Записки Кирпатого Мефістофеля - Сторінка 8

Коли ж знайомимо одне одного з своїми приятелями, то не знаємо, як казати, й називаємо просто своє призвище. Ми не кажемо: це мій чоловік, або це моя жінка. Нам соромно й ніяково так казати — ми ще не чоловік, і не жінка. Ми поки-що любовники, товариші веселого п’яного бога. Ми бенкетуємо і справляємо орґію нашого п’яного кохання. Але мимоволі несвідомо й потай стежимо одне за одним. Мені не все подобається в ній. А вона, здається, не зовсім вірить мені. Коли мине орґія, вона думає собі, я піду від неї; так усі роблять. І мені не подобається, що вона плаче від цього, тільки плаче. Вона повинна инакше почувати. Я не знаю, як саме, й не можу навчити її, але плакати не треба. Автім, може, й так добре, — я ж не піду від неї все-одно. Як я можу піти від тої, яку сам вибрав?

Нарешті, коли минає багато-багато часу, коли проходить орґія, я почуваю, що тепер знаю й люблю її. І раз питаюся її: що таке любов? Вона відповідає: це те, коли ніщо не існує, окрім його.

Значить, вона ще не любить мене.

І знов згодом задаю їй те саме питання. Вона каже: любов — це страх загубити.

Ні, й тепер вона ще не знає, що таке любов.

І от, нарешті, вона сама каже мені: "Як дивно: я люблю світ, я люблю людей так, як ніколи не любила. Від чого ця жалість у мене, і зворушення, і така хороша печаль? Я вже не боюсь загубити тебе, бо це ж неможливо, правда? Ми так вросли одне в одного, що я вже не розумію слова "загубити". Кого загубити?. "Себе?"

Тоді я бачу, що вона знає, що таке любов. Тепер ми не можемо ні загубити, ні звязати себе.

І тоді ми входимо у світ обновлені, злиті в одному. Тепер ми муж і жона.

У нас син. Це маленьке, чудесне створіння, що дивним способом одділилось од нас і…

*

Але тут моя казка кінчається: глухий біль, старий, як давня рана, болюче ниє в мені. Зразу стає душно під ковдрою, і я скидаю її з голови. І в ту ж мить у мої очі б’є світло місяця. Він підліз до самого вікна і блідо посміхаючись, неначе пійманий на чомусь стидкому, не кліпаючи дивиться мені в лице.

Я повертаюсь на другий бік і з тайною надією прислухаюсь. Ні, біль є. І тепер я вже знаю, що нескоро засну.

Так, є. Я підводжусь, беру циґарку з нічного столика, запалюю й сиджу в постелі.

В соте — та де там! — в тисячне питаю себе: а що ж, як ні? А що, як вона вигадала цю підлу помсту за те, що було вісім літ тому? І знову, й знову я перебіраю в пам’яті всі дрібниці того проклятого вечора. І знов не бачу за собою такої провини, яка б рівнялася цій карі. Вона ж знала, що я не любив її. Знала, знала! Ніколи жодній жінці я не казав "люблю", коли не міг сказати з повним серцем. Я міг зовсім не відповісти на це питання, міг викрутитися жартом, поцілунком, софізмом, але не збрехати.

А в нас же й ніякої розмови про любов ніколи не було. Не було навіть того, що зветься фліртом. Ми були партійними товаришами, тай годі. Правда, вона частенько шпигала мене моїми любовними пригодами, я на це відповідав жартами, та на тому й кінчалось. Я навіть не розумію тепер, як між нами могла виникнути та проклята хвилева близькість. Не розумію. Чи вино, справді, так зробило? Чи радість із приводу втечі товаришів, од якої хотілось усіх обіймати, цілувати й робити всякі дурниці?

Ну, а вона ж, вона? Адже, здається, й вина не пила? Невже, дійсно, з її боку було щось серйозніще за хвилеву дурість? Инакше як же пояснити її поводження в той вечір, на тому березі Дніпра? Бо, власне, вона взяла мене, а не я її. Ніразу я цього не сказав Соні, але повинна ж вона знати це сама, повинна пам’ятати, як тягла мене, як шарпала, як викликала те, що потім назвала "скотством".

І коли другого дня прийшла до мене, невже серйозно думала, що я можу назвати її жінкою?

А, мабуть, так думала, або, принаймні, хотіла. Бо чого ж так глибоко, так смертельно образилась на моє (правда, досить поганеньке, боязьке) мовчання? Чого так раптово, у два тижні, повінчалася з Сосницьким? Чи просто хотіла сховати слід гріху? Зробити законними будучі наслідки?

Добре! Але на віщо ж через вісім літ після того заявляти мені, що мій "наслідок"? Що Андрійко — мій син!

Чудово, хай навіть так! Але для чого через кілька днів після сеї заяви брати свої слова назад і казати, що вона сама не знає, чий син Андрійко? Для чого це? Щоб піддати мене безперестанній, вічній карі сумніву? Але ж це вже помста, це знущання, злість, умисність! А коли так, то хиба варто вірити їй? Хиба не можна допустити, що вона все це, від початку до кінця, вигадала, що Андрійко ні в якій мірі не є мій син, що їй це чудесно відомо, але вона видумала це, щоб усе життя мати наді мною жорстоку владу?

Так, це правдоподібніше за все. Так, так, це власне так! От виразно пригадую собі, як вона казала мені це. Цілий місяць після зустрічі, не бачившись вісім літ, не знаючи нічого одне про одного, цілий місяць поводячись зо мною так, що ні про які тайни не можна було подумати, вона раптом згадує, що Андрійко мій син. Я знаю, коли в ній зародилася ця ідея: тоді, як вона мене бачила з Андрійком і Васильком. Я не вмію поводитися з дітьми, я дурію і стаю якоюсь квашею.