Відродження Нації - Сторінка 38

„Виконавчий комітет ґубернської ради об’єднаних громадянських орґанізацій на своїм засіданню з дня 20 червня н. ст., яке відбулося під моїм проводом, постановив отсю свою одноголосну ухвалу довести до відома Тимчасового Правительства та просити найскоршої розв’язки порушеної тут справи”.

Але тої „найскоршої розв’язки” все не було та й не було.

6. Настрій старого Київа.

А старий Київ кипів, гомонів, хвилювався. Дозволю собі привести тут у виривках трохи завеликий для цеї праці, але досить вірний і об’єктивний малюнок тодішнього часу, зроблений не-українцем, співробітником „Кіевской Мысли”, (виразно неприхильної до українства) А. Бринським. Малюнок улиць Київа з передодня військового З’їзду, але характерний і правильний для всіх тих днів.

„Минулого тижня хвилі українського народнього руху піднеслися високо й круто. Тимчасове Правительство передає домагання Центральної Ради Установчим Зборам. Керенський не признає відповідним скликання в даній хвилі українського війського з’їзду. Сі два факти розхвилювали українство й викликали гучний і шумний приплив. У суботу до пізньої ночі в Педаґоґічнім Музею відбувалося тайне засідання Центральної Ради. Принято відому вже резолюцію. На неділю на 11 год. з ранку в Троїцькім Народнім Домі назначено відкриття українського з’їзду.

Був жаркий день. Хоч з ранку перейшов дощ, але він не освіжив атмосфери. Входу до Народнього Дому бережуть салдати й до середини поки-що нікого не пускають. Довкола — дуже величезні юрби салдатів-українців, матросів у білих сорочках і тут та там між тою юрбою, що комашиться мов муравлище, окремі постаті горожан. Виясняється, що відкриття з’їзду відкладається на 5 год. попол., бо не всі ще делеґати прибули до Київа. А народ усе підходить — і знов салдати, знов матроси. Багато офіцерства, делеґованого на з’їзд. Майже половина делеґатів — з бойовими нагородами на грудях, з ґеорґіями, з орденами; трапляються салдати, груди котрих прикрашені всіма ступнями ґеорґієвських хрестів. Мимоволі любуєшся рослими, поставними, вільними в рухах матросами. Засмалені молоді люди видаються вилитими з прегарної бронзи й загалом мимоволі піддаєшся, мимоволі заражаєшся настроєм, який тут панує.

Але настрій напружений. Навкруги — летючі імпровізовані віча майже на цілім просторі від Народнього Дому до Миколаївського парку. Всюди — розмови про українські справи, — гарячі, одушевлені, але … — часто переходять у роздражнений крик, трохи що не взаїмні образи.

— Нас Московщина ранше душила! — чути з одної юрби, — триста літ душила. І тепер ваше правительство не позволяє нам зібратися, коли ми захотіли уладити своє життя…

А доброволець Українець посто рубає без надуми:

— Російська демократія проти нас!

— Позвольте, товаришу, — м’ягко пробує хтось полемізувати, — я розумію, коли ви ще говорите про буржуазію, але сором вам говорити так про російську демократію…

— А чогож ваша демократія мовчить? І московське правительство — чи не з демократії?

— Буржуазія скрізь є…

— У нас, на Україні, нема буржуазії. У нас — одна партія, один народ.

— Російська демократія зовсім не проти домагань Українців…

— А звідки ви це знаєте? — різко перебиває доброволець.

— А звідки ви знаєте, що демократія проти вас?

Уже почулося роздражнення й люди спішно або замовкають або розходяться. Українці говорять сміливо, вільно й часто різко. Ті, що з ними полемізують, почувають себе змішаними: бо справу ставится так, що їх обвинувачують трохи не в насильствах.

— Їм з’їзд став більмом в очах, а польський з’їзд дозволений? — говорить високий український салдат — Чому нам не можна?

Крізь юрбу протискується гарно одягнений, маленький повний пан. Витягнувши вперед руку з відтятим вказуючим пальцем, він гаряче говорить сильним польським наголосом:

— Я вам скажу дуже коротко: польський з’їзд скликується для того, щоб усадити ніж у груди німцеві. А український з’їзд — для того, щоб усадити ніж у спину великої російської революції… Більше я вам нічого не скажу!… — Він круто повертається на каблуках і швидко йде від натовпу.

В одній юрбі підстаркуватий жид-ремісник з Великої Васильківської пробує змагатись:

— Я так думаю, що всі називаються „русскіє”: і українці, й поляки, й жиди, й вірмени — я уважаю, що все „русскіє”…

Іроничний сміх.

— А ви історію знаєте? — сиплеться на його град питань.

— Ні, — змішано відповідає той, — історії не знаю…

— Ну, то вперед довідайтеся, а потім говоріть…

Той самий спір у другій юрбі. Обступили російського ремісника.

— Та що ви говорите? Корінь „русскаго” народу се українці, як хочете знати, а північні народи се галузі…

І знову:

— А історію знаєте, читали?

— Читав…

— Ну, й багато-ж знаєте! Прочитайте ще! Салдат великорос стоїть проти салдата українця. Спорять і зачинають сердитися:

— Що ж то буде, — говорить великорос, — всі зачнуть відокремлюватися, українці, Литва, Сибір… Ви хочете всіх звідси вигнати…