Вій - Сторінка 6

Один сивоусий козак, старіший від усіх, підперши щоку рукою, почав гірко ридати, що в нього ні батька, ні матері і що тепер він зостався сиротою на світі. А другий був сильний розумаха і все потішав його, приказуючи:

— Та не плач, їй-богу, не плач! Що вже там?.. Бог таки знає, що й до чого.

Один, на ймення Дорош, став чогось дуже допитливий і, повернувшись до філозофа Хоми, все видобував з нього:

— Хочеться мені знати, чого вас у бурсі вчать? Чи такого, що ото дяк у церкві читає, чи не такого?

— Не питай! — говорив розумаха повагом. — Нехай воно так буде, як і було. Бог таки знає, як треба; Бог усе знає.

— Ні, я хочу знати, — правив своєї Дорош, — що там написано в тих книжках; а може, й зовсім не те, що в дяка.

— Ой Боже мій. Боже мій! — усе товк отой статечний утішник. — І нащо б таке казати? Так уже Божа воля призначила. Бо що вже Бог дав, того не можна одмінити.

— Я хочу знати все, що де написано. Я піду в бурсу, їй же богу, піду! Що ти думаєш, не навчуся? Всього, всього навчуся!

— Ой, Боже мій, Боже мій!.. — все бідкався утішник і опустив голову на стіл, бо вже ніяк не міг далі тримати її на плечах.

Інші козаки гомоніли про панів і про те, чого то на небі світить місяць.

Філозоф Хома, побачивши такий туман у головах, постановив скористатися цим та й дременути. Він спершу звернувся до сивоу-сого козака, що журився за батьком-матір’ю.

— Чого це ти затужив, дядьку? — сказав він. — Я ж і сам сирота! Пустіть мене, люди добрі, на волю! Нащо я вам здався?

— Пустімо його на волю! — озвалися декотрі. — Він-бо сирота. Хай собі йде, куди хоче.

— Ой Боже мій, Боже мій! — обізвався утішник, підвівши голову. — Пустили б його! Нехай би собі йшов!

І козаки вже хотіли самі вивести його в чисте поле; та той, найдопитливіший, спинив їх, сказавши:

— Не займайте: я хочу з ним поговорити про бурсу. Я сам піду в бурсу…

Та навряд чи міг би втекти філозоф, бо коли він надумався встати з-за столу, то ноги йому зробилися як дерев’яні, а дверей у хаті видалося так багато, що навряд чи й потрапив би він у справжні.

Тільки під вечір уся ця кумпанія згадала, що треба вирушати в дорогу. Вмостившись у бричку, потяглися вони далі, поганяючи коней і наспівуючи пісню, що ні слів, ні ладу їй ніхто б не добрав. Проїздивши либонь із півночі, безперестанку збиваючись з дороги, — а знали ж її, як свою долоню, — з’їхали вони врешті з крутої гори в долину, і філозоф зауважив по обидва боки частокіл чи пліт, низенькі дерева і стріхи, що виглядали за ними. Це було велике селище сотникове. Було вже геть за північ; небо почорніло, і де-не-де витикалися маленькі зірочки. У жодній хаті не світилося. Вони в’їхали, під собаче гавуління, у двір. По обидва боки маячіли шиті соломою повітки й хатки; в одній з них, що стояла посередині, саме проти воріт, і була між ними найбільша, жив, здавалося, сам сотник. Бричка спинилася коло невеличкої якоїсь повітки, і наші подорожні подалися на ночівлю. Філозоф хотів був трохи оглянути зокола панські хороми, та як не вирячав він очей, а не міг нічого ясно побачити: замість хати увижався йому медвідь; з комина робився ректор. Філозоф махнув рукою і пішов спати.

Як же прокинувся філозоф, то весь дім уже метушився; вночі померла панночка. Слуги бігали з нестями то туди, то сюди; старі баби плакали; багато людей заглядало через пліт у панський двір, ніби могли щось там побачити.

Філозоф почав на дозвіллі роздивлятися ті місця, що не міг побачити вночі. Панський дім був не дім, а низенька невелика хата, які звичайно за старих часів в Україні будували. Він був ушитий соломою; маленький, гострий і високий фронтон з віконцем, подібним до зведеного догори ока, був увесь розмальований блакитними й жовтими квітками та червоними півмісяцями; стояв він на дубових присішках, до половини круглих, а знизу на шість граней, з вигадливою різьбою вгорі. Під цим фронтоном був невеличкий ґанок з лавами по обидва боки. З обох боків будинку були піддашки на таких само присішках, часом навіть покручених. Висока груша з пірамідальним верховіттям і тріпотливим листям зеленіла перед домом. Декілька комор у два ряди стояло посеред двору, утворюючи немов широку вулицю, що простяглася аж до будинку. За коморами, аж біля воріт, стояли трикутниками два льохи, один проти одного, так само вкриті соломою. В трикутній стіні кожного з них були двері, а на них усяке малювання. На одних дверях намальований був козак верхи на діжці, а поверх голови він тримав кухля з написом: "Вип’ю все!" На других — пляшки, сулії, а з боків, задля краси, кінь догори ногами, люлька, бубон і напис: "Вино — козацькая втіха". З горища одної повітки крізь величезне слухове вікно витикався тарабан і мідні сурми. Біля воріт стояли дві гаківниці. Все показувало, що господар дому любив погуляти і в дворі у нього зчаста вирували бенкети. За ворітьми стояли два вітряки. Позад дому просїяглися сади, і крізь верховіття дерев видно було тільки темні дашки над коминами хат серед зеленої гущавини. Все село стояло на широкім та рівнім схилі. З півночі все закривала крута гора і підніжжям своїм кінчалася біля самого двору. Як глянути на неї знизу, вона здавалася ще крутіша, і на високому її вершку де-не-де стирчало покошлане бадилля сухого бур’яну і чорніло проти ясного неба. Вся гола, глиняста, скрізь розрита дощовими водориями та поточинами, вона навівала смуток. На крутому її покоті у двох місцях стирчали дві хати; над одною розкинула своє віття широка яблуня, підперта при корені кілками з насипаною землею. Яблука, падаючи од вітру, котилися просто в панський двір. З верхогір’я вилася по всій горі дорога і, спавши вниз, проходила повз двір до села. Коли філозоф зміряв оком цю страшну кручу і згадав учорашню подорож, то сказав собі, що в пана або надто розумні були коні, або в козаків надто міцні голови, що й від п’яного чаду таки не полетіли догори ногами разом з величезною бричкою та поклажею. Філозоф стояв на високому серед двору місці, і коли повернувся та глянув у другий бік, перед ним розстелився зовсім інший краєвид. Село разом зі схилом гори скочувалося до рівнини. Неоглядні луки розгорталися в далеку просторінь; ясна їхня зелень дедалі темнішала, і видно було, як синіли в далечині села, хоч було до них не менше двадцяти верстов. Праворуч від лук тягнулися гори, і ледве помітною здаля смугою горів і темнів Дніпро.