Загадка старого клоуна - Сторінка 7

А тоді — ваги-переваги — виходить на арену ведмідь. І починає робити на гімнастичних снарядах вправи — і сонце на турніку крутить, і хрест на кільцях тримає, і чого тільки не викамстролює…

А інший ведмідь на велосипеді педалі крутить, а ще один на мотоциклі шпарить, аж дим іде.

І от після ведмедів на арену виходить… хто? — авжеж, клоун.

І починає… Ні! Ні, не можу я вам переказати циркової вистави. Не піддається вона переказові. І хоч був то не Олег Попов, я реготав, я реготав так, що в мене щоки заболіли.

Спасибі тобі, цирк!

Ти був мені так потрібен зараз!

Я відчував, я знав, що тепер мені вже будуть не такі страшні глузи, всі оті «гав-гав», «дз-з» і таке інше. Я зарядився гумором, сміхом. І був готовий триматися. Триматись і не здаватися.

Назавтра, у неділю, я знову пішов у цирк.

У неділю було аж дві вистави, на які я міг піти, — ранкова і денна. Я вже не соромився, сміливо кидався у пошуках «зайвого квиточка». І мені пощастило. На ранкову я квитка дістав. А потім і на денну.

Усі номери я вже знав напам’ять. Але мені не набридало їх дивитися ще і ще раз.

Цирк став для мене як рідний дім.

І от під час другої, денної, вистави…

РОЗДІЛ III
Цирк. Несподівана зустріч. Таємничий дідусь Чак розповідає мені про своє дитинство у антракт.

Я сидів у майже порожньому притемненому залі й дивився, як уніформісти під наглядом дядечка у довгому халаті натягують над ареною сітку, готуючи друге відділення. У другому відділенні виступали повітряні гімнасти. І дядечко в халаті був їхнім керівником. Я вже це знав. Виходити в фойє мені не хотілося. Дивитись, як усі їдять морозиво або цукерки, — тільки дратувати себе. Що там казати, звичайно, мені хотілося морозива, але… усі гроші я вже витратив на квитки.

Я сидів і ковтав слину.

І раптом ззаду, з-за моєї спини простяглася рука з порцією морозива.

— Будь ласка!

Від несподіванки я аж підскочив. Повернув голову.

Наді мною схилився дідусь у сірому светрі. Старенький, весь зморшкуватий, з такими ж голубими, як у мого діда Грицька, очима.

— Будь ласка! — повторив він, усміхаючись.

— Ой! Що ви! Не треба! Дякую! — знітивсь я.

— Ну, не ображай мене. Я ж від щирого серця. — Дідусь присів на вільне місце біля мене. — Я ж бачу, тобі хочеться. І мені хочеться почастувати тебе й познайомитися з тобою. Ну, будь ласка!

Дідусь був зовсім лисий, тільки брови мав густі й кошлаті. І з-під них світилися веселі голубі очі. А над верхньою губою праворуч була велика родимка.

Отими веселими очима і тією родимкою він так нагадав мені мого діда Грицька. Тільки в діда Грицька родимка була менша і на лівій щоці, ближче до носа.

І так він якось щиро мене пригощав, що я не став далі відмовлятись і взяв морозиво.

— Дякую! Тільки нащо було…

— Та ж кажу, познайомитися хочу, — лагідно усміхнувся дідусь. — Зацікавив ти мене. Я тебе помітив. І вчора ти був. І сьогодні на другій виставі підряд. І сам. Без батьків, без нікого. І щоразу смієшся й радієш, наче вперше бачиш.

— А ви… — Я затнувся. — Ви що.. теж часто ходите? Чи працюєте тут?

— Ні. Не працюю. Я вже, брат, ніде не працюю, на пенсії. За вісімдесят мені.

— Та ну! А я б вам більше сімдесяти, як дідові моєму, не дав ніколи.

Справді, у потертих джинсах, у светрі, він зовсім не виглядав таким старим.

— Дякую! Дякую! — засміявся дідусь. — Якщо так, то це тільки завдяки цирку. Цирк, брат, — це велике диво! Та я думаю, тебе не треба агітувати. Ти любиш цирк так, як і я.

— Люблю, — признавсь я.

— І, мабуть, мрієш стати артистом цирку. Найпевніше, клоуном.

Я почервонів.

— Та не соромся. Це, брат… — він зробив широкий жест і хотів іще щось сказати, але тут підійшла жінка з маленьким хлопчиком, на місці якої він сидів, і дідусь рвучко підвівся:

— Пробачте, будь ласка! — і, звертаючись до мене, сказав: — Ти після закінчення одразу не тікай. Добре? Я у сусідньому секторі сиджу. Побалакаємо

— Гаразд, — хитнув я головою, поспішаючи доїсти морозиво Вже продзвенів третій дзвоник, погасло світло, і прожектори освітили форганг (я вже знав, що так називається завіса, з-за якої виходять на арену артисти).

У другому відділенні я весь час думав про дивного дідуся. Хто він такий? Чого це раптом вирішив познайомитися зі мною? Що йому від мене треба?

І хоч усе це було загадково, тривоги я не відчував. Дідусь був мені симпатичний.

Коли вистава закінчилась, я лишився на місці, чекаючи його. Проштовхуючись між людей, він швидко підійшов, майже підбіг до мене.

— Ну, ходімо, ходімо, я трохи проведу тебе. Спасибі, що не втік.

Ми вийшли з цирку і пішли вгору по бульвару Шевченка.

— Ну, давай знайомитися. Як тебе звати?

— Стьопа. А… вас?

— А мене Всеволод Мстиславович. Мабуть, і не вимовиш одразу. Але ти називай мене, як усі, — Чак. Це моє прізвище. Мене усе життя всі на прізвище називали. Бо прізвище коротке, а ім’я та по батькові довге й важке. І я звик. Ти в Києві недавно, правда?