«Уміркований» та «щирий» - Сторінка 2

- Винниченко Володимир Кирилович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Ну, оставь, извозчик, — миролюбиво кажу я, — по-езжай на вокзал… Довольно.

— Не-ет. Я атого не могу. Не-ет. Уж мы это в участке рассудим. Н-но!

Що ти його будеш робити? Ще справді завезе. Бачу, Недоторканий почина йорзати на сидінні.

— Та це ти справді, земляк, в участок їдеш? — питає, нарешті.

— А ты думал в лесторан тебя за такия слова? Н-но! Що ти йому казатимеш? Везе-таки в участок! Недоторканий почина сопти. Далі зразу чогось заспокоївся, посміхнувся до мене та й каже до звощика:

— Ну-ну, їдь, їдь… Чого ж?.. Побачимо тільки, що тобі скажуть в участку за т в о ї слова про царя… їдь, їдь…

Звощик нічого, мовчить.

— Побачимо, побачимо, як тебе погладять по голівці за те, що ти свою мужицьку морду з царем зрівнюєш.

— Разве я равнял? — раптом озирається звощик. — Я, значит, к примеру только… А ты вон что!..

— Ні, голубе… Ти сам сказав, ось і мій товариш чув, він свидєтєльом буде. А за це знаєш що роблять?

Звощик нічого не одповідає, одвертається і мовчки їде далі. Потім помалу поверта коня і їде назад.

— Куди ж ти? — з іронією пита Недоторканий (не вдержався-таки).

— Время не хочется терять…

— А! «Время». Ото-то ж бо й є… Кацапня проклята!

— Та годі вже, пане Данило, — просю вже я — Хай йому біс. Мовчіть уже.

— Ні! — каже. — Не треба їм потурати. Ач! Тюря чортова! Забралась в чужу солому та й шелестить ще!.. «Пустяшний»! А ваші Куропаткіни, Рождественські, Стеселі хороші? Один тільки й був порядний Кондра-тенко — та й то не кацап, а українець. Цього вони не знають! Кацапури!

Отакий чоловік!.. А на вокзалі знов. Пішов він білети купувати. Жду я його. Жду, жду, — немає. Що таке? Ану, дай піду пошукаю. Іду до каси, дивлюсь: народу, народу там. А коло каси стоїть жандарм, а проти його Недоторканий і щось сердито кричить. Прислухаюсь я.

— Він не має права! — чую, говорить Недоторканий. — По маніфесту усі мови рівноправні… Він повинен розуміти мене. Скажіть на милість, шишка яка:

касир нещасний!

Жандарм перебиває його.

— Та плювать мені! — гука Недоторканий. — Хай позиває! Він на Україні, а не в Кацапії, мусить і балакати по-українському!

От я жалів потім, що тут його не арештували! На моє нещастя, якось обійшлось благополучно. Чи жандарм дурний був, чи хто його зна. Взяли ми багажного і пішли в вагон. А вже вдарив перший дзвінок. Багажний пхав-пхав на полицю наші чемодани, але там вони не поміщались, він і поставив одного під лаву. Недоторканий це побачив.

— А хіба на полиці не можна? — каже до того.

— Что-с? Полицию? — не зрозумів той.

— Ничего, ничего, — поспішно вмішуюсь я і починаю шукати в гаманці злота.

— Ти — українець? — тим часом похмуро звертається Недоторканий до багажного.

— Как изволили сказать? — ввічливо нахиляється цей.

— Хохол ти чи кацап?

— Я-с? Хахол! Самый настоящий хахол! Чернигов-ской губернии.

— А по-своєму й говорити не вмієш?

«Ну, от! — думаю. — Ще з цим зчепиться! Ну, й пеня!» А тут, як на зло, ніяк злота не найду. А гривеника дать мало, двадцять копійок багато.

— Давненько из деревни, барин. Запомнил по-мужиц-кому, — делікатно посміхається багажний, поглядаючи на мої руки.

Недоторканий ще більше похмурюється:

— Та не «по-мужицькому», а «по-українському»! Мужики всякі бувають. Є мужик француз, є німець, є поляк… О! Є і пани такі ж самі…

— Да! — зітхає багажний. — Всякие, значит, народм… Б’є другий дзвінок. Багажний переминається з ноги

на ногу, подивляється на мої руки. А тут злота, як

навмисне, нема. Плюнув я.

— Чи нема, — кажу, — хоч у вас злота, Даниле Івановичу?

— Злота? Добре… А свою рідну мову сором забувати. Нас і так скрізь забувають… От касир цей… Сволоч! Ще арештувать хотів… Бач, бюрократ кацапський!.. Злота, кажете?

— Злота, злота.

— А наш брат галушка мовчить… Та чухається… А ка-цапня хазяйнує собі… Культуру свою…

— Барин! Мне некогда… Идтить нада, второй зво-нок, — несміло перебива його багажний. Недоторканий грізно дивиться на його.

— А ти по-своєму сказати мені не вмієш?

— Я, барин, человек занятой… Позвольте за труд… Мне некогда политикой заниматься…

— Ні, стій! Я тебе не про політику.

— Данило Івановичу, — умішуюсь я, — бог з ним, пошукайте злота.

— Ні-і! Підождіть. Треба вчить. По-своєму, питаю, ти не вмієш сказати?

Вже й пасажири починають звертати увагу. Багажний стискує плечима і з усмішкою дивиться на якогось панка, що цікаво загляда до нас.

«Ах, ти ж боже мій! — думаю. — Знов скандал буде».

— Данило Івановичу! — благаю вже. — Та пустіть чоловіка.

— Ні, підождіть… Ось ти скажи мені: як того чоловіка назвати, що матір свою забуває? Га?

Б’є третій дзвінок. Багажний стріпується, робить сердите лице і рішуче говорить:

— Позвольте, барин, за труд, а то я жандарма буду звать. Что это такое в самом деле.

Зачувши «жандарма», я прудко виймаю двадцять копійок і суну багажному в руку. Він вмент зник«-є.