Тореадори з Васюківки - Сторінка 72

Вся ця історія з пістолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защеміло і заскиглило, як цуценя у темній коморі. Що-то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як він зустріне нас?

Переделать!!!

ніданком я вже сидів мовчазний і похмурий. Ява по-

""м^о8 їроіову^гт ^-"лу^т^.

„ро те то треба якось, не брешу..» (ні в якому разі), ви-

-Тто^6 КлТйУ^о —д„я ^ Й-^й^їГ^ІТпГ^зГ^о^Ї

Е1=^^^^^^^^^^^^^^^

""Д^кїї^. заперечу."… коли, сказав про театр, тільки роздумливо промовив:

^^І^^^^ — —

———^^^^^^\ Я^и я був ^чТ^гадав дядько мої думки, чи ні, але він усміхнувся: а то й правда. Ідіть самі. То я пожартував. Але якщо знову десь загубитеся — завтра ж додому.

Дядько дав нам гроші, ми повдягали новенькі хруміливі сорочки, випрасувані штани, лискучі, ще невзувані жодного разу. Але коли на мені все нове, відчуваю себе наче голий. Здається, що на мене всі дивляться, і со-себе, наче голий я сховатися від людських очей.

Йнч"а% я за^ди тім що я або тернуся рукавом об стінку, щоб намазалися або пляму на штани посаджу, або черевик носаком у землю вдарю, щоб не був такий лискучий. Потім легше. От і зараз, як ми вийшли на сходи, я од-їа^ піо хавЇ ліктем по поруччях, зробивши таким чином на сооочпі брудну смугу, — і тільки після того ми вийшли на вулцю. Та все одно у новому було незручно і мулько:

на вулицю і.й ^лодках, а комірець шию тре, мов щоб повернути голову, треба всім тілом повертатися І чого це у театр не можна ходити в звичайній одежі? У театри ідіть, щоб виставу дивитися, а не щоб на тебе п’ялися! Я якби був великий начальник, видав би навіть наказ щоб у новому в театр не пускати. Але не хвилюйтесь, я ж казав, що я ніколи не буду. Бо я хочу льотчиком. . "^Ми’сілТна^й^^^ на вулицю Червоноармійську. Театр музкомедії. Ми почали з нього, бо мені чомусь здалося що той симпатичний кругловидий артист працює саме в цьому веселому театрі (а то де ж іще можна грати царя!).

Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нікого нема. Праворуч каса. Прямо — на всю стіну величезні двері. Піднялися ми східцями до тих дверей. Торкнулися — відчиняються. Зазирнули — і там нікого.

— Може, — кажу я, — ще рано, ще не поприходили.

— Добре рано! Десята година! — каже Ява. — Артисти, як і всі люди, повинні зранку на роботу з’являтися. Аякже! Це ж служба.

— То чого ж нема нікого?

— А ти що, хочеш, щоб вони тобі тут біля дверей товклися? Вони на сцені, мабуть. Репетирують. Пішли!

Та тільки ми посунули від дверей, аж тут нам назустріч — де й взялася — молодиця у синьому, схожому на міліцейський, кителі.

— Вам що, хлопчики?

Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:

— Що таке, хлопчики?

І тоді Ява взяв та й ляпнув:

— Нам царя треба.

— Якого царя? — здивовано звела брови молодиця.

— Такого круглого, з лисиною. — Це вже я докинув. Молодиця засміялася:

— Трохи ви, хлопчики, запізнилися. Царів п’ятдесят літ, як нема. Було б раніше.

Ява похоробрішав:

— От які ви, тьотю! Хіба нам справжнього! Нам справжні царі ні до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хіба не зрозуміло?

— Він у тринадцятій квартирі живе, — ляпнув я.

— Тепер зрозуміло, — сказала молодиця, — але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарі про царів зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Він сказав вам, що в нашому театрі працює? Як його прізвище?

Ми з Явою перезирнулися.

— Прізвища ми не знаємо, — сказав я, — але знаємо, що він грає царя.

— А де ж він того царя грає? В якому театрі?

— Не знаємо ми.

— От тобі раз. Приснився вам, чи що, той артист. А звідки ж ви дізналися, що він грає царя?

— Вія сам сказав.

— То ви з ним знайомі?

— Та трохи… — непевно сказав я і поглянув на Яву: чого це він мовчить. То в усіх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав.

— То як же це ви знайомі, що й прізвища не знаєте і в якому театрі працює не знаєте? — допитувалася молодиця.

— Та отак… не встигли розпитать.

— А нащо ви його зараз шукаєте?

— Та треба… В одній справі… поговорити…

— У творчій? — усміхнулася молодиця.

— Еге… — ледве встиг я це сказати, як — бац! — з очей у мене посипалися іскри. Бац! Бац!.. Аж у потилиці защеміло. І ніби не по голові, а по кавуну щиглі — такий звук дзвінкий.

Молодиця з несподіванки аж руками сплеснула:

— Отакої! Ти чого його б’єш? Це що за хуліганство?! Ні з того ні з сього…

Що там далі скрикувала молодиця, я не чув, бо вже був на вулиці.

Голова в мене гула, на очах закипали сльози.

Так от чого Ява мовчав — боявся збрехати сам і ждав, поки я збрешу. Але хіба я всерйоз брехав? Я ж тільки сказав «еге» на її жартівливе запитання. Це можна було зрозуміти теж як жарт. Уже й пожартувати не можна. Якщо так придиратися, то до самоі глибокої старості, до самої смерті гулі на лобі носитимеш.