Записки Кирпатого Мефістофеля - Сторінка 42

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Як він мляво, неохоче йде! Не так іде людина з роботи додому, до родини, яка чекає на неї! Закаблуки руді, обтерті штанами, покривлені. Вони викликають у мене чудний, гарячий жаль. Закаблуки й пасемце попелястого волосся, що так убогенько, прибито лежить на брудному комірі старенького піджачка.

Часом він стає перед широким вікном маґазину, під брезентовим дашком, і довго стоїть та дивиться на комірчики, краватки дешевої ґалантерії. Видно, що він може простояти тут і годину і дві, і зовсім не стояти. Я теж зупиняюсь оддалік і жду, коли він рушить. Занадто довго він іде додому. Я все ж таки хотів би побачити, де він живе, а коли можна, то й як. Але прийде ж колинебудь! Там же "жіночка й діточки".

Що має ця людина такого, що тримає її на світі з цими покривленими закаблуками, голодними очима й тихою впертостю? Невже любов до своєї молодости? Чи щось инше? Ах, мабуть, щось инше! Кожний любить свою молодість, кожний з солодким болем скидує з неї все, що було колись брудного, й лишає собі тільки саме радісне, зворушливе. Але не кожний з поваги й любови до неї може ходити все життя на покривлених закаблуках і кидати мерзотникам у лице по триста карбованців.

Нечипоренко заходить у ворота маленького будинку. Ворота старі, поїджені негодою, часом; біля них бруд і сморід. Я поспішаю дуже, але коли входжу у хвіртку, то Нечипоренка вже не бачу на подвіррю.

— Ей, ти! Ти дворник?

— Так, точно. Вам кого нада?

— У вас живе господін Нечипоренко?

— Нечипоренко? Та так, що нада признаться, живуть. У п’ятому номері.

Я тикаю в руку дворникові невеличкого ключа, який одмикає йому вуста. Він тепер може розказати мені все, що треба й не треба мені.

"Господін Нечипоренко живе тут уже шостий місяць. Ничево сібє господін, привлекательний; ну, када ж бідують сильно. Так, що даже за кватиру приходиться воюваться з ними, щоб спорожнили, бо не платять уже третій місяць. Діточок трійко, одне зовсім мале."

Після того я беру візника й їду додому. Так я й знав, що "бідують сильно". По дорозі я згадую, що мені треба заїхати до товариша. Нагальної справи нема в мене, але коли це по дорозі, то чому б не зайти? До речі, я побалакаю про довг, який уже давненько є за ним.

Товариш зустрічає мене трохи ніяково. Так, так, довг, він сам оце недавно зовсім збірався завезти мені, та якось так сталося, що забув, а тепер вільних грошей немає. Але в сих днях неодмінно-неодмінно завезе.

— Ну, добре! А ви мені скажіть от що! Ви, здається, є юрисконсульт кооперативного товариства? Так?

— Атож!

— Ну, то маю до вас невеличке прохання. Чи не могли б ви примостити десь там при вашому товаристві на якійсь посаді одного чоловічка? Чоловічок дуже порядний, чесний, освічений і бідує дуже.

— Гм… Це, здається, можна буде. Там якраз, здається, увільнилась одна посада. Ну, та в кожнім разі для вас, товаришу, я постараюся зробити це неодмінно. А хто такий? Сповістити вас тоді, чи як?

— Ні, ні, мене не треба! Я вам дам адресу, а ви самі зверніться до його. Ніби ви чули від якогось знайомого, який рекомендував його. Але дуже прохаю не говорити йому, що я робив заходи в його справі. Чуєте?

— Добре, добре!

Я даю адресу, товариш дуже пильно записує її, ще раз обіцяє в сих днях оддати довжок, і просить не турбуватися про "чоловічка". Довжка я не побачу, розуміється.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

— Ні, голубе, ні, серденько, любчику, ясочко, поїдьмо! Не опинайся! Вирвався, розумієш, тільки на два дні. І спеціяльно для того, щоб сприснути своє відродження. Спеціяльно! Так і Соні сказав: їду сприснути з Яшею своє відродження. Обняти каналію, напоїти "до бєлого колєна", як кажуть у нас у містечках, і гайда знов назад, додому, "въ глушь, въ Саратовъ". І ти не маєш ніякого права відмовлятися. Ну, серце, їдьмо швидче, восьма година вже, їсти хочу "центропривабливо", як казав один публіцист! Їдьмо, їдьмо!

І Сосницький підхоплює мене за стан, стягає з канапи і сміється. Через те, що він засмалився, його губи видаються дуже білими. Гриви немає, голова поголена, з чудними горбиками й маленькими лисими слідами від колишніх ранок. Засмалене лице, голена голова, молочно-біле чоло роблять його зовсім иншим, дійсно, ніби переродженим. Обличчя схудло; раніще білий, в’ялий, повислий ніс, тепер, здається, теж схуд, підтягнувся, став бурим і порепаним, як перестиглий жовтяк-огірок.

Власне, дивуватися з несподіваної появи Сосницького нема чого, — у їх там, видко, справді налагодилось, улаштувалось, це просочується з кожного його слова й руху.

Але їхати піячити все ж таки не дуже то хочеться. Однак доведеться, мабуть, уступити; тут не просте піячення, а підведення білянсу, перелім, забуття, початок чогось нового. Відмова й образить його й зіпсує щось важне, необхідне. Може, йому треба випити, щоб сказати мені все, що хочеться.