Важке життя і небезпечні пригоди Павла Валеріановича Хвалимона - Сторінка 6

- Ячейкін Юрій Дмитрович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Я там знайшов справжній скарб, — виспівував своєї Павлусь, — цілі поклади металолому! Щоб вивезти його, знадобилося аж двадцять КрАЗів! Скоро з цього брухту зроблять піонерський автобус. А по його борту на червоній смузі буде напис: «Цей автобус зроблено з металолому, знайденого Павлом Хвалимоном».

— Брешеш! — в один голос вразилися Васько й Оленка.

— Х-ха! — посміхнувся Павлусь, бо пригадав вранішню пригоду. Кумедний був той дід! Ну, що з ним, з Павлусем, може трапитися? І, ніби кидаючи зухвалий виклик усім чарівникам, джинам і чаклунам світу, він хвацько мовив:

— Щоб мені на цьому місці провалитися, коли я брешу! — І для більшої переконливості тупнув ногою.

Тієї ж миті земля розверзлася, і під ногами Павлуся відкрилася чорна безодня.

Васько та Оленка тільки й почули його розпачливий зойк:

— Ой!..

Розділ 5,
з якого ви дізнаєтеся, що Павлусеві
знову нема про що оповідати

Думаєте, у Києві стався землетрус і зсунулися шари грунту? Або просто під ногами Павлуся репнув асфальт? Нічого схожого. Чи бачили ви колись, щоб отак — ні сіло ні впало — в землі утворилася дірка? Я особисто не бачив і певен, що такого дивного стихійного лиха не випадало спостерігати і вам.

Сталася звичайнісінька річ. Хтось недбало уклав кришку на каналізаційний люк, саме на якому й зупинився був Павлусь. А коли він тупнув ногою, кришка стала сторчака — і хлопець провалився в утворену діру під землю.

Ну, хто ж після цього повірить, що це було якесь чаклунство? Можливо, хтось інший і повірив би, а тільки не Павлусь. Х-ха, та на його місці кожен би провалився! Яке ж це чаклунство? Х-ха і ще, ха-ха!

Прикро тільки, що, коли Павлусь видерся з каналізаційної шахти нагору, зловредний Васько радісно заволав:

— Так тобі і треба, брехло!

От халепа. Це ж завтра вся школа знатиме про цю ганебну для Павлуся пригоду. Сором!

А може, тут все-таки не обійшлося без чаклунства? Чому він зупинився саме на каналізаційній кришці, а не на крок од неї, як Васько та Оленка? Чому він, ніби заворожений, не глянув собі під ноги?

Так, що не кажіть, а було над чим помізкувати. А коли й справді… Це ж слова нікому не можна буде мовити! Ні, це діло ще потребує перевірки — так воно чи не так. От тільки клястися слід більш обачливо. Треба придумати таку клятву, яка б нізащо не здійснилася. Ну, зачекайте, буде ще нагода.

І що ви думаєте?

Нагода не забарилася!

Сталося це у неділю. Васько, Оленка та Павлусь пішли в кіно подивитися відчайдушні і небезпечні пригоди невловимих. Обидві серії зараз. Узяли квитки, а грошей лишилося ще й на морозиво. От вони стали в затінку під деревами і ласували собі найдорожчим, «Ленінградським», по 28 копійок за штуку.

Але якби Павлусь наперед знав, що з ним того дня трапиться, він би нізащо не пішов у кіно, а цілісінький день просидів би перед телевізором. Таж хіба наперед щось знаєш?

Зрозуміло, винним у всьому був Васько з його осоружною звичкою хвалитися. Він взагалі усе в житті робить лише для того, щоб було чим похвалитися. Вранці (щоранку!) він робить гімнастику, щоб бути сильнішим і спритнішим від усіх. Вчиться на «відмінно» (зубрило нещасний!), щоб бути розумнішим і мудрішим від усіх. І навіть кожного дня (двічі на день!) миється, щоб бути чистішим і охайнішим від усіх. Просто-таки ненормальна людина!

Через цього закоренілого хвалька Павлусь одного разу мало не втопився. Це трапилося тоді, коли Васько нахабно похвалявся, що може стрибнути у довжину найдалі від усіх у класі. Звісно, ніхто йому не повірив на слово, то й почали стрибати. І Васько таки спромігся стрибнути далі від усіх. Та ще й похвалився:

— Інакше й бути не могло, бо я багато тренуюся, а ви ні.

Стерпіти це було несила.

— Х-ха! — сказав тоді Павлусь. — Тренуватися — це не штука, це кожен уміє. Якби ти стрибнув найдалі без тренувань, ото було б диво! От я, коли захочу, можу просидіти під водою найдовше від усіх без різних там тренувань.

— А я ще довше! — сказав цей язикатий стрибунець.

Павлусь негайно обурився.

— Ану, пішли! — рішуче запропонував він.

— Ану, пішли! — не менш рішуче погодився Васько.

І пішли! Та ще запросили свідків, щоб усі бачили, як Павлусь своєю незаперечною перемогою осоромить цього знахабнілого базіку.

На березі Дніпра роздяглися, взяли у руки по каменюці, щоб не винесло тіло передчасно на поверхню, і за командою головного арбітра змагань одночасно (секунда в секунду) шубовснули сторчака у воду. Тільки виляски пішли, і кола побігли. А під водою, на дні річковому, Павлусь і Васько, тримаючись за свої кам’яні грузила, вирячилися один на одного, аби вчасно побачити, хто перший не витримає, а тоді спокійно виринути на поверхню законним і гордим звитяжцем. Та ще недбало докинути:

— Я б іще просидів, але він скаламутив воду…

Давно відомо, що під водою дихати нема чим. Людина — не риба. Цю істину Павлусь надто швидко усвідомив. Навіть занадто швидко, бо Васько ще не виявляв і найменшого бажання спливати до такого чудового повітря. От же ж капосний і впертий! У Павлуся почало аж роздирати горлянку і груди, а в очах попливли кольорові плями. Нараз він невідомо як сьорбнув носом води і закашлявся. У воді! В голові у нього замакітрилося, очі полізли на лоба, аж кольорові плями потьмарилися. Хотів було на поверхню рвонути, а руки як заціпило. Холодний жах огорнув його, хоч Павлусь ніколи потім про це й словом не прохопився. Так само, як і Васько.