Записки Кирпатого Мефістофеля - Сторінка 35

— Тут спать ніззя, господін!… — строго говорить він і підозріло оглядає мене. На другому боці стоїть другий дворник і, позіхаючи, з цікавостю дивиться на нас. Я встаю, витягаю з кишені декілька срібних монет і мовчки тикаю їх у руку дворникові. Він бере їх, не дякує, й усе-таки оглядає мене.

— Ну, чого дивишся? — сердито кажу я. — Не бачив чоловіка? А ще дворник називаєшся! Роби своє діло!

Сердитий тон зразу викликає в його повагу і страх перед моєю особою. Хто зна, хто я такий, і на віщо сиджу тут! А що, як аґент?

— Та я тільки, щоб штанці ваші не закалять, підмітать буду… — каже він з нотками вибачення в голосі.

— Ну, підмітай!… — дозволяю я й починаю ходити взад і вперед.

Дворник якийсь час удає, що старанно мете; потім з мітлою йде на другий бік вулиці. Другий дворник усе стоїть і дивиться на мене. Вони про щось неголосно розмовляють і непомітно поглядають у мій бік. Потім вони розходяться, й обидва старанно метуть вулицю.

А я ходжу і стараюсь не показати, що мені страшенно холодно. Всього тільки четверта година ранку. Сонце вже десь зійшло, але на вулицях іще нема руху, — тільки дворники та я. Ранок свіжий, з легким туманом. Листя на дереві матове й сиве від роси.

В потилиці починає злегка нити, — значить, удень болітиме вся голова. По тілі втома, лице здається масним, помнятим, хочеться вмочити в холодну воду. Циґарок немає, це найгірше.

Я вже не думаю про Білу Шапочку, й мені нема ніякого діла до неї. Годину на шосту по всіх ближчих дворах уже відомо про мене. Мене ніхто ні про що не питає, не заваджають ходити, але з моторошною цікавостю поглядають на мою високу постать, що без перестанку ходить по тротуарі з хмарним, стомленим лицем. Вони, мабуть, гадають собі, що я тут ловлю якогось важного злочинця.

Коли відчиняються крамнички, я купую циґарок, випиваю пляшку квасу і знову йду на свій пост. Мене зустрічають зацікавлені обличчя в вікнах усіх поверхів. А години біля дев’ятої звідкись молодий голос гукає:

— Геть шпигів!

Потім я бачу в одному з вікон двох ґімназистів. Вони з невинним виглядом щось наспівують і байдуже позирають на мене.

Біля дверей крамнички, в якій я пив квас, час-від-часу збіраються покоївки й пошепки розмовляють, показуючи очима то на мене, то на дім. Нарешті, з’являється й поліцай. Але, бачучи мій пристойний костюм і понурий суворий вигляд, нерішуче зупиняється, думає й іде назад. Після того увага до мене ще дужче зростає на вулиці.

А я навіть присісти не можу! Я загрівся вже давно, п’яти горять, ноги ниють, у шлунку суха, гризуча порожнеча, потилиця розболюється. Але й увага вулиці й поліцай, і голод, і втома викликають у мені почування якогось гіркого, хмарного задоволення.

В десятій годині у дверях парадного з’являється Біла Шапочка. Сьогодні вона в темній спідниці й білій блузці. В руках у неї декільки книжок і срібна торбинка. Вона вважно і здивовано, як мені здається, зиркає на мене, коли я проходжу повз неї. Я ж не дивлюсь на неї й, перегнавши, проходжу далі. Хай сама перша тепер заговорить!

Але Шапочка завертає за ріг вулиці і зникає. Тоді мене обхоплює страшенна втома, нудьга й безнадійність.

"Так; тепер треба йти додому", — думаю я тупо. І йду у другу крамничку. Там я знову п’ю квас і купую фунт маленьких цукрових бубликів. Розкладаю непомітно на вулиці по кишенях, і по шматочку кладу в рот. Це підживлює мене й підбадьорює. І знов я ходжу здовж фасади.

На мене в суді чекає одне важне ділове побачення, а дома секретарь. Може, навіть уже вчинили там трівогу? Я сміюся з себе й гуляю собі далі. До мене вже, здається, звикли, й дивляться на мене менше, так, що я навіть часом примощуюсь на східцях і спочиваю якусь хвилинку. Иноді мені нестерпно хочеться лягти от тут же, накрити лице капелюхом і заснути міцно-міцно. Чорт його бери!

Біля другої знизу йде Шапочка. Я з раптовим поривом зворушення й радости дивлюсь на неї згори, й мені хочеться піти їй назустріч, простягти обидві руки і сказати: "Ну, годі!".

Вираз її лиця, як і перше, холодний, недосяжний і байдужий. На мене вона не дивиться, а коли проходить повз, то з погордою жмурить милі свої очі, неначе кажучи: "Прошу дуже, мене це не обходить!" На крилах носа й на підпоріддю їй виступили дрібні крапельки поту, щоки від спеки зашарились, вона подібна до спітнілої, розрум’яненої дівчинки. І так не до лиця їй ця погорда й холодність!

Потім я знов ходжу, ходжу, ходжу. Иноді плентаюсь у крамничку й п’ю квас. Але від його мені вже стає погано. І знов я вже ні про що не думаю, і коли б Шапочка вийшла і простягла мені руку, я поставився б до того цілком байдуже. Я тільки мрію про те, щоб швидче настав вечір, щоб погасли ліхтарі, й можна було прилягти на східцях і заснути.

Їсти мені вже зовсім не хочеться, тільки пити, пити. Од квасу вже нудить, і я п’ю зельтерську. Крамарі мене знають, вони пробують навіть завести зо мною балачку й випитати, кого я ловлю, але я не підтримую розмови. Мабуть, це надає мені ще більш загадковости.