Записки Кирпатого Мефістофеля - Сторінка 27

Тут Панас Павлович починає кліпати очима, як від порошинки, підгортає догори борідку й зітхає. Коли є Шура, він безпорадно й питаюче дивиться на неї, й мені вчувається, що він от-от скаже: "Ти, як думаєш, Шуро? Га?"

Я стою все ж таки на тому, що треба викрасти Діму. Панас Павлович уже не лякається, як раніще. А коли нема Шури, то навіть із цікавостю перепитує:

— Так ви все-таки гадаєте, що викрасти? Га?

І задумливо завертає кінчик борідки до вуст. Але при Шурі скупчено мовчить і скоса, зпід пенсне, зиркає на свою витревалу, зворушливо-гарну подругу, що кутається в хустину. Вона не каже нічого, але від її мовчання віє такою непохитною впертостю, що Панас Павлович глибоко зітхає, жваво й винувато заводить розмову про щось инше, а я мимохіть злощусь і лаю її ідіоткою.

Але от раз увечері приходить до мене Панас Павлович. Довго сидить, іронічно філософує й перешкаджає мені. Я вже збіраюся сказати йому, що я дуже занятий, коли раптом він підводиться, скидає пенсне й починає ретельно витирати скла, короткозоре приглядаючись до них. На лиці в нього такий вираз, що я мимохіть чекаю, що буде далі. Жовта шапчина волосся блищить гладенько; сам він підстрижений, чистий, з молочнобілим чолом і ніжним рум’янцем, як у панночок на обкладинках від мила.

Він обома руками примощує пенсне і, злегка задравши голову догори, говорить:

— Так от, Якове Василевичу, "по зреломъ размышленіи, будучи въ здравомъ уме и твердой памяти", заявляю, що маю бажання викрасти власного сина, Дмитра Кривулю.

І вичікуюче придивляється до ефекту своїх слів. А на лиці той самий вираз напружености, розгублености, змішаний із гарним настроєм.

Я встаю й міцно потискую йому руку.

— Ухваляєте?

— Навіть захоплений!

— І помагати згоджуєтесь?

— З приємностю!

— Bene! Иншого виходу немає! Ступаємо, значиться, на путь нечестивих.

І він рішуче, трохи смішно обшарпує донизу жилетку.

— А як Олександра Михайлівна?

Панас Павлович кривиться, зібравши губи до носа так, наче понюхав чогось міцного.

— Доведеться воювати! Вона не знає про мою постанову. Доведеться воювати!

І заклопотано дивиться на мене.

— Одна надія, що примириться з фактом і всю відповідальність складе на мене. Одна дадія! Ну, та з нею вже якось улаштуємо. А от, любий мій, як із Варварою бути? З Варварою?

— А що таке?

— Та вона ж розлютиться.

— А хай собі лютиться! На здоров’ячко!

— Е, коли б тільки була справа з її здоров’ям! А то ж і з моїм! Вона ж зараз почне гасати по всьому місті, шукати нас. В університет побіжить, у ґімназію, на ректора накинеться, при всіх мені вчинить істерику, їй що? Такий скандал зробить, падлюка, що згориш од сорому …

— Та це, звичайно, той…

— А, скажемо, зустріне мене на вулиці з Дімою й кинеться віднімати. Що їй зробиш? Не битися ж з нею? І відніме! От так вихопить із рук, сяде на звощика й поїде собі. От яка, розумієте, штука! Ех, заздрю, їй-Богу, заздрю тим людям, що вміють, де треба, по часті фізичної арґументації. Загилить би їй попереду разів зо два отак по "наружній фізіономії", от би вона вже опасувалась потім.

— Та ви ж уже так арґументували!

— Коли?! — дивується Панас Павлович.

— Як коли? Та тоді ж, як вона вдарила Олександру Михайлівну.

— ’Кий чорт! Тільки замірився! Я брехав, що вдарив її, тільки для внутрішньої сатисфакції. Не вмію я бити. Нема в мене досить простодушности. Иноді страшенно хочеться загилити так, щоб аж юшкою вмилась, а дійде до діла, — схибну. Нема прямоти!

— Виїдьте кудинебудь!

— Та куди виїдеш?! — раптом кричить він так, неначе я вже надокучив йому з цією порадою. — Хиба не знайде? Ні, треба вміти бити, от що! Вона хапає Діму, а ти віджбурнув її й покликав городовика. Вона в крик, а ти ще дужче; вона з сльозами до юрби, а ти собі. От це я розумію! Не треба боятись популярности!

А то, чи пискнула вона, чи ні, а ти вже щулишся й озираєшся, чи не чули люде. Хай собі чують!

— Розуміється!

— От тоді вона й той…, і побачить, що зброї в неї більше немає. Власною її зброєю треба й бити її. Ти ляпаса, а от тобі аж два, от тобі, на, маєш!

І Панас Павлович навіть махає в повітрі рукою так, ніби дає ляпаси. Я сміюсь мимохіть із його відважности отут, у мене в кабінеті.

— Ну, от так і смаліть! Чого там! От давайте оце зараз і зробимо напад! Ви маєте де сховати Діму?

— Чекайте, який напад?!

Перехід од завзяття й войовничости до страху такий щирий і по-дитячому отвертий, що я не можу не сміятись. Щоб він не образився, я обнімаю його за плечі й кажу:

— Та справжній напад, Панасе Павловичу, найсправжніщий. От давайте візьмемо автомобіль, підкотимо, вбіжимо! "А подавай сюди мого сина!" Та по "наружній фізіономії" її, ось тобі завдаток! Га? Та й катнемо разом з Дімою. Ну?

Панас Павлович злегка відсувається й, зітхаючи, каже:

— Та вам, голубе, легко сміятись.

— Та хто сміється?! От маєш! Та хоч у сей мент я готов їхати з вами. На віщо відкладати? Хочете?