Відродження Нації - Сторінка 96

„Чого ми хочемо? Ми хочемо утворити всеросійську федеративну владу, яка-б опиралася на зорґанізовану волю народів і країв. Ся влада повинна бути однородно-соціалістичною від большевиків до народніх соціалістів включно. Ми домагаємося негайного загального демократичного замирення. Отсє програма нашої діяльности й наших домагань. Отже питаємо, чи за сю програму ви згодитеся приборкати нас гарматами та баґнетами? Спиніться, брати й товариші! Щоб ні одна рука селянина, робітника чи салдата не замахнулася на свого брата. Щоб ні одної краплі крови не пролилося в братогубній війні. Досить крови!”

Але ні резолюції, ні відозва справи не доправили. Большевики, що були на з’їзді, виступили з його, переїхали до Харькова, улаштували там свій з’їзд і на йому вибрали Український Радянський Уряд. Той Уряд оповістив скинення Центральної Ради та Ґенерального Секретаріату, оголосивши себе єдиним робітниче-селянським Правительством на всю Україну.

Це для Совітської Росії був зручний вихід: не вона, мовляв, уже тепер вела війну з Україною, а Харьковський Український Уряд боровся проти Київського, тепер, мовляв, це хатня справа самого українського народу. Натуральна річ, що це була тільки одна формальність, бо харьківський уряд усі діректіви одержував з Петрограду й вів військові операції силами руського уряду.

Але утворення цього Уряду дуже помогло перемозі большевизма на Україні: всі невдоволені елементи зразу знайшли собі в йому орґанізаційний центр і точку обпертя.

РОЗДІЛ ІХ.
ПАРЛАМЕНТАРИЗМ, ДЕМОКРАТІЯ І БОЛЬШЕВИЗМ

1. Російські Установчі Збори.

В цей же час відбувалися вибори до Російських Установчих Зборів, а трохи згодом і до Українських. Українські Установчі Збори були не допущені німецькою реакцією, введеною на Україну самими українцями.

Російські ж Установчі Збори розігнали большевики, Рада Народніх Комісарів. Розігнали через те, що Установчі Збори, вибрані ще тоді, коли ідея соціалістичної революції не була широко відома масам, представлені в більшости своїй антібольшевистськими партіями, не схотіли стати на ґрунт соціалістичної революції й визнати всі заходи Ради Народніх Комісарів у цьому напрямі. Політика більшости Установчих Зборів знов привела би до коаліції з буржуазними клясами. Большевики нічого не мали проти самої інстітуції Установчих Зборів, але, коли вона загрожувала тій справі, яку вони з такими жертвами розпочали й провадили, то не лишалось нічого инчого, як розігнати й її так само, як було розігнано коаліційне Тимчасове Правительство.

Цей вчинок страшенно осужувалось і осужується й тепер усіма „щирими” демократами й оборонцями парламентаризму.

Отже варто зупинитись на цьому моменті. Парламентаризм уважається самою справедливою й доскональною формою демократії. Загальне, рівне, безпосереднє, тайне й пропорціональне виборче право є ніби найкращий, найвірніший спосіб вияву волі народу.

Формально ніби воно й так. Кожний громадянин, не позбавлений цього права, мав змогу вільно виявити свою волю вибором тих депутатів, які найкраще розуміють і обстоюють його інтереси. Яких більше депутатів буде вибрано в представницький орґан, ті, значить, і виявлятимуть дійсну волю більшости народу, ті матимуть право видавати закони, правити краєм, судити й карати.

Так мало би бути, коли б, дійсно, кожний громадянин мав справжню волю, змогу й свідомість дійсного виборця (і так воно й буде в соціально-рівному, соціалістичному громадянстві). Але в сучасному буржуазному громадянстві нігде тої волі й змоги немає. Громадянство поділено на кляси. Одні кляси панують і правлять, другі працюють на них і коряться їхній владі. В руках пануючих кляс є всі державні апарати, які при виборах грають величезну ролю. Адміністрація, суд, військо, гроші, засоби пересування, друку, взагалі всякі засоби аґітації, навіть склад і весь механізм виборчих орґанів, все це є в руках пануючих кляс і їхніх партій.

До цього треба ще взяти на увагу темність, забитість, несвідомість широких мас, особливо селянства (а надто українського чи руського селянства). Треба пам’ятати про велику ролю попівства, яке так само цілком стоїть за інтереси пануючих кляс і за охорону істнуючого ладу.

Коли не забувати всіх цих умов, при яких скрізь одбуваються вибори, то кожному ясно може бути, що перемога повинна бути разураз на боці пануючих кляс, (чи їхніх партій, що все одно), тих кляс, які мають державну владу з усіма її апаратами й засобами в своїх руках. І також ясно повинно бути, що перехід влади від одної кляси до протилежної ніколи не може статися парламентарним шляхом. Тільки переворотом, тільки силою, тільки революційним шляхом однімається влада. А тоді вже та кляса, яка однімає владу, може далі парламентським шляхом піддержувать і охоронять її, маючи в своїх руках усі державні та инчі засоби, силою яких завсігди можна зробити виборні орґани безпечними й навіть корисними для себе.

Сістема парламентарного ладу в капіталістичному громадянстві, як і всі инчі його установи, — суд, військо, поліція та ин., — є тільки один із засобів охорони іменно цього громадянства. Пануючі кляси можуть допустити ту чи инчу зміну форм свого панування, але зміну основ усього ладу ніяк допустити не можуть, не допустивши своєї власної загибелі. І через те вони не можуть допустити також нічого такого, що могло би загрожувати їм у своєму розвиткові тою загибеллю. І коли ними допускається, піддержується й вихваляється парламентарний лад, то не може бути ніякого сумніву, що цей лад є для них корисним і не ховає в собі ніяких небезпек. Буржуазія охоче запинається в тогу демократичности, бо це є випробований спосіб вигідно спекулювати.