З лабораторії - Сторінка 4

- Хвильовий Микола -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Тепер Яруті вже рішуче нічого іншого не залишалося, як негайно ж покинути своїх «гостей».

Він так й зробив: за мить його вже не було в коридорі.

Спиридонова, мабуть, давно вже чекала цього моменту, і тому, як тільки за професором зачинилися двері, вона, скинувши догори стрілки своїх химерних тоненьких брів,сказала:

— Так, значить, ви, товаришу, пам’ятаєте мене?.. Ну, і що ж ви пам’ятаєте?

— А те пам’ятаю, що й ви пам’ятаєте, — різко кинув Марченко. — Покиньте, Спиридонова, розігрувати фарса!

Зустріч з настирливим професором, настирливість Спиридонової, нарешті, розмова про поки що не відому читачеві Катрю Жукову таки вивели з рівноваги нашого героя, і він не міг інакше відповісти жінці, як відповів. Проте відсутність рівноваги захопила його на одну мить: Марченко вже знову встиг прибрати себе до рук.

— До речі: чому це вас так давно не видно було? — спитав він, трохи помовчавши.

— Ви навіть і це примітили? Виходить, що вам не на всіх така погана пам’ять, як на професора?.. Я, бачите, була на Сабурці… Нервова система, знаєте, підкачала.

— Ага! — зовсім спокійно кинув мужчина, наче й справді справа йшла не про дім божевільних, а про якесь закордонне турне. — Це добре… Ну, і що ж, — покращало?

Спиридонова не відповідала. Ніби згадуючи щось надзвичайно важливе, вона мовчки дивилася на землю й нервово ламала собі пальці. Тільки багато пізніш вона скинула очі на свого співбесідника і, якось прибито посміхнувшись, промовила:

— Так! Краще. Дякую! Ви навіть не припускаєте, товаришу! Дякую!

Вона зробила декілька кроків у глибину коридору і, одвернувшись од Марченка, стала розправляти на своїх плечах блузку. І видно було, що вона вже не має жодного бажання продовжувати бесіду.

Злива не вгавала. Вітер скаженів і так рвав покрівлю, що вона ввесь час верещала жалібним вереском. І хоч грім потроху віддалявся і блискавиці вже не так різали вікно, але гроза, розірвавшись над Харковом величезним потопом, не мала охоти хутко проскочити далі й залишити город. Про вулицю, таким чином, поки що й думати не приходилося. І двоє людей, випадково занесених стихією до професорового коридора, очевидно, не тому так скупо перекидались словами, що боялись не скінчити цікавої розмови, — якісь інші причини стримували їх від балачок.

— Я бачу, що вам зимно, товаришко? — і, щось пошукавши в кишенях свого піджака, Марченко скинув його з плечей. — Застуджуватись не треба. Прошу!

— Дякую! — рішуче відмовилась Спиридонова. — Я не змерзла. І… не застуджусь, — тепер же весна.

— Як хочете. Воля ваша. Моє діло запропонувати.

Марченко одійшов убік і став ретельно викручувати воду з рукавів свого верхнього одягу. Зрідка він скидав очі на Спиридонову, але в очах його було стільки байдужості й спокою, що важко було доміркуватися, як треба розцінювати ці погляди. Можливо, він думав про Спиридонову, можливо, про зустріч з професором і про поки що таємничу Катрю Жукову, що згадкою про неї і особливо інформацією про неї, безперечно, його трохи приголомшив Ярута. Потім Марченко підійшов до того вікна, що освітлювало коридорним світлом хазяйську кімнату, і, спершись на стіну, став безцеремонно, хоч нібито й без усякого інтересу, розглядати професорові покої.

І так, мовчки, вони простояли в коридорі мало не з півгодини, себто до того часу, аж поки стих грім і злива покинула бушувати за вікном. Нарешті Марченко зробив рух уперед з бажанням вийти на вулицю.

— Почекайте, товаришу, — скинулась Спиридонова. — Як же це так? Ви самі йдете?

Жінка так пильно й з такою тривогою дивилась на мужчину, ніби й справді його відповідь вирішала питання її життя й смерті.

— А з ким же я піду? — сказав Марченко.

— Хіба ні з ким?

— Ви, очевидно, на себе натякаєте? Можу й з вами.

Спиридонова зиркнула на коридорне вікно і, нікого не уздрівши в ньому, на мить затримала руку мужчини і, затримавши, погладила її.

— Ви обіцяєте зараз зайти до мене? — сказала вона. — Обіцяєте?

Марченко похитав головою, наче й справді перед ним стояла не доросла жінка, а маленька дівчинка, і промовив:

— Ах, яка ви невгомонна! — промовив він. — І коли вже ви нарешті виправитесь? Га?.. А втім, де ви зараз живете? Там же?

Він «там же» підкреслив так, наче жінка в якомусь сенсі жила раніш в зовсім безнадійному місці.

— Там же, — хутко проказала вона й з запитанням подивилась на нього. — Так як же, зайдете?

— Добре! — сказав Марченко. — Ходімте!

Жінка взяла за рукав свого співбесідника, уважно провірила йому очі й раптом швидкими кроками кинулась до дверей. За мить вони були на вулиці.

II

Поставивши крапку, письменник з полегшенням зітхнув, запалив цигарку й став перечитувати свій перший розділ. Прочитав раз, прочитав удруге. Раз прочитав з захопленням: особливо подобався йому ліричний початок. Зате остання читка принесла йому багато неприємностей. По-перше, його прикро вразили настовбурчені претензійні «магістралі» і всякі-такі викрутаси з «бродячими псами»; по-друге, він незадоволений був з «велетня»: чому це обов’язково нова людина (а з Марченка він і хотів робити саме нову людину), — чому це нова людина мусить ходити на котурнах? Не подобалась йому неприродна зустріч з Ярутою, та й сам Ярута не подобався: мовляв, навіщо його робити професором? Дешевою здалася йому й інтрижка з «поки що не відомою читачеві» Катрею Жуковою.