Відродження Нації - Сторінка 101

З цього видно як найкраще, чиєї ласки й прихильности ми шукали, перед ким вибачення прохали. Не в наших вимучених, покалічених мас його шукали, не за те, що не брались гаряче до спинення цього катування мілліонів людей, а в „союзників”, а за те, що, мовляв, мусимо припинити, бо що зробиш з большевиками, коли вони тим миром так здеморалізували салдатські маси.

„Союзники” були тоді в скрутному становищі. Російське гарматне м’ясо виприскувало їм з рук, східного фронту, значить, не було вже чим загатити. Анґлія мнялася, чухалась, усе сподіваючись чужими руками тягти каштани з вогню. Німці миром з Росією скріплювали своє становище. Отже для „союзників”, а особливо для Франції було страшенно важно, щоб хоч як небудь задержати справу миру на сході. І от через що вони так люб’язно посміхались до нас, українців, так розсипали перед нами свої французські, склизкенькі, лицемірні компліменти. Вони навіть акредітували до нас свого… „представника”. (Заява про це на Ц. Раді викликала бурхливі оплески.) Не посла, а тільки „представника”. Посла вони обіцяли потім нам дати, коли ми будемо молодцями, коли будемо тримати свій фронт, коли виявимо свою „державну зрілість”.

І вони таки потім прислали своїх офіціальних послів, з нотами, з відповідними актами, з урочистими церемоніями. Отже ніби цим офіціально визнали українську державу. Але чого варто їхнє признання, це показалося потім; чого варті всякі офіціальні й неофіціальні слова представників того громадянства, в якому насильство, обман і брехня на користь паразітів народу є необхідною умовою істнування такого ладу, — це ми на своїй шкурі знаємо тепер дуже добре.

Вони вчували нашу силу. Вони бачили, що наш народ визнає нас. І поки ця сила народнього визнання була в нас, доти й світові спекулянти торгувались з нами, дурили нас, намагались використуватн нашу силу.

А ми радісно плескали в долоні й пишалися французськими реверансами! Ага, от-то ми вже маємо справжню державність. І цілком натурально, що коли ми істнування своєї державности, „справжність” її ставили в більшу залежність од визнання союзниками, ніж своїми масами, то ми й справу миру вели так, щоб більше подобатись „союзникам”, а не масам.

2. І німецький імперіалізм ближчий.

Та не тільки перед союзниками, а й перед німцями, перед німецьким імперіалізмом ми більше уклонялись, ніж перед своїм народом. У той час, коли большевики поводились на мировій конференції з німецькими ґенералами так, ніби вони, большевики, були переможцями, (що самі ґенерали з обуренням зауважували), коли всім своїм поводженням виразно маніфестували весь час свою клясову й соціальну ворожість до них і навіть не ховали від ґенералів, що цей мир для них є тільки „передишка” для зміцнення своїх сил для війни з світовою реакцією й з тими самими ґенералами, — українська делеґація трималася зовсім инчого тону, — „приличного”, миролюбного, навіть почасти дружого. І загалом на мировій конференції в Берестю відносини української делеґації до делеґації почвірного союзу були кращі, ніж до большевицької делеґації.

Це пояснити можна ще й тим, що в цей час велася війна між українським урядом і большевицьким, що почвірний союз, а особливо Німеччина в справі нашої державности грали в наших очах важнішу ролю, ніж якась собі там самочинна „Рада Народніх Комісарів”. Але найголовніше це те, що ці держави, як і „союзники”, по суті, були нам ближчі, ніж большевики. Ми в соціальну революцію зовсім не вірили (хоч і говорили в своїх резолюціях за большевиками гучні слова), ми вірили в непохитність буржуазного ладу, вірили в міцність буржуазних держав, прагнули й собі такої ж держави „як у людей”, отже й шукали признання й піддержки таких солідних фірм, як Ґерманія, Австрія, Анґлія, Франція, а не якоїсь там дикунської, хаотичної, соціалістичної Великоросії. І через те почували представників цих солідних фірм ріднішими собі й потрібнішими.

Німці також бачили нашу відмінність від большевиків і хвалили нас за це. Насамперед, вони дуже охоче приняли українську делеґацію на мирову конференцію. Цим вони вже немов би визнавали українську державу. Правда, справжнє визнання вони обіцяли нам дати тільки після підписання мирового договору, се-б-то так само, як „союзники”: коли будете молодцями й дасте нам усе, що нам треба від вас, ми вам заплатимо своїм признанням. Бо й вони, як і „союзники”, бачили за нами силу, а, головне, бачили багацтва України, якими могли скористуватися.

І ми всім своїм поводженням і всіми мировими переговорами обіцяли їм бути „молодцями” й заслужити їхнє визнання нашої державности. І, натурально, що дружба з большевиками не могла нам послужити на користь перед німцями.

3. Мир переможця.

На Берестейській конференції було три контрагенти: почвірний союз, Правительство Совітської Росії й Уряд Української Народньої Республіки. Кожний з контрагентів мав на меті свої цілі й інтереси, які, розуміється, дуже щільно припадати до інтересів других контрагентів не могли.

Почвірному союзові, головним чином, Ґерманії, важно було, щоб Росія зняла з свого фронту війська й тим увільнила їй східну армію для операцій на західному фронті; важно було задержати як не офіціально, то сховано свою окупацію занятої теріторії бувшої Росії; і, нарешті, дуже потрібно було дістати від держав бувшої Росії підпомогу хлібом і сировими продуктами.