Волинь - Сторінка 11

— Повірте, — каже, — що не можу. Тридцять літ не п’ю. Парубкував, не пив… От, не такий, знаєте, характер. Противиться. Ото часом присилують. Вип’єм. Все виблюю на другий день. Характер такий. Випийте, випийте, сусіде, і все… та закусіть. От уже й вечір незабаром. Шкода, що старої немає…

— Ну, — згоджується Григорчук. — Як не можна, то не можна. Є такі характери. Не приймає, і годі… Так, дайбоздоров’я!..

— Пийте на здоров’я.

Григорчук правою рукою бере чарку, хвильку тримає її, оповідаючи, що «давно вже мав нагоду, а лишень позавчора, якось зійшлись було»… лівою рукою витер свої рідкі рижуваті вуса, а тоді аж за одним хилом перелляв чарку в рот. Скривився — жахливо, головою похитав і здорово крякнув.

— Міцна каналія… — сказав.

— Ну, то ще й на другу ногу, просю… — говорить Матвій…

— Ее, тоді вже й додому не долізу. Що ви хочете, щоб заночував тут?..

— І щоб то… Від одної чарки? Ну, годі… Випийте. А як і заночувати. Діти малі за вами не плачуть, а місце у нас знайдеться. Ось хутко й стара вернеться… Ну, на здоров’ячко… Випийте…

Увесь цей час Григорчук чекав і не піддавався, хоча йому, мабуть, більше хотілося закусити неприємний горілчаний смак, ніж випити. Одначе все-таки випив ще одну чарку, а тоді щойно закусив, похваливши, розуміється, добре старе салисько.

Матвій же все поривається спомини свої оповідати. При тому підкраює та підкраює хліба, сала, підсовує огірки.

— Так ото, знаєте, куме… — невідомо, чому Матвій назвав Григорчука кумом, — оті ото чехи… Вони нас ограбували, так… Але вони нас і розуму навчили. От ми тепер бідкаємось, де воно худобу пасти… Але коли ще я був пастухом, то отам, де тепер такі розкішні колонії з садами та хмельницями, все одні ліси а пустарі були. Попасу для худоби… Куди не кинь оком, ліс, галява, знов ліс… Вовки одні панували. Дерево ж яке було! Хто його з’їв, то просто диво дивне… А все сталося за чотири десятки літ… Але ви їжте… Вечір уже хутко. Не церемоньтесь… А щоб то було, приміром, мойому батькові там на Тимошівщині захопити десяток-другий десятин, коли сам «управляющий» графині Андрейової казав, бувало: «Антон! Купуйте землю. Зробим гешефт. Не прийдеться вам більше, як по десятці… Їйбо»… — «Го, — каже батько. — На чорта мені та земля. Я й своїй не дам ради». Тьху, бодай тебе нечиста мати взяла. І то не бий… А що він мав «теї своєї»? Дванадцять не сповна наділу після панщини, на які вже було їх трьох братів. Мій же батько мав сам чотирьох хлопів. Один з дядьків помер, один довго льокаєм у пана Сангушки «состояв», а на старість паню якусь приволік, фраків усяких, лакованих штиблєтів, годинників з ланцюжками і відкраяв половину грунту. Думав, пануватиме… Еге… Допанувався. Хутко штиблєти на постоли зміняв, а фраки, так, мабуть, до цього часу «муль» жере в скрині… А не бійсь, різун його-ма… Не бійсь, не прикупив замість фраків зайвої десятини… Тепер діти його чавляться, як оселедці в бочці… От які то наші батьки були. Бо не було кому бити або, може, вже панщина занадто їх забила… Нема в нашій Росєї порядку. Нема й не було… Чехи через губу землю хапали, а наш мужик репаний, коли дістав той «наділ», то так і заскоруз. Батько он наш. Три десятини на штирьох полишив. Не дурно ми, дітвора, й голодувати мусіли. Беріть, беріть… частуйтеся… Ще чарочку. Бог, звісно, тройцю любить… Ну, сусіде… Прошу, прошу…

І тут ще підлив. Григорчук випив. Матвій розчервонівся і, хоча сам не пив, мабуть, від одного захоплення сп’янів. Очі блиснули, рухи довжезних рук стали розкіші і швидші. Кулак не раз пристукнув по ляді стола, аж чарка, сало й огірки підстрибували… Григорчук уже слухати не хотів, а рвався сам щось оповісти. Одначе Матвій поки що далі тримає слово.

— Так ото є… Дістали ми четверо три десятини. Поки виросли, голодали, чужі ягнята, телята пасли, а потім у найми в каторгу до панів та чехів пішли. Щойно з п’яти пальців, праці рук своїх, вісім десятин докупили, хоча платили вже по сто карбованців. Легко воно тепер сказати. Он чех Дус, як дістав тридцять десятин, так і внук його ще тридцять матиме, бо то легко з капіталом докупляти. До того землі вони не ділять, а прикупляють, або йдуть між люди і вчаться, або якого ремесла, або на дохторів, чи інженерів. Не то, що ми. Три десятини на клапті шматуємо і тиснемось на них. А що з трьох десятин прикупиш… Звісно…

І Матвій хльостко, злісно спльовує… — Треба хіба так працювати, як я працював, що витягав собі кишки і руки, що спину поломав. А чи зажив чого в життю? Цигарки не викурив. Чарки горілки не випив. Чобота «порадочного» не зносив. Тепер он встанеш рано, так з постелі не можна стягнутись. А яка була сила! Був, як бик, здоровий! Десять пудів — мішки носив і не чув нічого…

— Усе зїли оті криваві п’ять десятин, які ось тепер маю. Ну, але ще чарочку, на здоров’я… Старої от щось довго нема…

Випив… Григорчук вчепився напідпитку до Матвія, щоб і він випив.Матвій дав себе зломити і також випив, але забожився, що більше не буде, мовляв, «характер такий». Григорчук згодився…