З лабораторії - Сторінка 8

— Де ви працюєте? — мило посміхаючись, запитав він Хруща.

— Як де? — із зовсім невиправданою похапливістю промовив той. — Хіба ви не знаєте?

Марченко безпорадно розвів руками і, з неприхованим бажанням попрохати пробачення, сказав:

— Їй-богу, не знаю.

— Ну от! — з великою образою промовив товариш Хрущ. — Та там же, звичайно! В архіві.

— Що ж ви там робите?

— Як що? — чомусь півником настовбурчився Коля. — Що за «вопрос»?

— Я питаю, яку ви там посаду посідаєте?

— Коля там, — сказала Спиридонова, — за архівдиякона, архівмандрита і архівпастиря — одночасно.

— Ти, будь ласка, не плутай, Лідусю. Я в таких питаннях… не люблю жартів. — Товариш Хрущ зробив надзвичайно серйозне обличчя і кинув до Марченка: — Я посідаю посаду архіваріуса.

— Цілком правильно, Колю, — не менш серйозно промовила Спиридонова. — Це ти так думаєш… і я. А от інші гадають, що ти і справді за архіваріуса, та зовсім в іншому місці. Ти знаєш, саме — в якому? Не знаєш? Та невже ти не знаєш?..

Товариш Хрущ зупинився. Він раз у раз блимав своїми змутнілими очима, і видно було, що він ніяк не може втямити, в чому річ. І ніби чекаючи відповіді від третьої особи, він здивовано дивився на товариша Марченка.

— І я не знаю! — коротко відповів той його поглядові і, переступивши калюжу, сказав: — Все-таки ви, Спиридонова, химерна дівчина. Їй-богу.

— Дякую за комплімент! — не повертаючи голови, кинула жінка. — Тільки от що я думаю, — несподівано перекинулась вона на іншу тему. — Я думаю так, що б вийшло з того, якби Колю (тут товариш Хрущ здригнув) взяти, скажім, з архіву і посадити ближче до життя. Що б з того вийшло? Як ви гадаєте?

— Хто його знає… У всякому разі, — Марченко повернувся до товариша Хруща і зробив легенький уклін, — у всякому разі… це видніше самому Колі.

— Мені нічого не видно! — мало не істеричним голосом скрикнув товариш Хрущ. — Ви, будь ласка, не чіпайте мене. І… взагалі, я прошу…

Він не скінчив і рушив кудись убік. Він так енергійно рушив, що навіть бризки полетіли з-під його коротеньких ніг. Але далеко він не забіг.

— Куди ж ти, Колю? — покликала його Спиридонова. — Ти ж мені потрібний.

Почувши голос своєї товаришки, товариш Хрущ зупинився.

— Я тобі потрібний?.. Коли так, тоді я піду з тобою.

Товариш Хрущ порівнявся з Марченком, і навіть вже не видно було, що він допіру з такою образою кидався кудись від жінки.

За якісь кілька хвилин вони підходили до квартири Спиридонової.

III

Письменник знову з полегшенням зітхнув: він скінчив і розділ другий. Увесь стіл був засипаний попелом з цигарок (сьогодні він спалив три з половиною пачки, № 2, що, до речі, обійшлося йому рівно 2 карбованці 97 ½ копійок). Проте попіл його не тривожив. Переглянувши другий розділ, письменник був страшенно задоволений. Подобалось йому і «бірюзове небо», і «післяобіденне сонце», подобався «глибинний неприємний сміх» Ліди Спиридонової. Особливо йому сподобалось те місце, де Ліда пропонує Марченкові вкинути її в Лопань.

«Як це вона симпатично сказала, — думав письменник. — «Я маленька? Ну, чого ж ви мовчите? Я маленька? Так от, беріть мене, маленьку, і т. д.» Страшенно симпатично!»

Захоплювався письменник і «ледве вловимим запахом», що «асоціюється з народженням нового невідомого життя». Подобався йому і товариш Хрущ, себто в тому сенсі подобався, що краще його й подати не можна. Письменник вже малював фантастичні палаци: то він уявляв себе чистим, як сльоза (в сенсі боргів, — себто без боргів), то думав про гучну славу, яку йому несе його роман, то, нарешті, з великим задоволенням констатував, що він нарешті робиться корисною людиною і що він має цілковиту рацію і право входити до пролетарської літорганізації.

Письменник випив шклянку міцного чаю і вдруге почав перечитувати свій другий розділ.

— О жах! — раптом скрикнув не своїм голосом письменник. — Що я написав? Та це ж найсправжнісінька халтура.

І він став підкреслювати ті місця, що його особливо неприємно вразили. От його замітки на бережках:

1. Спиридонова раптом попала на Сабурку з тої причини, що її Марченко назвав контрреволюціонеркою. Припустім. Але де ж психологічна підготовка? Нісенітниця. Глупота! Білими нитками шито. Автор з цим типом не справляється (з типом, так би мовити, «кающейся дворянки»). Білими нитками шито. Глупота.

2. Марченко, винувато посміхаючись та «червоніючи», говорить, що він не мізантроп. Припустім. Але яка ж це нова людина? Хіба новій людині фрази вириваються «проти його волі»? Нісенітниця! Глупота! Це не нова людина, а якесь сюсюкало.

3. Боже мій! Скільки розмов! Нарешті, де ж художні місточки, що зв’язують ці розмови одну з другою? Спиридонова раз у раз сміється «глибинним неприємним сміхом», а її «супутник» то «кидає» без перерви, то говорить нудно: «сказав». Відчувається цілковита творча імпотенція.

4. Нарешті що це таке: «вона подивилась очима, повними страждання?» Себто автор симпатизує Спиридоновій? Тій, що, нічого не вміючи робити, збирається топитися в Лопані? Ну і чорт з нею — хай топиться. Але при чому ж тут Олександер Македонський? Не автор, а суцільний тобі… потапчик… чи то пак — потопчик сентиментальної і до того ж шкідливої води.