З Дніпра за Дунай - Сторінка 6

— Не я один лишуся на Україні, — суперечив Демко.

— Будеш шкодіти, — одповів Петро, — та буде запізно. На себе тоді нарікай, коли будеш кріпаком або москалем! — Побачивши менших братів, Петро одійшов од Демка й сказав Гнатові: — Ну, от і добре, що ти взяв Василя. Я саме по нього й ішов.

Василь почав цілувати брата за те, що бере його з собою.

— Ну, годі, годі!.. — казав козак. — Повертайте лишень обидва назад. Нема чого йти до річки з порожніми руками. Ідіть до пушкарні або до скарбниці та носіть у берег те, що вам старші скажуть.

Троє братів пішли нагору. Демко ж лишився сам, почуваючи себе дуже ніяково. Назустріч братам, стежкою, козаки несли до річки лантухи з борошном та пшоном, тягли великі бурдюги з салом та котили кухви з горілкою. Ще далі вони здибали добру ватагу козаків, рясно обвішану пачками тютюну, а другу — навантажену таранею; дійшовши ж до скарбниці, брати прилучилися до натовпу й почали носити в берег всяке добро, а коли через дві години троє братів знову зустрілися біля річки, Петро, глянувши на Василя, не вдержався, щоб не засміятись: у пушкарні хлопець себе узброїв, і хоч був босий і без чумарки а проте, поначіпляв на себе шаблю, чингал і пістоль.

Не вспіли Петро та Гнат подивуватись та порадіти на меншого брата, як згори підсунувся великий натовп запорожців, а попереду того натовпу кільки дужих січовиків несли великі образи.

— Скидайте шапки! — сказав Петро до братів. — Це несуть святу січову Покрову та святого Миколу, бо без святої Покрови не може бути Січа Запорозька, а без помочі святого Миколи не перепливеш моря.

Слідом за образами йшло багато сивих дідів, і посеред них Василь пізнав свого названого батька — Очерета.

— I ви, діду, мандруєте з нами на Дунай? — радісно скрикнув хлопець.

— I я, сину! Несила мені з товариством розлучатись. Хоч і в чужій стороні доведеться в труну лягти, так зате ж рідне товариство засипле землею.

Постать Очерета мала урочистий вигляд, а погляд горів суворим вогнем. Він звернув з стежки, колупнув чингалом землю, перехрестився й почав набивати землею ладанку.

— От і рідна земля лежатиме зо мною в домовині. Всі брати, дивлячись на Очерета, почали й собі набивати ладанки.

— Оце добре, дядьку Очерете, що ви мандруєте з нами, — звернувся до нього Петро Рогоза. — Догляньте, будь ласка, Василя на байдаці.

— А ти що ж, козаче?

— Я й Гнат не поїдемо байдаками. Мене обрано за осавула до пішого повку, — Калниболоцький поведе степами через Дике Поле. Усім немає на чому плисти, бо військові байдаки, що стоять у Ковші, заарештовано.

— Чув про це лихо. Про Василя не турбуйся — догляну. А скільки ж є байдаків?

— Зараз небагато. Проте наші збирають байдаки, що зараз з товариством по плавнях та лиманах, на рибальстві. Та ще зберемо дуби з Чортомлику, з Базавлуку та й з Кінської Води. Набереться, може, з сотню, а все ж таки на все товариство не вистачить.

Разом з Очеретом брати дійшли до Підпільної. Там, під захистом верб, нечутно сновигали по воді невеличкі козацькі човни, перевозячи товариство по 5—6 душ заразом на той бік річки у плавню. Хутко перехопилися човном на той бік Підпільної й наші подорожні.

Петро Рогоза, що був на козацькій раді за річкою ще звечора, повів усіх у гущавину плавні. Більше години вони йшли, нахиляючись, під віттями верб, відхиляючи з свого шляху верболози, продираючись крізь очерета й обминаючи невеликі озера й болота. Василь добре вже втомився, поки нарешті в плавні почувся гомін козаків і Петро вивів усіх на галявину, оточену рясними й високими вербами.

— Ось де наш кіш! — обернувся він до Очерета.

Василь обдивився понавколо. Галявина кишіла козаками, мов мурашник, і всі козаки гукали до когось в один бік, а до кого саме, не можна було розглядіти. Не вагаючись, Василь, мов кішка, подерся на вербу й звідтіля побачив, що до козаків промовляє якийсь бравий полковник.

— Кого ж, панове товариство, славне Військо Запорозьке, волите кошовим? — спитав він наприкінці промови.

— Тебе волимо! Андрія Ляха кошовим! — почулося навкруги.

— Калниболоцького волимо! — почали гукати інші козаки. — Калниболоцького!

— Молодий ще Калниболоцький! — гукали треті. — Бахмета кошовим: він старий та певний лицар!

— К бісам Бахмета! Старий, та й грамоти не знає, — який з нього кошовий? Андрія кошовим! Він ученнй! Він спроможеться вивести військо на Дунай, зуміє й до султана доступитись!

— Андрія, Андрія! — вже одноголосно гукав натовп, і бравого полковника закидали шапками.

Новий кошовий уклонився товариству й подякував за честь та пошану.

Не гаючись, запорожці почали обирати іншу старшину, себто військового писаря, суддю, скарбника й осавула.

Не доспавши сієї ночі, Василь не діждався, поки скінчилася козацька рада, а почав куняти, а далі, злізши з верби, зараз же під деревом простягся й заснув міцним сном, тримаючись однією рукою за свою шаблю, щоб, боронь Боже, хто-небудь ненароком її не взяв.