Тореадори з Васюківки - Сторінка 92

У вишиваній сорочці, у широченних червоних шароварах, в яких його брат танцював колись у самодіяльності, у старезній дідовій папасі, що в ній уже багато років неслися кури (та то байдуже!) гарцював Карафолька перед своїм військом, водив його у походи, влаштовував гульбища і козацькі розваги.

Ми сиділи в кущах і слухали, як долинав з вигону бадьорий запорізький марш:

«Ой чи пан, чи пропав — двічі не вмирати,

Ген, нумо, хлопці, до зброї! На герць поіуляти, слави здобувати’»

Ми скреготали зубами.

Ми ніколи не відчували себе такими самотніми, ображеними і нещасними. Ми, саме ми, за своєю вдачею мусили бути кошовими отаманами…

Ми, а не відмінник Карафолька. Ех, зацурпелити б йому зараз у носа його задраного!..

І щоб же йому таке заподіяти, чим би ж його під… той, підкандичити!.

— Слухай, Яво, — стрельнуло мені раптом. — Ти пам’ятаєш «Лист запорожців турецькому султанові»?

— Га? Ну й що?

— Напишімо їм такого листа.

— Як? Вони ж самі запорожці

— Які вони в біса запорожці! Хіба вони справжні? Фальшиві вони. Самозванці. Подумаєш, предки!.. Так і напишем: предки ваші хороші, а ви чорті-що.. Текст листа запорожців у мене дома є — у книжці «Україна сміється». Перелицюєм і буде — во!

— Ходім!

Взявши у мене текст, ми пішли до Яви. Бо у нього над столом якраз висіла картина Рєпіна «Запорожці». Сівши під картиною і дивлячись, як ото весело писали запорожці листа султанові, ми почали писати свого листа.

То була каторжна робота.

І от нарешті після довгих мук народився «Лист справжніх запорожців фальшивому лжекошовому, плюгавому відміннику Карафольці і його задрипаному військові»:

«Ти—шайтан дурепський, проклятущого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Який ти запорожець, та ще й кошовий? Слинько ти шепеляве! Дірка од бублика! Репяк ти з хвоста собачого! Латка на подертих штанях, шмат відміника недогризенний! Твого зачуханого війська ми не боїмось, землею і водою будем, битися з тобою! Не козаком тобі називатися, а у ляльки з безштаньками гратися! Не годен ти доброго слова, хай з’їсть тебе руда корова! І в голові в тебе не мізки, а полова, опудало ти городнє. Отак ми тобі відказали, плюгавче! І за це поцілуй нас у брудні порепані п’яти, свиняче порося ти! Ось-ось-о!»

Ми написали це все великими літерами на півтораметровому сувої шпалерів, що лишилися після будівництва нової хати. До сувою на грубезній мотузці замість печатки причепили суху балабушку — вийшло, на наш погляд, дуже здорово.

Виспівуючи губами: «Трум-пу-ру-рум-пум-пум-пум!» — ми пішли на вигін і урочисто вручили Карафольці «пергамен».

Ми були певні, що авторитет Карафольки після нашого листа впаде и загуркоче, як порожнє відро.

Але того ж дня ми одержали дуже стриманого і ввічливого листа-відповідь.

«Дорогі друзі! Ви лаєтесь дуже красиво, але тільки тому, що ви не козацького роду і вам прикро. Ми прекрасно це розуміємо. Ми залюбки прочитали вашого листа і навіть згодні прийняти вас у свое запорізьке військо писарями — хоч у вас і двійки з мови.

Між іншим, «недогризений» пишеться з одним «н»а «відмінник», навпаки, з двома (див. правило подвоєння приголосних, підручник граматики, стор 4, § 23).

З привітом.

За дорученням славного війська запорізького кошовий Степан Карафолька».

Це було гірше, ніж якби він кожного з нас привселюдно потоптав ногами.

Ми не дивилися один одному у вічі. Такої скрути ми ще не відчували. Ніколи ми ще не виглядали так жалюгідно перед всім товариством васюківських хлопців. Треба було щось робити. Треба було рятуватись. Бо ще трохи — і навіть шмаркаті першокласники витиратимуть руки об наші голови.

— От якби нам справжню козацьку шаблюку… — зітхнув я. — Або пістоль… як ото археологи викопали… Полетів би Карафолька з кошового в один мент!

— Га? — стрепенувся Ява. — Ага… Шаблюка.., або пістоль — це було б справді… Це — сила! Із справжньою козацькою зброєю будь-кого кошовим оберуть… »

— Де ж її взяти? — безнадійно спитав я.

— Викопати! — примружився раптом Ява.

— Де? Так вона тобі и лежить під земле… Єдина козацька могила біля села була, та й то уже — фіть!

— А на кладовищі?

— Ти що??! Бр…

— Мудрагель! Хіба я кажу — свіжі могили копати? Теж іще! Знаєш старі могили скраю, понад шляхом? Без хрестів, ледь помітні у траві. Ти знаєш, скільки їм років? Років двісті, а то й більше.. Мені ще дід Салимон якось казав, що там його прадід похований… А він хто такий був? Козак, запорожець. А як запорожців ховали? Із зброєю. От і кумекай.

— Так-то воно так… Але все-таки кладовище… Мрець…

— Та який там мрець! Череп, кілька кісточок та й усе. Ти ж бачив, коли археологи копали. Що там може бути, як він двісті років у землі пролежав… Подивишся, що од тебе залишиться через двісті років…

— Все-таки… навіть череп… Якось воно…

— Та ми того черепа й не чіпатимемо, — роздратовано сказав Ява. — Шаблю й пістоль обережненько викопаєм і знову зариємо. Ніхто й не помітигь.