Відродження Нації - Сторінка 112

А це з свого боку давало їм змогу розперезатись у своєму націоналізмові на всю зав’язку. Вони не вдумувались та й не хотіли, не мали ніякої користи вдумуватись у те дивне явище, що ті самі салдатські маси, які ще ж так недавно просто палали національним чуттям, які ні за що не піддавались їхній аґітації, яких треба було, на думку большевицьких фронтових комісарів, на фронт одсилати, бо инакше справитись не можна було, що ці маси раптом десь і через щось загубили своє таке сильне чуття й загубили до того, що аж до ненависти дійшли. Простолінійним большевицьким політикам не приходило в голову, що велика ненависть часто буває результатом великої любови й що на такій ненависти будувати свою політику є все одно, що будувати дім на вулкані, який здається погаслим.

Проводирі большевицького руху на Україні занадто недоцінили сили національної свідомости в українських масах і занадто перецінили… своє національне чуття.

От тут і виявився отой самий „мозговик”, що й у меньшевиків, у есерів, у кадетів. На папері й у заявах „право самоозначення”, „вплоть до отдєленія” а в емоції — самий прімітивний, брутальний, погордливий і нахабний націоналіст. І націоналіст ображений у своєму націоналізмові, розлючений, мстливий. Спочатку він ніби ховався за „мозговика”, за „право самоопредєленія вплоть до отдєленія”, він побоювався національної свідомости українців. І через те в початках було підробляння під українську державність. Харьківський Совітський Уряд назвався також Секретаріатом, тільки Народнім, а не Ґенеральним. І делеґація в Берестю була ніби від української совітської держави. І офіціальні урядові орґани преси друкувались часом по українськи. І в заявах совітського Уряду все були обіцяння піддержки національної культури на Вкраїні.

Але це все, як і все те, що й раніше говорилося великими й малими руськими большевиками, було тільки тактикою, а найбільше— сухим, інтелектуальним прінціпом. Ніколи в цих тактичних чи прінціпіальних виступах большевизму в національному питанню не видно було живого, активного, гарячого чуття, яке б робило ці прінціпи дієвими, втіленими в живу плоть і кров, як це було в них у соціальних питаннях. Руський большевизм, як і руський демократизм, не мав сильних, болючих, життєвих імпульсів, для глибокого аналізу суті національного питання й дійсного його розв’язання. У всій большевицькій літературі, як до революції, так і під час неї, національне питання трактувалось або з нехіттю, з деякою зневажливою вибачливостю, а то й гидливостю, або ж немов і прихильно й справедливо, але сухо, холодно, казенно. Під час революції з’явилась ніби деяка гарячність у тій прихильности. Але це була гарячність тактичного характеру, гарячність полеміки. Большевикам треба було схилити до себе сімпатії національних ґруп. Отже, як тактичний хід проти своїх ворогів, — меньшевиків, есерів, Тимчасового Правительства, — вони вживали гострої критики позіцій цих течій у національному питанню й тим самим самі себе підпихали дуже вліво, „вплоть до отдєленія”.

Але тут не було, повторяю, щирого, глибокого, гарячого переконання, як то було, скажемо, в питаннях про завдання революції, про форму влади, де те переконання було активне, дієве, де воно прагнуло негайної, повної, до кінця послідовної реалізації, перетворення в життя. Вся активність большевизму в національному питанню вичерпувалась винесенням резолюції. На цьому вся гарячність і послідовність їх кінчалась.

Це зрозуміло. Насамперед, для живої, жагучої діяльности необхідно участь емоції, чуття, болю або радости. А який біль могли відчувати руські большевики від того, що якась собі там національність терпить кривди? Та ще така національність, в істнування якої деякі проводирі большевицького руху не вірили й не хотіли вірити. Вони самі мали національну кривду? Мали емоцію національного болю? Ні. Отже ця сфера була їм відома тільки теоретично, з чужих висказувань, більш-меньч чужа їм.

Ця ж причина не дала їм можливости глибоко занятись національним питанням і розв’язати його так, щоб з тої ров’язки виходили не тільки резолюції, але й відповідні, послідовні акції.

Життя примусило большевиків на признання ваги національного моменту в їхній тактиці. Але вони тоді ще не розуміли, що він повинен мати вагу й у всій програмі й діяльности кожного соціаліста, національно-пригніченого чи вільного. Вони не розуміли тоді, що без національного визволення не може бути й соціального визволення, що національний визиск є одна з форм визиску соціального. Вони не бачили (а, може, й не хотіли бачити), що пануючі кляси Росії визискували не тільки працюючі кляси Росії, але й усі її нації, що для панування цих кляс національний утиск був одним із засобів їхнього панування, що зокрема, Україна раз-ураз була для Росії (а, значить, особливо для її пануючих кляс) колонією, яку обдиралося немилосерно. Всякий імперіалізм, захопивши якусь колонію, спішить закріпити свою владу й вплив над нею насадженням своєї культури й нищенням культури тої колонії, спішить асімілювати її з метрополією всякими способами: засадженням адміністрації своїми урядовцями, введенням своєї мови в усіх інстітуціях, висміюванням національних форм життя й часто просто репресіями над ними. Брутальний, напівдикунський, грабіжницький імперіалізм Росії з своїми націями-колоніями поводився найпрімітивнішим способом: душив за горло й однімав усе, що йому було потрібно, а щоб такий спосіб „впливу” метрополії розтягти на яко мога довший час, нагайом і кулаком вибивалась усяка національна свідомість і культура й насаждалась „общерусская” культура. Що така „культура” робила асімільовані нації недорозвиненими, духовно вбогими й калікуватими, це руському імперіалізмові було тільки вигідно й корисно для його клясових цілей і інтересів, — що довше й непроглядніше була би ця національна й духовна калікуватість, то довше й безборонніше тяглося би панування й визиск колонії пануючими клясами метрополії, то меньче й слабше ставили б опір пригнічені, експлуатовані кляси колонії.