Відродження Нації - Сторінка 31

Розуміється, професори це знали. Але вони також знали, що автономія не дозволить їм так безпардонно, так безоглядно, централістично визискувати багацтва того чи инчого краю на користь одної нації й пануючих кляс її.

От у чому полягала неможливість для них признати українськими найбагатші частини теріторії України, заселені з давніх давень українцями, политі їхньою кроввю, як раз ті землі, де віками провадилась боротьба українського козацтва з турками й татарами, де билося серце Козацької України, Січ Запорожська.

Кілька день урядова комісія професорів усякими способами намагалась переконати делеґацію, що вона, делеґація, вимагає від Уряду вирішення й здійснення автономії України, — а це ж неможливо.

І кілька день делеґація товкла професорам, що вона не вирішення й не здійснення домагається, а тільки признання прінціпу автономії України, вислову своєї прихиль-ности до цього прінціпу, — а це ж можливо.

На тому й розійшлись. Комісія мала передати всі матеріали з наших засідань на розгляд і вирішення Ради Міністрів, а делеґація, не маючи часу дожидатись цього вирішення в Петрограді, рушила на Україну, щоб так само зробити відчит своїй вищій інстітуції, — Центральній Раді.

Перед від’їздом комісія професорів гаряче запевняла делеґацію, що вирішення Уряду буде напевно прихильне до вимог українців, — як не в повній мірі, то в більшости пунктів.

Але делеґація тої певности не мала. Не надав їй оптимізму й той факт, що ні одна руська соціалістична ґазета не схотіла надрукувати на своїх сторінках „Записки Делеґації”. Руська революційна демократія в цьому питанню цілком солідарізувалася з своїми кадетсько-буржуазними професорами.

З тяжким серцем і новим гірким досвідом од’їжжало представництво української демократії з центру руської демократії.

РОЗДІЛ IX.
ТИМЧАСОВЕ ПРАВИТЕЛЬСТВО
ОДКИДА ДОМАГАННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

1. Урочиста зустріч відповіді Тимчасового Уряду.

А тим часом у центрі України, в Київі Центральна Рада збірала представництво від усієї трудової селянської української землі, щоб разом з ним достойно й поважно зустріти відповідь руської демократії й Російського Уряду. Висилаючи делеґацію, Центральна Рада була певна, що тепер, після Всеукраїнського Конґресу та після Військового З’їзду й руська демократія й Уряд переконаються, що сила в українства є, що народні маси стоять за ним і що Центральна Рада має право й підстави бути представницею свого народу. А коли це так, то відмови на домагання не може бути.

І навмисно було розраховано одкрити Всеукраїнський селянський з’їзд на час повернення делеґації з Петрограду.

Делеґація прибула, з’їзд було одчинено, але… відповіді Уряду не було. Делеґація могла тільки здати справоздання про свої переговори з окремими міністрами, про засідання з урядовою комісією, та про свою „авдіенцію” у Виконавчого Комітету Петроградської Ради робітничих та солдатських депутатів.

Справоздання викликало таке обурення, що воно перелилось через край і залило навіть саму Центральну Раду. Для чого, по віщо вона посилала делеґацію випрохувати милости в цих віковічних ворогів нашого народу? Не проханнями, не переговорами, не справедливостю треба з ними балакать, а кулаком!

2. Природа селянської пробудженої ніжности.

Але було би великою помилкою й блудом у розумінню дальших подій думати, що в цьому обуренню найбільшу ролю грало невдоволене національне чуття селян.

Селянин з соціальної природи своєї є реаліст. Він оцінює явища не по їхній ідеальній, можливій цінности, а з погляду реальної, сучасної корисности. Національна свідомість, національне чуття — це є вже абстракція часової реальности, це є передбачання дальшого, підрахунок минулого, скомбінування в щось одне всього минулого, сучасного й майбутнього.

Український селянин не мав ні змоги, ні часу до таких складних комбінацій. Але він мав національну інтуіцію, позасвідомий розум, який одкладав у душі його життєві катеґорії в одну певну цілість. І та цілість невиразно відчувалась ним разураз, а під час революції, під час пробудження загального українського руху пробудилась і в йому з певною силою. Але тут же, зараз же злилась з його реалістичною природою й набрала цілком конкретних соціальних форм, які для селянина були цілком зрозумілі й виразно видні.

3. „І хведеративна!”

Революція знищила владу стражників, урядників, ґубернаторів, усе те конкретне, реальне зло, яке селянин відчував на собі що-дня. Лишалось питання ще про війну й землю. Війна одбірала в селянина хліб і робітників од землі. На землі сидів ще поміщик і чогось ждав. Це все було зло, яке— треба було знищить. Уряд же, від якого залежало те знищення, провадив далі війну й дозволяв поміщикам сидіти на землі й чогось дожидатись.

Отже до Уряду довірря не було. Вірити можна було тільки тім, хто скинув царя, стражників і був проти поміщиків. Тільки своїм можна було вірити.

Салдат був свій і той, хто скинув царя. Ніхто не мав на селі більшого довірря, авторітету, як салдат. І не офіцер, не унтер, а простий, „рядовий” салдат.