Відродження Нації - Сторінка 24

Це було недопустимо. І в цьому полягала причина тої пристрастности, з якою тоді руська демократія поставилась до історії з цим полком.

Але в цьому самому ж була причина й української пристрастности.

І от, одне й те саме явище дивним способом знаходило цілком ріжну оцінку в одної й другої сторони.

Руська демократія, — рада робітничих депутатів, рада військових депутатів, виконавчий комітет громадських орґанізацій, студентська рада й инч., — вважали це небезпекою для фронту, небезпекою для революції, небезпекою для миру всередині краю, небезпекою для демократії.

Українська демократія, — Центральна Рада, — не вбачала ніякої небезпеки, а, навпаки, тільки користь і фронтові, й революції, й демократії.

Руська демократія цілком щиро була переконана (бо хотіла бути переконаною), що реорґанізація армії по національному прінціпу абсолютно неможлива по технічним умовам. Військові руські спеціалісти доводили це як найкраще й як найщиріше.

Українська ж демократія була цілком щиро переконана (бо теж хотіла бути переконаною), що це зовсім можливо І українські військові спеціалісти доводили це як найкраще й найщиріше.

І через це руська демократія, визнаючи, що, дійсно, піднялась стіхія, не знаходила инчого виходу, як стиснути її, не допустити, не розуміти, заборонити. І резолюція така:

„Комітет депутатів військ київської воєнної округи, розглянувши на засіданню 28—29 квітня жадання Українців-салдатів сформувати з них самостійний український полк, відносячись у прінціпі(!) з повним співчуттям до піднесеного товаришами-салдатами питання про орґанізацію українських відділів, ухвалив: …5) З огляду на те, що доповнення армії не може терпіти найменшого задержання, признати, що зібрані в Київі салдати-Українці коло 3000 людей, як і всі ґрупи салдатів-Українців, які могли-б дальше утворитися, треба відіслати в загальнім порядку для скомплетування військових частей. 6) Звернутися до київськової української Ради з проханням доложити всіх заходів схилити 3000 Українців негайно відправитися до армії в загальнім порядку”.

Українська ж демократія, бачучи в цій стіхії цілком нормальне явище, вважала й шкодливим і неможливим підходити до неї тільки з забороною й репресіями. І через те резолюція така:

„Що торкається 3000 салдатів, котрі припадково без усякої аґітації з боку українських орґанізацій, без відомости військових властей, зібралися в Київі й за прикладом польських леґіонів добиваються сформування з них українського полку, Центральна Рада не бачить иншого виходу, як сформування з них українського полку й задоволення їх бажання відправити їх негайно на фронт яко українську військову одиницю. Инакше сей стіхійний рух, незвернений у відповідне річище, може викликати непорядки позаду й на фронті й сим пошкодити справі оборони й укріплення нового ладу”.

5. Маленька перемога.

А стіхія, не зважаючи ні на грізні ні на милостиво — „прінціпіальні” резолюції руської демократії орґанізувалася собі далі: вибрала полковника для полку, вибрала полкову раду, розділилася по ротам, словом, реалізувала собі своє непереможне прагнення свого життя, так, як вона вважала кращим.

І от під натиском цієї стіхії, не маючи ні одваги та навіть і сили штиком розігнати її, вище військове руське начальство пішло на такий компроміс. Дозволити з цих 3000 виділити 500 чоловік, щоб вони були кадром для комплектування охоче-комонного українського полку.

Розуміється, це не задовольнило ні стіхію, ні українську демократію. І справа на тому не стала.

Але це вже була деяка перемога, це було вирване часткове признання. І українська демократія зараз же це зазначила в резолюції Центральної Ради: „Українська Центральна Рада з задоволенням приняла до відому заяву вищої команди в справі формування першого українського полку, яко признання українізації армії. Стоячи на прінціпі українізації всього життя на Україні й признаючи українізацію війська неоддільною частиною сеї проґрами, У. Ц. Р. піддержує далі ухвали комітету з 15 квітня про формування запасних команд для нових українських відділів і доконечність виділення українців в українські військові відділи”.

Бо, іменно, найважніше для нас було це признання. Ми готові були навіть не здійснювати його в повній мірі, ми готові були згодитись, що цілковита реалізація його для даного моменту є шкодлива, ми готові були ждати більш відповідного часу. І через те кінець резолюції Центральної Ради був такий

„Формування дальших українських частин може відбуватися тільки з запасних частей поза фронтом, а не фронтових. Ті салдати, які належать до фронтових частей, а припадково опинилася б на будуче в Київі, не можуть претендувати на сформування з них окремих українських частин. Творення окремих українських частей на фронті бажане, але в теперешню хвилю це можуть вирішити вищі військові власти”.

А що до 3000, то до них спеціально було винесено таку постанову:

„Усіх товаришів українців військових У. Ц. Р. взиває, щоб в інтересах волі, демократії й української свободи сповняли військові обов’язки вірно й непохитно. А товаришів-салдатів, зібраних у Київі, взивається, щоб після виділення з них кадрів для формування першого українського охочого полку поступили згідно з зазивом”.