Завищені оцінки - Сторінка 2

Удень хлопцеві потрібний був батько.

Батько!.. Хлопчина інколи питав матір про свого батька, але, почувши майже достоту те саме, що мати оповідала йому раніше, усамітнювався й замислювався, і хто зна, які думки роїлися в засмученій дитячій голові..

Так, Галина свідомо створила легенду про Женчикового батька й намагалася подавати її синові такою, як поспіхом, ковтаючи сльози, склала, коли стало ясно, що Олег не повернеться більше ніколи. Хай малий, втративши живого батька, матиме хоч якусь утіху з вигаданого батька-мертвого.

Щоб ніхто, навмисне чи випадково, не зміг сказати бідолашному покинутому хлопчикові страшної правди, Галина переїхала тоді у віддалене село іншої області з того районного центру, де, повернувшись з евакуації під час війни, марно ждала майже три роки свого чоловіка. Ка новому місці ніхто не знав її трагедії, і лиш на пошті, де Галину викликали щомісяця одержувати за поштовим переказом завжди однакову суму грошей, догадувалися, що це аліменти. Завідувачка пошти не раз пробувала витягти загадкову одержувачку аліментів на щиру розмову, але Галина вперто ухилялася. Може, через це Галина не заприятелювала в селі ні з ким і набула репутацію гордячки. Хай! Спокій Женчикової душі їй над усе. Галині байдуже — чи думають сторонні люди, що вона мовчить про невідомого Женчикового батька з ображеної жіночої гордості, чи з надмірного болю. Зате Женчик, не маючи біля себе, як інші діти, батька, міг потішати себе, що його тато загинув на війні як герой.

Розуміється, це дуже сумно, що до Женчика ніколи вже не приїде його тато й не розкаже про війну та свої подвиги на ній, але ні в кого на селі нема батька-пілота, що тільки в останньому повітряному бою, високо-високо над землею, збив аж три фашистських літаки, а від четвертого загинув сам. А скільки ж то літаків він позбивав раніше? Навіть мама, дарма що вчителька, не могла їх полічити й завжди, коли Женчик хотів уточнити число батькових перемог, відповідала зітхаючи: "Багато. Дуже багато, Женчику, він збив їх..."

Кілька разів Галина, повернувшись із школи, заставала сина принишклого в кутку кімнати, де лежали його іграшки. Хлопець зосереджено роздивлявся вправлену в гілля з канітелі червону зірку з батькового кашкета, що якось заціліла з тих часів, котрі не пам'ятав Женчик. Раніше він носив з собою цю батькову авіаційну емблему й показував іншим сільським хлопчакам, але після того, як завжди замурзаний і насмішкуватий Пилипчук, не знаючи, як назвати емблему, попросив дати йому подивитися "капусту з зіркою", Женчик образився й більше не показував її нікому. Навіть побачивши матір, він мерщій ховав свою єдину реліквію, чи то затаюючись з думками, чи боячись, щоб і мама якимось необережним словом не зневажила таку дорогу для нього річ.

Було ще в кімнаті дитяче ліжко, яке Халина купила колись за прислані від колишнього чоловіка аліментні гроші. Його давно б уже слід продати чи подарувати комусь, бо Женчик переріс маленьке ліжечко і, як тільки став ходити, все просився до мами під бік і так звик з нею спати, що спить поруч Галини й досі. Та ось хлопець якось поцікавився, де мама купила таке ліжко, адже в сільській крамниці таких не продають, і Галина, не подумавши, сказала, що це батько купив Женчикові, як ще приїздив до них з фронту. І маленьке, майже зовсім нове ліжко стало для хлопчика другою реліквією. Коли перед Першим травня Галина надумала винести ліжко на горище, Женчик так жалібно став просити залишити його ліжечко в кімнаті, що Галина не наважилася відмовити йому. Це хоч і маленьке ліжко заважало в невеликій кімнаті, до того ж син не дозволив навіть мамі класти туди свої книжки або учнівські зошити й пильнував, щоб ліжечко було чисте, охайно застелене, як тоді, коли купив його тато — герой-пілот.

Мертвий батько, виявляється, жив і далі в Женчиковій Душі й, мабуть, житиме, поки не з'явиться в їхній маленькій родині другий батько, що зможе заступити й витіснити з пам'яті рідного.

Останнім часом Галина не раз думала, що, може б, не треба було б вигадувати цієї гарної легенди, може, ліпше було сказати колись хлопчикові відразну правду й тим назавжди одрубати пам'ять про негідника-батька, але як це зробити, коли бідний хлопчина спить і марить своїм батьком?

Дитині було півтора року, коли кінчалася війна. Як нетерпляче чекала Галина того дня, коли після перемоги Олег нарешті повернеться до неї, побачить сина, що вже почав вимовляти "мама" й наслідувати шипіння гусака "хрш-ш-ш", чим виявляв воднораз своє захоплення диво* глядною істотою в білому пір'ї з червоним дзьобом та прохання винести його на вулицю, де ходить те чудо. От тільки "тато" не могло вимовити дитинча: очевидно, потрібний був реальний образ, а не сама звукова абстракція... Як боялася Галина тих останніх тижнів війни за життя свого чоловіка! Щоправда, безпосередньою небезпекою Олегові ніколи не загрожувало, відколи його забрано до війська. Ніякий, він не пілот (то тільки в своїй імпровізації для Женчика Галина зробила його повітряним асом), а просто тиловий військовослужбовець, що весь час перебував на метеорологічній службі військового аеродрому, де лише випадковий напад ворожої авіації міг би нагнати на Олега певну небезпеку. Але той час, коли фапіистські літаки безкарно ширяли в небі, давно минув, і навряд чи зважилися б вони тепер перейти від оборони до нападу — не до поросят свині, якщо її саму смалять. А роте чи довго ж злетіти в повітря на підступно покинутій німецькій міні; хто може вберегтися від випадкової дурної кулі, та й хто зна, на яке безумство здатний в останню хвилину смертельно поранений хижий звір!..

