За ширмою - Сторінка 4

Як і раніш не раз, коли випадково заходила про це мова, так і тепер Олександрові Івановичу здалося, ніби заступник нишком дивується — а де ж був лікар Постоловський під час усенародних випробувань? Чому на його тілі нема рубців від ран і на піджаці не видно колодки з стрічками орденів та медалей?..

За рік до Великої Вітчизняної війни він, уже бувши одружений, закінчив Московський медінститут і дістав призначення в глухий район на півночі нової тоді Львівської області. Ніна Олександрівна, розуміється, не поїхала в "таку діру до вовків", і, коли б у Європі не клекотіла вже війна, від чого й у нас стало тривожно й невідомо, що станеться завтра, вона використала б усі свої знайомства й зв'язки, щоб улаштувати чоловіка якщо не в самій Москві, то, на гірший випадок, принаймні десь недалеко від неї. Але війна переплутала раптом усе...

Олександр Іванович не встиг оббутись у нових своєрідних умовах, де ще не закінчилась радянізація цього цікавого, але багато в чому дивного краю, він тільки-но почав звикати до своєї посади, на якій йому випало бути не тільки лікарем, але й лікарем-"совітом", як казали тоді в Західній Україні, коли одного червневого ранку вдарила та страшна гроза...

Зловісні хмари вже давно громадились десь за західними кордонами Радянського Союзу, але ні Олександр Іванович, ні мільйони інших людей і гадки не мали, що воєнна громовиця застукає нас так зненацька. Він наспіх передав свою лікарську дільницю медсестрі й, не встигнувши написати листа ні дружині, ні поготів матері, мерщій подався до району, щоб виконати свій військовий обов'язок перед Вітчизною.

Коли надвечір того ж дня він дістався з бідою до району, — не тільки в райздороввідділі, а й у військкоматі вже не було нікого. Пусткою повіяло і в районній лікарні, з подвір'я якої виїздила остання підвода з медичним інвентарем та господарським начинням. Вона подалась теж на схід, куди кілька годин тому майнув головний лікар і всі нетутешні лікарі. Стара лікарняна куховаркагаличанка, перелякано озираючись, пошепки сказала Олександрові Івановичу, що з міста повтікали всі "совіти" й "совітки", бо хтось приніс звістку, ніби десь неподалеку бачили вже німецьких мотоциклістів...

Що робити? Податись і собі за іншими на схід — Олександр Іванович вважав за негідне: його обов'язок — бути у війську. Не розмислюючи довго, він залишив у лікарні свої речі й пішки повернув на південний захід, щоб приєднатись до першої-ліпшої військової частини, яка йде на фронт.

Він нізащо не повірив би, якби хтось сказав йому, що саме цей напрямок надовго унеможливить йому виконати свій військовий обов'язок. Але сталось неймовірне. Власне, не було нічого дивного в тому, що на світанку наступного дня, коли Олександр Іванович учистив кілометрів з тридцять, його на роздоріжжі серед лісу затримав польовий патруль. Така пильність була закономірна. Але коли його передано молодому лейтенантові військ НКВС і той, дарма що в Олександра Івановича з документами було все гаразд, почав підозрівати його в усіх смертних гріхах, це почало вже дратувати Олександра Івановича. І зовсім уже вразив хмурий каштан НКВС, який причепився до прізвища Олександра Івановича на "ський". З допиту, що вчинив йому каштан, який раз у раз тривожно прислухався до далекої артилерійської канонади, Олександрові Івановичу стало ясно: ця сувора і в той же час полохлива людина, з червоними від безсоння очима, не вірить жодному його слову, для неї він — не лікар Постоловський, а недобиток розтрощеного ще позаторік війська Рвдз-Смігли або український буржуазний націоналіст, що виліз із своєї шпарини й квапиться прилучитись до фашистів. Смішно й гірко було, що за найбільший, хоч і єдиний, доказ його злочинних намірів і сержант польового патруля, і лейтенант, і каштан вважали саме те, що Олександрові Івановичу здавалось єдино правильним і чесним: чому він прямував на захід, тоді як військо, й радянські установи, і окремі люди відступали на схід? Як на те — що не день цей загальний рух за прикордонну колись річку Збруч прискорювався, тягнучи з собою і заарештованого Олександра Івановича; тривога подекуди переходила в паніку, а все разом дедалі більше насичувало підозру й надавало химерному обвинуваченню лікаря Постоловського цілком імовірних рис. Бували моменти, коли Олександрові Івановичу здавалося, що люди, в руках яких опинилась його дбля, починають навіть вагатися — чи варто ще морочитись з цим явним, хоч і затаєним ворогом...

І ось, замість того щоб потрапити на фронт, він під вартою, в натовпі всякого непевного люду, пройшов через усю Україну й, обшарпаний, змарнілий, спустошений, дочвалав, нарешті, до Воронежа, де його посадили в тюрму. Очунявши від усього, що так раптом звалилось на нього, Олександр Іванович почав наполегливо вимагати, щоб, нарешті, розібрались у його справі й послали на фронт. Та, певно, і без цього в спокійній обстановці тилового Воронежа за нього взялись, кінець кінцем, серйозно. Не раз викликали на допити, докладно розпитували, зв'язались з Москвою, де вчився Олександр Іванович і відкіля дістав призначення до Львівської області, а головне, не намагались будь-що втиснути лікаря Постоловського в наперед сформульоване обвинувачення. Та поки прийшли з далекої Москви всі потрібні довідки, від яких розсипались, як карткова будівля, всі фантастичні обвинувачення, війна підступила й під Воронеж.

