В пошуках скарбів - Сторінка 9

Біля підніжжя могили, обнесеної гарною ажурною огорожею, влітку було багато квітів. Під задумливими акаціями на гранітному п’єдесталі в 1954 році, в дні святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією, було встановлено погруддя (за малюнком Рєпіна) запорозького ватага Івана Сірка. На гранітній плиті навічно викарбувані слова: «Тут похований кошовий отаман війська Запорозького Іван Дмитрович Сірко — 1.VIII.1680 р.» А нижче могили — ще одна плита з написом; «На цій місцевості знаходилась Запорозька Січ, яка була центром запорозького козацтва і відіграла прогресивну роль в історії українського народу».

Могила Сірка зберігалася в Капулівці й до наших днів. Та з’явилась загроза розмиву могили. Води Каховського моря з роками почали все ближче підступати до берега. Отже, могилу Івана Сірка треба було рятувати. Громадськість республіки висловилася за перенесення праху колишнього отамана в інше місце.

У квітні 1967 року Дніпропетровський облвиконком прийняв постанову про перенесення останків кошового отамана Івана Сірка на так звану Сторожову могилу, що стоїть поблизу колишньої Січі, неподалік села Капулівки.

Виконання цієї постанови було покладено на комісію в складі 9 осіб. При розкопці могили 23 — 24 листопада 1967 року виявилось, що Сірко лежав у дубовій труні, на ньому була шапка, виготовлена з соболиного хутра, частина одягу, червона китайка, якою за звичаєм вкривали козака свого отамана, проводжаючи в останню путь. Фахівці встановили, що Сірко помер віком 70 — 75 років, мав зріст 174 — 175 сантиметрів.

Зараз Сторожова могила умілими руками обладнана, височить погруддя Сірка, зроблені східці. Тут же стоїть і старий пам’ятник, який запорожці поставили на першій могилі Сірка. Навколо могили шумлять гілчасті акації.

На великий жаль, портретного зображення отамана Сірка історія нам не залишила. Отож було вирішено звернутися в Інститут етнографії імені Миклухи-Маклая АН СРСР.

27 листопада 1967 року череп І. Д. Сірка було передано в лабораторію пластичної антропологічної реконструкції відомому вченому М. М. Герасимову, Та смерть професора перешкодила виконати цю складну працю. Відтворити риси обличчя національного героя українського народу взялася талановита учениця М. М. Герасимова, кандидат біологічних наук Г. В. Лебединська. «І. Д. Сірко, — зазначала вона, — помер зовсім не молодим. Про це свідчать зарослі шви черепа та відсутність зубів. Нам бажано б відтворити риси обличчя в молодому віці. На це, звичайно, потрібен час. А поки що вже відтворено риси Івана Сірка в профіль та анфас — саме такими, якими вони були в останні дні його життя».

Вже пізніше погруддя, виконане за портретом Рєпіна, було замінено. Майстри ливарного цеху Нікопольської райсільгосптехніки М. А. Брей та І. К. Мелешко відлили нове погруддя Сірка за портретом, присланим з Інституту імені Миклухи-Маклая. Погруддя має висоту 1 метр 25 сантиметрів. Унизу читаємо напис: «Кошевому атаману войска Запорожского И. Д. Сирко. Умер 1680 г.».

Так на Дніпропетровщині у зв’язку з 300-річчям возз’єднання України з Росією увічнено пам’ять про Івана Сірка.

У СТЕПУ ШИРОКОМУ

І я вирішив поповнити мій архівний
матеріал матеріалом археологічним.
З промови Д. І. Яворницького на ювілеї

Д. І. Яворницький під час археологічних розкопок часто зустрічався з простими людьми, які своїми розповідями збагачували його матеріальну та духовну скарбницю. Про ці зустрічі з людьми багато залишилось цікавих спогадів. Але ніхто краще не міг розповісти про них, як сам Дмитро Іванович.

Отож і переповімо окремі фрагменти з його книжки «По следам запорожцев», в якій свого часу були опубліковані ці розповіді.

Був літній день. Сонце так пекло, що копачі познімали з себе сорочки й підставили спини під слабенький вітерець, щоб прохолодити тіло й зігнати рясний піт з обличчя. Копачі примітили, що до них шкутильгає степом якийсь дід. Його, видно, зацікавило, що то люди тут роблять. Він, не довго думаючи, підходить до могили, забирається на високий бічний гребінь, дивиться вниз і кричить:

— Пани, здорові були!

— Здоров був, діду! Що доброго скажеш?

— Скажу вам, що не тут ви копаєте!

— А де ж би нам копати?

— Копати б вам у Нешкребівці!

— А що ж у тій Нешкребівці є?

— Що у тій Нешкребівці є? Там є могила і поверх тієї могили орел сіда, а всередині її дванадцять ставників стоїть, у тих ставниках дванадцять свічок горить, а під ставниками дванадцять пістолів лежить, а під тими пістолями дванадцять бочок з золотом закопано. Так от де б вам копать!

— Чого ж ти, діду, сам не копаєш, як знаєш, що там дванадцять бочок з золотом заховано?

— Еге, мені очі повилазять, бо там таке заклятіє лежить, що хто викопа, то в того й очі повилазять на лоба.

— А як у нас повилазять?

— Вам нічого — ви пани!

Дружним вибухом сміху відповіли копачі на такі слова діда. Цей гомеричний регіт увесь час то в одному, то в іншому місці проривався з великою силою. А дідок, винуватець сміху, давно вже пошкутильгав од могили в степ.