Записки Кирпатого Мефістофеля - Сторінка 23

Хто його знає, через що Костя зо мною все ніжніщий та ніжніщий, але в сій ніжности я все ж таки не почуваю щирости. Часом навіть здається, що він жагуче, несвідомо ненавидить мене, боїться й ревнує матір до мене.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Біля восьмої години до мого столика підсідає Карачапов. Він чимсь пригнічений і на мої питання відповідає неохоче, похмуро. Але навіть його товариство мені приємніще, ніж моєї власної особи. Я оповідаю йому про все, що лізе мені на язик, а він невважно хитає головою й не слухає. Все ж таки час потроху минає.

Раптом, несподівано хтось ззаду сильно б’є мене по плечах. Я швидко озираюсь: переді мною стоїть Сосницький, п’яно та злісно посміхаючись. Він чогось у фраку й через це здається ще важчим постаттю.

— Доброго здоров’я, Кирпатий Мефістофелю! Про віщо тут радитесь, панове жироїди? Га?

І він широким жестом підсуває собі стільця. Не питаючись нашого дозволу, повалено й помалу сідає, кличе локая й каже дати пляшку коньяку. На його плечах і на комірі лежить лупа й жовті волосинки з його гриви. Губи спухли, й очі повертаються важко, мляво й понуро, навіть, коли він сміється.

— Ви де ж це так насмоктались? — хмарно й байдуже питає Карачапов, не перестаючи, очевидячки, думати про своє.

— Де треба! Ну, Якове Василевичу, як же там твоя нова мадамочка ся має? Га?

І знову боляче хляпає мене по плечі. Думка, що Сосницький навмисне це робить, примушує мене стримати себе. Я позіхаю і звертаюсь до Карачапова:

— Так от, Антоне Антоновичу, такі то справи. Ходім, заграємо трошки? Га?

Сосницький сидить із витягненою здовж стола рукою й непорушне дивиться на мене, тупо й криво-саркастично усміхаючись. Потім знову, вже мовчки, підводить руку й б’є мене.

— Не скандаль, Сосницький! — спокійно кажу я, не рухаючись і не дивлячись на його.

— Хто скандалить?! — дивується він. — Хто скандалить?! Я?! Це про мене ти? Та-ак?… І ти, ти це смієш мені казати?… Ти?!

— Ходім, Антоне Антоновичу! — підводжусь я.

Але Карачапов уже пильно, з цікавостю придивляється до нас своїми розумними, колючими щілинками.

Сосницький теж підводиться, з грюкотом одсунувши стільця, похитуючись і не зводячи з мене ненавидячих, нахабних очей.

Я повертаюсь і, не хапаючись, іду до виходу. Сосницький щось гукає мені наздогін, і щось з дзвоном падає на підлогу.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Хвилин з десять я йду вулицею, не озираючись, але напружено прислухаючись назад. Звощика навмисне не беру. Мені навіть хочеться, щоб Сосницький погнався за мною. Але його не видко.

І от я знов на самоті з собою, і вже морозом починає проймати мене туга…

Вечір сухий, темрява густа, і вулиці видаються мені глибокими коридорами. Кругле, буйне каміння на бруку, вигладжене колесами, вимите дощами, блищить. Вуличка невеличка. Прохожих мало; їх кроки цокотять по тротуарі дзвінко та самотньо. Тепло жовтіють освітлені вікна будинків. Иноді ледве-ледве просочуються крізь них згуки музики на вулицю. Блукають тіні по завісках, злітаючи у стелю. Біля хвіртки якогось будинку стоїть, напів повернувшись до воріт, поліцай. Проходячи, я чую, як він з докором говорить двірникові:

— Как ребйонок не заплачеть, мать не почує. Так і дворник: как городовой не скажеть, он і совсьом на вулицю не вийде …

На приступках парадного сидять покоївки, лузають насіння, горнуться одна до одної, й усі дивляться мені назустріч задиркувато та смішливо. В баньках їх очей та на зубах мокро й ярко горить світло ліхтарів.

Я поважно проходжу повз них. Дівчата чогось усі разом весело сміються. Мабуть, якась пожартувала з мене. Їхній сміх голосно й дрібно розкочується по вулиці, а я йду й думаю, який я важкий, невеселий, як я не вмію сміятись. А колись же, за студенства, я міг, проходячи отак повз гурт дівчат, весело кинутись до них, схопить одну, другу, поцілувати, посміятись і піти собі далі, посвистуючи. Тепер я сміюся нудно, злісно, роздратовано.

Огида до себе доходить до того, що хочеться схопити себе за голову й оджбурнути її.

Додому йти гидко. Міркую, куди б його дітись. Але скрізь нудно, й чогось уявляється мені, що всі люде схожі на Сосницького та Карачапова. Я притуляюсь до стовпа ліхтаря, стою й, не кліпаючи, дивлюсь по вулиці. Прохожі десь думають, що я піджидаю коханку, застигнувши тут у солодкій мрії про побачення.

Зітхаю, зміняю позу, читаю вивіску над півпідвалом: "Портной А. Котляренко существуетъ съ 1867 г. въходъ въ парадное." Під вивіскою світяться низенькі вікна з замацапуреними й заліпленими папірцем шибками. Всередині за столом розсілись діти й вечеряють. Осторонь сидить худорлявий, виснажений чоловік, тримає на руках маленьке і щось говорить до його. На худому, синюватому лиці його ніякова ніжність, невміле зворушення. От він перехиляється набік, придушує пальцем ніс і сякається. Потім виймає червону велику хустку, витирається й тою ж хусткою втирає дитину.