Викуп - Сторінка 3
- Вовчок Марко -– Чого вам треба? – питає.
– До вашої милості, – кажу, так і так – да низенько кланяюсь.
Вона й стала тоді ніби пильніш на нас дивитись да й каже, що тепер усе дорогше стало, що в того-то да ще в другого пана парубки одкуплялись, то по півтисячі за себе положили
– А в якого ж се пана, добродійко? – питаю та знов низенько кланяюсь.
– Тобі нащо, в якого пана? – а самій мов у вусі закрутило. – Нащо тобі?
– Да що, – кажу, – у того пана – нехай йому Бог дає здоров’я – такі люди багаті!
– А ти думаєш за скільки одкупитись?
– Та ми б то думали, вельможна пані, як по наших грошах… Да що! мабуть, Бог не судив.
– За скільки ж ти думав?
– Да що вже даремно вашу милість турбувати! Бувайте здорові, добродійко!
А сам до дверей.
Яків мене хіп за рукав:
– Дядьку!
Я йому моргнув – не мішайсь!
– Слухай-бо ти, – кричить пані, – постій!
Завернула, знов питає:
– За скільки хочеш одкупитись?
А я таки не кажу.
– Що, мовляв, вашу милость клопотати нам!
Далі бачу, що вона вже червоніє, як жар найчервоніший, кажу:
– Я, милостива пані, думав за двісті карбованців.
Вона мені:
– Да ти, мабуть, зроду дурний! да ти се, да ти те!
А я все кланяюсь мовчки, ніби вона до ладу говорить.
Виговорилась, устала:
– Коли хочеш одкупитись – одкупляйся скоріше за триста; бо впослі й за тисячу не одкупишся.
Яків мій зрадів та, як дурень з печі, в ноги їй геп! Дякує, бач, що ЙОГО Ж САЛОМ ТА ПО ЙОГО ШКУРІ!
– Ну, а гроші ж принесли?
Сама як у очі не вскочить.
– Hi, – кажу, – милостива пані, маємо при собі трохи, да не всі.
– Мені зараз гроші треба! – крикнула, – зараз таки! Я, – каже, – поїду в город сьогодні, і ви щоб там були, та все й скінчу. Ідіть заберіть гроші.
Сама як схопить дзвінок! по всіх покоях – дзінь-дзінь! Повбігали дівчата й хлопці.
– Коляску! – каже, – та не баріться!
А сама ТОВЧЕТЬСЯ, ЯК МАРКО ПО ПЕКЛУ, – то папірчик із-за дзеркала витягне, то одмикає, то зачиняє; за нею й дві дівчинки мечуться, як тії жереб’ятка, що жахаються.
V
Поки в панському дворі лагодились та вбирались, ми хутенько перебігли до Хмелинців, наробили там крику, сміху, радості та веселості і знов вернулись до панського двору. Пані казала нам дать возочка; сама сіла в високу коляску, да й поїхали з Богом.
Городок наш – так собі городок, нічого. Мій батько казав, що колись по йому проходжали полковники та сотники, – так куди не глянь, славне військо, як той мак червоний; а тепер засіли жиди, як сарана. І пани живуть. У базар – то й чоловіка попадеш, бо в базар людей найбільше.
Заїхала наша пані до старого Мошки-жида. Покої високі й хороші, тільки так перцем і несе!
Зараз послали по якогось писаря Захаревича, а нам казали коло дверей підождати, поки він прийде. Прийшов він хутко. Поганенький на личку, рябий, як решето; штани сині широкі, якась куца свиточка і на шиї зелена хустка; під правицею шапка. Увійшов, зігнувсь, ізнітивсь, наче й не ступає, а чоботи здорові й добре змазані.
Пані його до себе зараз покликача. Вона в нас, як говорить з яким чоловіком, сидить собі просто, як добрий качан у городі, і все роздивляється, які в тебе брови, які уси, яка одежа на тобі. Хіба б який генерал, щоб вона голівку схитнула набік або глянула в вічі любенько.
