Відродження Нації - Сторінка 58

Національні герої не люблять залежности від світоглядів, — кляс, партій. Коли вони мають якісь переконання, а ті переконання перешкажають їм триматись на піні, тягнуть їх до низу, вони охоче одривають од себе ті переконання, викидають їх, виходять з партій, стають ще легчими й возносяться ще вище. Вони охоче приймають відповідальність „тільки перед нацією та своєю совістю”.

Керенський був типичним „національним героєм”. Він був, як опука (м’яч), — легкий, гнучний, податливий; він, налітаючи на якусь тверду стіну, й сам не розбивався й нічого не розбивав; він угинався тим боком, яким ударявся об стіну, приливав до неї й одстрибував у другий бік; там теж угинався, зрівнювався з стіною, й знову одлітав.

Керенський охоче взяв на себе ролю опуки між двома важкими, міцними, непримирими стінами: революції й реакції. І яка твердіща й дужча було стіна, перед тою він угинався ширшою площею своєї круглої, гнучкої істоти.

3. Одплата кадетів.

Українська делеґація прибула до Петрограду як раз під час складання нового уряду. Влади вже ніякої не було. Нікому було представляти наш Статут, домагатись затверження. Спочатку ще лишались у кабінеті міністри-соціалісти, але й вони всі вийшли. Лишився сам Керенський, який літав од стіни до стіни, намагаючись цим зблизити їх.

Ця справа тяглась багато днів, які для делеґації були ще тяжчі, ніж для Петрограду. Київ турбувався, хвилювався, щодня запитував делеґацію по телеґрафу, нетерпеливився, нервувався. Делеґація розуміла стан Київа, але мусіла сидіти й чекати.

А руська буржуазія в лиці кадетів вихилялась, вередувала, примушувала кланятись собі в ноги, ставила вимоги, торгувалась, коверзувала, як хотіла.

Нарешті, сторгувались. Відповідальність „тільки перед Росією та своєю совістю” і вся влада кадетам. Міністерство склалось. Головніші портфелі в руках буржуазних партій. Для фірми „коаліції” кільки соціалістів. Але без Церетеллі й Чернова. Чернов нелюбий був кадетам своєю аґрарною проґрамою, а Церетеллі угодою з українцями й своєю відповідальностю перед Радою Робітничих Депутатів.

Серед умов було й українське питання. Кадети сласно потирали руки: ага, ось коли вони покажуть українцям „автономію”! Ось коли вони одплатять за те пониження, яке було їм нанесено Київом.

І почалась одплата.

Насамперед, вони просто ласували тім, що довго не приймали нас. Кабінет уже склався, почав функціонувати, засідати, арештовувати большевиків, скасовувати постанови попереднього соціалістичного Уряду, —словом, уже жив Уряд. Але для української делеґації все не було його нігде.

Нарешті, знайшовся й для нас. Призначено спільне засідання. Але не з Урядом, як можна! Тільки з урядовим юрісконсультом п. Гальперном і фаховцем по україножерству бароном Нольде. Ці два добродії мали представляти собою для нас Російський Уряд, його погляди, наміри й „предположенія”.

Ці погляди й наміри зразу ж стали нам видні, з першого ж засідання. Вони їх і не дуже ховали: скасувати угоду 16 липня й обмежити українські здобутки до найменьчого мінімуму.

Статут Центральної Ради, ухвалений навіть неукраїнцями, здався їм просто смішним. Вони й не ховали свого сміху, вони його навмисне виставляли перед нами. Це — не автономія, навіть не федерація, а просто союз держав, цей Статут! Ніякої мови не може бути про його приняття й затвердження. Навіть обмірковувати його не схотіли, просто з посмішкою одпихнули вбік і сказали, що вони самі нам напишуть, що нам треба, й це буде не Статут, а просто Інструкція. Хочете, — приймайте; не хочете, — не треба.

Поводження панів становища було настільки образливе й обурююче, що делеґація хотіла після перших же засідань перервати всякі балачки й їхати до Київа. Я, особисто, ніколи за все своє життя не мав стільки пониження, як за цей час перебування в петроградських урядових „прийомних”. Иноді думалось: з якої речі я, вільний, ні від кого незалежний чоловік, маю терпіти стільки образ від тих людей, які все моє життя були в моїх очах найгіршими, найшкодливішими людьми, до яких я разураз почував огиду й ворожість? З якої речі я маю на собі переносити найгірші сторони соціальної й псіхичної істоти сих людей?

Розуміється, коли б ішло про мою особисту справу, мої відносини з цими людьми кінчились би цілком инакше, так само, як і відносини инчих членів делеґації.

Але справа йшла не про особисті інтереси тої чи инчої людини. Отже не особисті почування й взагалі не почування повинні були вирішувати наше поводження.

Ми бачили, що нас провокували, що нас навмисно, брутально й цінично висміювали, ображали й викликали на обурення, на реакцію чуття. Кадетам хотілось, щоб ми вибухнули гнівом, плюнули їм у лице й перервали всякі переговори. Тоді б вони утерлись, потім закричали б на ґвалт, кинулись на українство й придушили б його, як придушили большевиків. Силу вони за собою почували, а руська демократія не стала б за таку справу, як українська, вступати: до боротьби з ними.

4. Не піддаватись провокації.