Три як рідні брати - Сторінка 5

— Годі вже, годі, — каже староста. — А тепер іди собі домів, женися та ставай на господаря. Вже доста бурлакувати — час раз і людьми стати!

XV

— А що там? — питається Яків дома. Я показую йому абшит та й уповідаю, що мені староста казав. Яків посумнів.

— Нестерюку, — кажу, — брате, а ти не рад, що я вже на волі?

— Рад, — каже, — та й не дуже!

— А то чому, соколе?

— Нічо, — каже, — все добре.

— Ні, ні, — кажу я, — ти мене так не збудеш; уповідай, що таке.

— Отаке, коли хоч знати: нам не бути вже вкупі.

— А чому?

— Бо тому: ти оженишся.

— Ну, та оженюся; та відтак?

— Ти дурень, — каже Яків, а сам став свистати. (Це він бувало осігди так, як осердиться чого).

— А що би з того було, якби ти одного дурня послухав? — кажу я.

— Буду слухати, — каже.

— Дай свою сестру за мене.

— Ой?

— Та бігме.

— А я що буду робити самий дома?

— Зо мною жити, коли ласка твоя. А ні, і ти женись, та станемо оба ґаздами.

— Гм! — каже Яків.

— Так, брате!

— Коли так, то хіба й я женюся?

— Ану, женися, братику, без жарту.

— А даси за мене свою сестру?

— Моя сестра сирота, а ще до того й бідна. А ти багач!

— Ти дурень, — каже Яків та й став весільної свистати. — Даєш чи не даєш за мене свою сестру?

— Хоть обі, любчику, — кажу я. — А я ж…

— Агов! — крикнув нам хтось з-за плечей (а ми оце в саду розмовляли, уже ввечер), — не роздавай усі, бо й мені треба лишити хоть одну!

Ми обіздрілись, а мій жандарик молоденький стоїть нам за плечима, але лиш у мундирі, без зброї та й паличка в руках.

— А це ви, — кажу, — пане мій золотий, ангеле мій добрий, щось-те мене два рази від смерті відкупили? Пане мій делікатний та дорогий!..

— Та бо гов тобі вже з тільким паньканням! — каже жандар. — Я вже й не пан, я такий мужик, як би й ви.

— Оце би то? — кажемо.

— Учора дістав абшит. Але нехай вам крайнім словом скажу. Я дома не маю ні вітця, ні матері, ні родини такої, аби мені до душі. От задумав собі отут між вами оселитись. Маю пару грошей, куплю собі грунт гарний, покладу хату, справлю худобу та й буду собі жити, коли бог поможе, бо я знаю господарство.

Я так зрадів, господи!

— А ви ж би… — кажу.

— Та бо гов уже з тим тільки виканням! — гримнув жандар. — Не кажіть мені «ви», але таки по-парубоцьки «ти».

— То нехай же буде й «ти». А ти ж би, — кажу, — між нами, простими руснаками, хотів жити?

— Я, — каже Тайвер, — той руський край та ті руські люди так полюбив, що і не сказати. У вас, — каже, — так якось сердечне, звичайно, красно; а у нас, на тій нашій Німеччині, холодно якось, нудно!

— Та бо тобі треба женитися, — каже Яків до жандаря. — Без жінки не йде господарство в лад.

— А ти як гадав? — каже жандар, — женитися, відки голова! Що, варе, моя Оленочка, та чарівочка, діє? серце моє?

— Яка Оленочка? — питаю я.

— Або твоя сестра! — каже Тайвер.

— Як це?

— Отак це: ми двоє любимося та й годі. Ти не знав?

— А я ж би відки знав? — кажу я. — Олено, ходи сюди зараз! — крикнув я.

Вона вийшла, да така вже вам засоромлена, що і світа божого, мабуть, не видить.

— Дівко, — кажу, — а я оце що за речі чую? О-о!

Вона мені в ноги.

— Бадічку, — каже, — простіть мене, я согрішила. Я вже більше не буду!

— Вже більше мене не будеш любити? —~ каже жандар, а сам і собі засоромивсь. — Що ти мені казала? Знаєш, тоді коло керниці? га?

— Ей, та бо ти все з твоїми вигадками! — каже бідна дівка, плачучи. — А я тобі тоді не казала, що то таке буде? а ти все своєї!.. А падоньку[18] ж мій! Бадічку, не гнівайтесь на мене, я вже на него ані подивлюся більше! То він, бігме, він винен, най сам скаже: хто кого перший раз зачепив? Та ще й з тим морганням своїм поганим!..

Ми як стояли, так усі і засміялись.

— А тепер що буде? — питаю я жандаря.

— Тепер отак буде, — каже він, — я остану в тебе, доки собі де грунт не напитаю та не справлю, що треба.

Тим часом дасть бог і Великдень, а по велицідні[19] і зелені святки, чи як там, буде і весілля. Згода?

— Та бо ти не чув, що Олена тебе і знати не хоче? — кажу я, жартуючи.

— Та я, бадічку… я лиш так… я, бігме, лиш так, я…

— Не цірся[20] небого, тільки, але скажи-таки попросту, що любиш та й годі. Мені тутки комедії твоєї на потрібно.

— Я лиш трошечки, бадічку, бігме, лиш трошечки!

— Коли лиш трошечки, то я тебе за нього не оддам. Щоби-то, — кажу, — за тривок[21] між вами був, якби ти свого чоловіка лиш трошечки любила?

— Та бо я го буду дуже любити! — каже бідна дівчина, а тут так засоромилась, що, мабуть, не знає, чи вона на землі стоїть, чи під землею.

— Коли так, — кажу, — то що інше: поцілуйтесь. А тепер ходім вечеряти, бо я вже зголоднів, тільки говорячи.

XVI

Перед зеленими святками лагодимося ми всі три д’ весіллю. Тоній, жандар оце, має вже і грунт свій, і хату, і худоби чимало, а що вже убрався гарно! По-нашому перебрався. Ногавиці[22] на ньому черчикові, як той жар, сардак чорний, бланений, сорочка рантухова, черес у п’ять пряжок, кресак у золоті та в павах, а келеф[23] хороцівський такий уже, що такий! А сам — хлопець-хлопець! Сердешна Олена що гляне на його, так і зов’яне. А по-руськи не рубає, ні!.. зроду ніхто би не казав, що це німець: руснак та й руснак!