Пождали ми ще трохи, поки пані радилась із тим Захаревичем. Вийшов він од неї, моргнув на нас та й каже: «За мною йдіть!» І пані з дверей каже: «Йдіть за ним!»
Ми й пішли.
А веселий чоловік був той писар Захаревич! Ледве ми вийшли, він почав сміятись і говорити, мало не танцює. Далі огрів мене зо всії руки по плечах та й каже:
– А що, схотілось на волю? І добре!
– Так-то добре, – кажу, – що краще нам і не треба до якого часу!
– То тільки біда, – каже, – що діло-то ваше дуже трудненьке. Не знаю, як то воно й буде.
– А що ж там таке? – питаю, а Яків так і побілів.
– А те, що треба вам тепер ОСОБІЇ ПРИМІТИ писати; се трудно! Я б то й написав їх, та що скаже пан Биркач? Треба йому читати їх.
– А як добре напишете, поздоров Боже вас, пане, то, певно, нічого не скаже; хіба подякує.
– Хіба йому подарочок дасте, а? А я однесу. Се можна. Га?
Яків зараз і вирвався:
– Якого ж подарочка треба? навчіть, пане!
– Можна й грішми, хоч і сто рублів, то візьме: він добрий чоловік! – каже писар, а сам регоче.
– Ні, пане, ви нам кажіть, як треба, – се вже я йому. – За що гроші давать? Або ми панію свою спитаємо.
– Се не конче треба. ВОЛЬНОМУ ВОЛЯ, А СПАСЕННОМУ РАЙ. Можна й без грошей.
Се вже без сміху каже.
Сів конець стола, а стіл у його кривий; да і вся хатка на боці; по кутках дірки сміттям завалені. Написав щось да й каже:
– Я не зможу тут нічого; так і панії скажіть. Нічого писати!
– Як нічого? А другим щось пишете, пане!
– Пишуть особії приміти, мугирю! – каже той Захаревич, налаявши нас. – А в його які приміти? зовсім так, як і всі.
– Так се, слава Богу, що й ми на людей походим! – я таки озиваюсь.
Так ні да ні! нема особих приміт, нічого писати!
Мордувались-мордувались, таки мусили дати два рублі з копою! Тоді приміти знайшов і хутенько їх начеркав у папері. І веселий знов став, який і був перше.
Провів нас та й каже:
– Не бійтесь, усе буде так, як слід йому бути: на те голова й приятельство. Нам аби маленький подарочок; як то говорять: З МИРУ ПО НИТЦІ – ГОЛОМУ СОРОЧКА.
– Щоб не довелось мирові оголіти! – кажу я, – бо, поздоров Боже вас, багацько дуже ниточок тих тягнете, да з усіх боків.
VI
Все, як пообіщав Захаревич, скінчилось добре. Поклонились ми панії та й, не гаючи часу, до Хмелинців. В Хмелинцях рушники були готові, тільки нас і ждали. Зробили змовини, а там і весілля справили.
Добре погуляли й старі, й молоді. По всьому селі пішла чутка, що в нас весілля; музики грають, у бубон б’ють, – весело було, бучно!
Правду говорять: З ГАРНОЇ ДІВКИ ГАРНА Й МОЛОДИЦЯ; ГАРНО ЗАВЕРТИТЬСЯ, ГАРНО Й ПОДИВИТЬСЯ. Що то за молодиця вийшла з нашої Марти! Дівчиною як була, бігає, сміється, щебече; а тепер якось ніби розумніша стала: двір перейде тихо, велично, у вічі гляне з повагою. Очіпок червоний, намітка біла, довга, – і гетьману кращої жінки не треба, єй-богу!
Живуть вони й досі з батьком укупі й щиро любляться. Хлопчик найшовся в них, такий чорнявий, у батька вдався і здоровий, дякувати Господові, росте.