У військкоматі, куди Олександр Іванович прийшов просто з тюрми, вже почалось поквапне готування до евакуації, і серед того шарварку його пхнули нашвидкуруч як лікаря в санітарний поїзд, де внаслідок повітряного наскоку було вбито майже весь медперсонал. Цей санітарний поїзд завіз Олександра Івановича в глибину Сибіру, на маленький курорт у Хакасії, де саме формувався військовий шпиталь. Місцевий райвійськкомат, куди вдався, здавши ешелон поранених, Олександр Іванович, незважаючи на протести, направив його в цей-таки шпиталь. У районі вже було вичерпано лікарів-чоловіків призовного віку, і на настирливі вимоги старої лікарки, що стала головним лікарем військового шпиталю, райвійськкомат міг послати тільки Олександра Івановича, який так несподівано нагодився. Стара лікарка ухопилась за Олександра Івановича як за єдиного лікаря-чоловіка і на всі його рапорти, де він просив пустити його в медсанбат діючої армії, категорично відповідала:

"Нема різниці, де лікувати поранених — на заході чи на сході, а в даному разі ви потрібні саме тут". Так він і не зміг вирватись з цього шпиталю в глибокому тилу, і хоч і носив вузенькі погони капітана медичної служби, та "пороху не нюхав...". Йому дали наприкінці війни медаль "За перемогу над Німеччиною", але він соромився про неї згадувати навіть у анкетах — адже цю нагороду одержували і люди, що працювали під час війни в тилу, тоді як молодий лікар повинен бути на фронті... Але сталось, як сталось, — казала часто мати Олександра Івановича, і він з гіркотою застосував тепер ці слова до себе. Може, саме через цю гіркоту Олександр Іванович, коли скінчилась війна й лікарі потяглись з евакуації на захід, попросився з Москви — на схід. Туди, де найбільше потребували тепер лікарів.

Коли Олександр Іванович прибув сюди з Намангана хмарного осіннього вечора, йому здалося, що війна скінчилась не рік тому, а тільки ось-ось тут одгриміли останні вибухи бомб і, певно, десь неподалеку ще куряться згарища.

З трьох будинків зацілів тільки один, найменший, у якому сяк-так розмістилась убога амбулаторія. Другий, призначений під квартиру лікаря, стояв без дверей і шибок; стіни в ньому облуплені, грубка й плита — напів-зруйновані, без дверцят і рушт; у подовбаній, де-не-де спаленій підлозі було вирубано подекуди дошки. Третій будинок являв собою цілковиту руїну. Тут залишились самі стіни з сумними отворами, де були колись вікна й двері... Ні даху, ні стелі, ні підлоги. Лиш кучугури битої цегли, сміття й покидьків.

У дворі буйно розрослись густі хащі бур'яну, де полювали на пташок напівдикі узбецькі коти, часом заповзало навіть гаддя, а коло вищербленого, в багатьох місцях пробитого дувалу нишпорили скорпіони... Шопи у дворі давно вже не було, тільки спиляні при землі пеньки від стовпів могли б ще нагадати про неї, але й вони потонули в бур'яні. Лиш стара брама стояла непорушно — міцна й статечна, як була ще за бая. Навіть у хвіртці збереглося вічко, через яке можна було глянути на вулицю, перш ніж одмикали на чийсь стукіт важкі засуви.

Пустка, руїна, самотність...

Лікареві Постоловському, коли він оглянувся довкола, стало навіть моторошно. Всього він сподівався, їдучи сюди, в цей глухий, віддалений кишлак: і відсталості та забобонів людності, і каракуртів та скорпіонів, і тропічної спеки, і тяжких пошестей, але тільки не такої руїни... Як на те, проти брами високо над головою звисала з сволока обірвана мотузка. Від найменшого подуву віте-рця мотузка гойдалася. Немовби зовсім недавно на ній завісився з розпачу якийсь бідолаха і його посинілий труп щойно винесли з цієї понурої пустки.

Перше, що спало тоді Олександрові Івановичу на думку, коли він трохи очутився від цього гнітючого враження, було: яке щастя, що він приїхав сюди сам спочатку, без дружини... Коли Ніна Олександрівна, знаджена, кінець кінцем, екзотикою Середньої Азії, приїхала сюди через вісім місяців, приїхала у відремонтовану, світлу квартиру, на все готовеньке, вона жахнулась, побачивши голі стіни третього будинку у дворі. А що ж було б, якби вона натрапила одразу на квартиру без дверей і шибок, на ці хащі бур'яну й цю мотузку над головою! Який Гвалг зчинила б вона, побачивши, як Олександр Іванович у перші дні сам забив у приміщенні двох скорпіонів на стіні!..

Та другого ж дня, глянувши ще раз на сумний вигляд амбулаторії і її двору в світлі ясного, сонячного ранку, Олександр Іванович з подвоєною енергією заходився давати лад. Ні, він не вдався в паніку, не відступив перед труднощами, не дезертирував полохливо з фронту відбудови! Лікар Постоловський не з таких... На те ж бо він і просився сюди, щоб іти не протоптаною стежкою, а — підіймати цілину. Щоб не сидіти тихо в затишному, пригрітому іншими попередниками кутку, а нести радянську медичну культуру туди, де її ще так бракує.