Україна чи Малоросія? (1926) - Сторінка 10

Перш за все треба умовитись: говорячи про російську літературу, ми весь час мали на увазі мистецтво — отже, Ленін чи то Плеханов тут зовсім ні при чому. Значить, справа в художніх надбаннях Москви і зовсім не в «російській революційній демократії», що від неї ми, зі слів Хвилі, хочемо начебто відштовхнутись. В тім-то й справа, що ми цю революційну демократію не думаємо ототожнювати, як роблять це наші опоненти, з сухарєвськими крамарихами і з безперспективною літературщиною, декадансом, занепадом, реакцією, що запанували нині в російській літературі. Справа в тому, що саме ми і хочемо допомогти новим пролетарським силам у Росії вибратись з багна графоманії. Коли наші опоненти не вірять, що московська література сидить нині в цьому багні, — хай вони спитають у якогось пана, і він їм на ушко підтвердить: «це дійсно так». Комінтерн — одна справа, а Сухарєвка — зовсім інша, і будьте ласкаві не плутати цих двох понять.

Але чому ж сьогоднішнє московське міщанство (і пролетарське, і «сменовєхівське»), за винятком якогось десятка оповідань (що є крапля в морі), переживає такий занепад? Чому її теми етнографічної балаканини (всі ці Стеньки Разіни, расєйські мужики, Омельки Пугачови) — є бонтон сьогоднішнього московського Парнасу? Чому ці теми неодв’язно стежать за російським письменником найгероїчнішої і найзмістовнішої епохи? Відкіля ця арцибашевщина четвертого сорту пролетарських письменників Гладкових, чирікання поетів солом’яної Русі, пересічність Іванових, обмеженість Пільняків, бульварщина Еренбургів і т. д., і т.п.? Відкіля ця безплотна, хоч іноді і дотепна (для провінціальних баришень) формалістика Шкловських? Відкіля ця профанація літературних господ Алексєїв Товстих? Яка причина такого розкладу?

Буттям визначається свідомість. Відціля витікає перша причина. Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства, що в ньому, як всесвітній оазис, — пролетарські заводи, Комінтерн і ВКП. Коли на Україні, і зокрема в центрі її, ви чули тільки «товариш», там вже давно перейшли з «гражданина» на «господина». Москва має міцні традиції, які глибоко входять в міщанство. Москва як Москва (і навіть Росія без Сибіру), по суті, не бачила Жовтневої революції і її героїчної боротьби. Російська революційна демократія — одне, а жидкобородий московський інтелігент — зовсім інше. І от сьогодні він затоскував за сухарєвською купчихою, за тройкою з «бубенцями» і, головне… за Спасителем. Він знов почав «богоискательствовать». Він забув, що «простой человек», як говорив Олександр Блок, не прийде з ним говорити про Бога. І от знову починається вакханалія теософії, порнографії, розчарування і самогубства. Письменник, коли він пересічність, — раб свого суспільства. Отже, й маємо результати дійства першої причини.

Але друга причина витікає зі спадщини. Велика російська література є, перш за все (здається, так її характеризує і Брандес), література песимістична, певніше, пасивно-песимістична. В західноєвропейському письменстві оптимізму теж не багато було, але там песимізм завжди закликав суспільство до активності, до будівництва, до «невідомих обріїв». Він, цей песимізм, не тільки стимулював до боротьби, але в ньому суспільство находило і сенс життя. Російський пасивний песимізм виховував кадри «лишніх людей», попросту кажучи, паразитів, «мечтателей», людей без «определенных занятий», «нитиків», сіреньких людей «двадцатого числа». Російський песимізм породжував класичні гімназії, що з них виходили Рудіни — високовчені і безпорадні в практичному житті. Російський песимізм породжував і дику бюрократичну машину, бо ж ці Івани Івановичі і Петри Петровичі, вилізши з-під мамашиної «класично-гімназіальної» спідниці і стикнувшись з суворим життям, шукали «20-го числа», щоб тягти свою «песимістичну лямку», розбавляючи її вином, «винтом», «стукалкою» і теософськими розмовами про велике призначення «Росії-Месії». Цей песимізм міг виникнути тільки в Росії, де кволий умираючий феодалізм не давав виходу з подвійної людської природи, принесеної капіталізмом, і затримував людське «я» в лабетах кволого християнського дуалізму, в лабетах християнізму. І справді: порівняйте кількох російських письменників, і ви побачите, що для кожного з них тоска «расєйської ширі» є та вісь, на яку накручуються всі інші мотиви, їхня справжня фізіономія, навіть для західника Тургенєва, відбивається все-таки в дзеркалі сконденсованого слов’янофільства Костянтинів Леонтьєвих, в «мракобєсії» Розанових. Абсолютизм зробив своє діло. Феодалізм визначив велику російську літературу. Під прапором пасивного християнського дуалізму пройшло московське мистецтво. Данте робив підсумок середньовіччя, але він, на жаль, не дав прообраз російської літератури. Московський інтелігент і сьогодні тоскує за теологією Беатріче, за подорожником в рай, але він невдоволений Вергілієм — цим символом земної мудрості. Толстой, наприклад, відчував Руссо не як антитезу до скептицизму — виступи останнього проти раціоналізму, він добачав тільки проповідь за патріархальну демократію. Руссо для Толстого — перш за все християнин, з його пасивним дуалізмом. Російська література, яка не бачила своєї справжньої буржуазії, не відчувала її оточення, не переживала пафосу капіталістичного будівництва і завжди спиралась на феодалізм, не могла утворити позитивного світовідношення. Відціля її «расєйськая ширь» з «расєйською» тоскою, відціля і пасивний песимізм. Золотий вік західноєвропейської літератури проходить під прапором буржуазних революцій і буржуазного хазяйнування. Це був революційний час, і він ніс з собою оптимізм (чи то активний песимізм) молодого суспільства. Уже епоха енциклопедизму видвигала таких парвеню, як Дідро. Золотий вік російської літератури робило кволе дворянство, яке й визначило світовідношення цього мистецтва. Але й за цим віком не приходив законний хазяїн держави, і російська література пішла на спад. Таке довге хазяйнування пасивного християнського дуалізму як основного мотиву не могло не відбитись на психіці російської інтелігенції, не могло не утворити тієї химерної колізії, що її ми спостерігаємо й сьогодні. Треба наздоганяти сьогоднішній день, а важкі традиції, як камні на шиї, тягнуть на дно мертвого дуалізму. Треба творити «героїчну епоху», а жидкобородий «богоискатель» тягне теософію. Єсенін і низка інших самозгубств — це як реакція. Етнографічна романтика (будь то Іваново-пільняковська Рассея, чи то бульварна «Жанна Ней», чи то пролетарський сахарин карамельних Даш) — така романтика не спасає становища. Один з російських критиків порівнював колись романтизм з слов’янофільством. В сьогоднішній російській етнографічній романтиці та сама ідеалізація минулих Разіних і Пугачових зливається з почуттям «расєйського» патріотизму, з неясними мріями про майбутнє. Далі цього йти не можна. Треба шукати нової дороги. Велика російська література дійшла своєї межі і зупинилась на роздоріжжі.