качаються, через людей перестрибуючи. Отакий-то пляжний волейбол.

А он «геркулеси» ходять, повагом, весь час м’язи напружуючи і груди вперед випинаючи. І в кожного на руці номерок на резинці — від гардероба, — ніби всі «геркулеси» кимось пронумеровані.

— Здоров, Гарик!

— Привіт, ШурикІ

— Чао, Марик!

Це «геркулеси» між собою вітаються, не зупиняючись і голови не повертаючи, щоб не втратити статечність фігури. І всі оці нумеровані індикуваті Марики, Гарики і Шурики відрізнялись од решти людей тим, що були розмальовані татуїровками. Татуїровки були у них де тільки хочеш — на руках, на грудях, на ногах і навіть на спині. І чого тільки не було «виколото»: і кораблі, і орли, і звірі, і жінки, і кинджали, і різні мудрі тексти, наприклад: «Смерть за измену» абощо Це по-перше. А по-друге, у всіх у них щось висіло на шиї. Такий собі лаяцюжок, а на ланцюжку або підківка, або бляха, або якась жіноча брошка, або ключ, або просто ланцюжок без нічого, або навіть… хрестик. І дивно було бачити хресінк на грудях, де був виколотий піратський корабель, кинджал та ще й оте «Смерть за измену». Ясно, що той хрестик нічого спільного з богом не мав, що то було просто модно.

«Чого доброго, у них ще попівська ряса в моду може увійти, — подумав я — І ходитимуть тоді київські Гарики у попівських рясах по Хрещатику…»

А он дядько який дивний. Там, де в людей волосся (на голові, наприклад), — у нього — лисина, а там, дев людей голо (на спині, наприклад), — у нього густа руда шерсть —як у ведмедя. А він лежить, загоряє. От дивак! Хіба шерсть може загоріти? До тіла ж сонцю крізь ту вовну не пробитися.

А он дід який! Із води тільки-но вискочив і ну гімнастику робити — присідає, на руках од землі оджимається, підстрибує — як хлопчик. Сам худий-худий, зверху лисина, а по боках і ззаду голови довге волосся аж до плечей. І усміхається на весь рот, підморгує комусь. Оце дід! Тю! Ви гляньте, що там робиться! Стара бабуся, сива й зморшкувата, у теніс. чи, як його, у бадмінтон ракеткою вимахує Так вимахує, що аж в очах мигтить. Ого-го! Цікаво було б подивитися на нашу бабу Триндичку з такою ракеткою. Все село б збіглося А тут ніхто й уваги не звертає.

Інтересні діди й баби в Києві. Якісь хлоп’якуваті. Наче старі діти. А молоді паруб’ята навпаки. Ондо йдуть двоє. Ну, років по двадцять, не більше. І обидва бородаті. Дива!

А он якась тьотя спить під деревом Загорнулася з головою у ковдру і хропе. Чого вона на пляж прийшла — незрозуміле Дома ж під ковдрою краще виспатись можна.

А скільки дітей! Дітей скільки на пляжі! Тільки й чути:

— Сьомо,вийди з води! Сьомо,вийди з води!

— Галочко, не запливай! Пливи назад!

— Сашо, де твої черевики? Де твої черевики, я тебе питаю?

— Алику,зніми мокрі труси.

— Толю, оддай йому м’яч, Толю! Це ж не твій м’яч, це його м’яч.

— Яшо, за вредність ти сьогодні купатись більше не будеш. Не будеш… За вредність…

— Фаню, ти знов насипала піску в мої черевики! Ану висип зараз же!

— Мамочко, ну з’їж яєчкої — Це говорить товста тьотя у смугастому купальнику, що тримає в руці облуплене яйце. А «мамочка» — товстий мордатенький здоровань років дванадцяти — одвертає кирпу і кривиться — не хоче.

— Мамочко, ну з’їж, я тебе прошу! — благає тьотя. А он з води захоплено верещить худенький жевжикуватий дошкільник років шести:

— Мамо, вода! Мамо, Дніпро! Мамо, я купаюсь! Мамо, вода! — наче ніколи в житті води не бачив і не купався ніколи.

Ми підійшли до самої води і почали роздивлятися, де б його покласти речі, коли роздягнемось. Між іншим, дивлячись на Дніпро, що кишів людьми, я подумав. «От якби хтось тонув, а ми його врятували. Краще б, звичайно, якби якесь дитинча тонуло — легше рятувати…»

То була наша постійна, поки що нездійсненна мрія — когось врятувати і взагалі стати героями. Особливо добре було б отак привселюдно, щоб усі бачили… Чого б оце тому жевжикуватому галалайку не булькнути, наприклад… Ми б його вмить —раз! — і будь здоров. І у «Вечірньому Києві» на другий день заголовок: «Юні герої з Васюківки».