Україна в огні - Сторінка 12

Щось постукало в двері.

— Вийди з хати.

Ввійшло до хати двоє незнайомий людей. Стемніло. Розмовляли пошепки.

У застінку били й катували людей. Чути було крики і стогін. Постріли, і падіння, і вдари об стіну. Когось виносили і викидали в яму.

Ернст фон Крауз з’явився в дверях. Він був мокрий од збудження і важко дихав. Ніби це не він катував людей, а його самого пекли огнем, і розтинали до нестями. Очі його горіли, як у хижого звіра, і тремтіли білі губи.

— Васер!..

Він почав митися холодною водою, вигукуючи по-німецьки якісь огидні лайки. Поліцаї стояли коло нього мокрі од жаху. Він сів і застогнав, майже непритомний. У нього почався сердечний припадок. Він велів покликати Заброду. Ввійшов Заброда.

— Мовчать?

— Так, клянуся, господин полковник, ваше високоблагородіє, кля нуся вам каторгою, богом, це все робота Запорожця.

— Що ти знаєш?

— Нічого не знаю.

— У… — Крауз вистрілив у Заброду, але пострілу не сталося, і він шпурнув порожній револьвер прямо в лице Заброді.

— Я не сплю ночами. Я заганяв усю поліцію. І хоч би тобі що-небудь Нічогісінько. Орють у ярмах, молотять, а хліба нема, корови пропадають, і все мовчить, і проклинає ніби Запорожця, і щось тут є, от-от-от-от!..

Фон Крауз знову спалахнув і кинувсь на Заброду.

— Я тебе повішу. Чуєш? За що я тобі дав землю? Завойовану кров’ю моїх солдатів! Свиня! Щоб тебе, паршивого куркуля, даром годувати? Гунд!

І старий катюга Ернст фон Крауз так застукав об стіну головою Заброди, що стіна затряслась.

— Клянуся, Запорожець… Запорожець… — стогнав Заброда. Ернст фонт Крауз задихався од люті.

— Фатер, заспокойся, що ти робиш? — вбіг Людвіг. Одштовхнувши Заброду, він обняв батька.

— О мій хлопчику, майн лібе кінд, — розм’як якось Крауз, — ніхто нас, німців, не розуміє, ніхто! Ай!!!

Фон Крауз увійшов до Лавріна Запорожця чистий, гарно вдягнений, з пакунком.

К р а у з. Здрастуй, Лавріне! Як твоє здоров’є?

З а п о р о ж е ц ь. Драстуйте, господин полковник.

К р а у з. Не господин, а по-українському — пане полковник.

З а п о р о ж е ц ь. Звиніть, ми люди прості, до панства, казав той, не той.

К р а у з. Як жінка? Видужує?

З а п о р о ж е ц ь. Помаленьку.

Т е т я н а. (З-за стіни). Спасибі.

К р а у з. А, фрау Тетяна… Як діти?

Т е т я н а. Ох!

З а п о р о ж е ц ь. Та хто ж їх знає? Десь…

К р а у з. Б’ються. Десь уже на Уралі.

З а п о р о ж е ц ь. На Уралі?

К р а у з. Еге. Шкода, коли б…

З а п о р о ж е ц ь. О, коли б вони були тут все було б по-другому. Вони б усім показали дорогу.

К р а у з. Я чув, один вернувсь і ховається.

З а п о р о ж е ц ь. А, балакають.

К р а у з. Жаль, хм… До чого народ зіпсовано! Все доносять. Клевещуть один на одного.

З а п о р о ж е ц ь. Від дурості.

К р а у з. Да… Дивлюсь я оце на молодь. Погана молодь пішла. Легковажна. Це тільки ми з тобою розумієм, старики. Га?

З а п о р о ж е ц ь. Та таке якесь действітельно.

К р а у з. Повна розпуста. Ну, повна розпуста. Матеріалісти.

З а п о р о ж е ц ь. Еге.

К р а у з. Ти повіриш, у нас уже є офіцери, що не вміють писать грамотно. Єдиний ідеал — нажива.

З а п о р о ж е ц ь. Та в нас теж чогось би там такого, так не дуже, ну, звісно, всякі.

К р а у з. Да?

З а п о р о ж е ц ь. Один за другого не того…

К р а у з. Не що?

З а п о р о ж е ц ь. Не думають про хороше. Ну хоч плач.

К р а у з. Хліб ховають. Заброда каже…

З а п о р о ж е ц ь. Пусте.

К р а у з. Зникають в ліс.

З а п о р о ж е ц ь. Да ні, поки всі дома.

К р а у з. Боюсь, як би чого не сталося.

З а п о р о ж е ц ь. А що?

К р а у з. Зараз набираєм до Німеччини на оборонну роботу.

З а п о р о ж е ц ь. Чув.

К р а у з. Ой, боюсь, щоб не довелось вішати. Закон!

З а п о р о ж е ц ь. До цього, бачу, йде.

К р а у з. Да? Ти мене розумієш, отже?

З а п о р о ж е ц ь. Я й сам от думаю, що слід було б урятувати и послати до Німеччини сотню молоді на роботи.

К р а у з. О, Лаврін. У тебе розум, як у німця.

З а п о р о ж е ц ь. А…

К р а у з. О, ти у нас далеко підеш.

З а п о р о ж е ц ь. Ось я склав список. Тут самі здорові і красиві. Нате!

На другий день затужила вся вулиця. У село в’їхав Людвіг Крауз з чималим загоном жандармерії. Автомашини з кулеметами розташувались на всіх виїздах з села, люди в тривозі визирали з вікон.

Христя вбігла до Олесі в сіни, вся в сльозах.

— Тіточко! Тітко Тетяно! Олеся вибігла з хати.

— Олесю!

— Христе!

— Олесю, людей забирають до Німеччини!

— Що ти?

— Батько твій. Чула?

— Що?

— Список склав, і я в тім списку!

— Хто тобі казав?

— Павло.

— Бреше!

— А йому Заброда, начальник. Он як! Чому я в тім списку? Га? — Христя дивилась на Олесю з неприхованою ненавистю.