Про ці можливі небезпеки казав колись Галині сам Олег, приїхавши на три дні з фронту, бо, мабуть, у глибині душі йому було ніяково перед дружиною за свій спокійний захоронок "на війні, де інші важили життям. Так сприйняла тепер у спогадах чоловікові слова Галина, але тоді, а надто коли кінчалася війна, бентежна думка додала безліч усяких несподіванок, що з лихої іронії долі саме наприкінці воєнних страхіть могли відняти в неї чоловіка, а малятка Женчика позбавити батька.

Соромно згадувати, але Галина почала тоді навіть нишком молитися богові, благаючи врятувати її Олега: ану ж поможе це.

Ніщо не помогло, і Олега в неї таки віднято...

Де, коли й як зійшовся він з тою невідомою безсердечною жінкою-розлучницею — Галина довго не знала. Минуло з півроку, як одгриміли салюти перемоги, повернулися додому — хто цілий, хто покалічений, хто жахливо спотворений — чоловіки в інших родинах, тільки не повернувся Олег — нема ні його самого, ні похоронної... Як заздрила тим жінкам Галина, у яких сидів тепер у хаті хай сліпий, хай безрукий чи безногий, але безмірно рідний чоловік і смалив товстелезні цигарки з махоркою!

Все припускала Галина: може, десь у полоні нидіє і жде не діждеться, коли його пустять додому; може, лежить десь тяжко поранений у шпиталі й не може ні сказати, ні написати про себе, бо одібрало йому пам'ять; може, загинув десь безвісти у веремії останніх запеклих боїв... Усе могла уявити собі Галина, тільки не такого листа, що його вона одержала на сьомому місяці свого безнадійного чекання: "Знаю, Галю, що ти чекаєш іще на мене, але не чекай більше, не шукай і не питай у мене ні про що, бо це марна справа. Дороги війни звели мене з іншою жінкою, і до тебе я не повернуся. Не хочу завдавати ні собі, ні тобі зайвого, непотрібного болю і через те не приїду глянути навіть на сина, якого ти, я певен, породила від мене. Тобі здаватиметься мій вчинок дивовижно-диким, але зрозумій, що в житті трапляються явища, дужчі за нас з тобою. Не хочу брехні й тому пишу тобі правду, хоч яка вона гірка для тебе й для мене. Не хочу бути падлюкою перед тобою, а тому регулярно надсилатиму належні з мене аліменти на дитину. В разі зміниш адресу, повідом мене: "Естонська PCP, Таллін-5, до запитання, Олегові Семеновичу Вер-ховському.

Прощай!

Олег".

Кожне слово цього листа, писаного такою знайомою рукою, приском пекло її серце й мозок, в очах потемніло, й рука з листом безсило опустилася додолу... Аж десь за годину, коли почулося з колиски, де спав по обіді Женчик, "ма-ма", Галина стрепенулася, мов прийшла до пам'яті, і гостра образа за дитину, за сина, пойняла її душу.

Натягуючи на малого штанці й кофтинку, щоб пустити на підлогу бавитися цяцьками, Галина дорікала в думках чоловікові, що віднині став чужим, уривками фраз з його листа: "Не хочу завдавати зайвого, непотрібного болю", "Не хочу бути падлюкою перед тобою".

Хіба можна було завдати більшого болю, як написати такого листа? І чи є ж більша підлість, як покинути свою дитину, свого сина? Проміняти свого первістка на якусь шльондру! — обурено вигукувала Галина, не помічаючи, що робить це вже не подумки, а вголос, аж з кутка кімнати обернувся від своїх цяцьок Женчик і здивовано спитав:

— Со, ма?

"Ма" означало в нього і скорочене "мама", і слово "нема", але зараз воно увібрало в себе обидва ці поняття, і Галина кинулася до дитини, міцно притиснула до себе маленьку істоту, яка не зрадила ще її, і, конвульсійно здригаючись від раптового плачу, що прорвався рясними сльозами, безутішно повторювала:

— Нема, нема, дитино моя... та вже й не буде... Не приїде до нас... Чужі ми стали йому, Женчику! Нема...

Вражений незрозумілим маминим плачем, хлопчик розтирав по щоках Галини патьоки сліз і приказував заспокоюючи:

— Не пач, ма! Не пач!..

Від цього Галина зайшлася сльозами ще більше, а Женчик, щоб якось розраяти маму, притьмом одірвався від неї і за хвилину простягнув їй свого улюбленого оксамитового котика:

— На, ма, погайся!

Новий потік сліз залив Галині очі й лице, але то були вже теплі сльози розчулення й вдячності, від яких стало враз легше на Душі. І тоді ж Галина сказала собі: "Що б там не сталося, а треба жити! Не для себе, бо що мені тепер житг тя, як не осоружна моральна мука,— для Женчика мушу жити. Для цього ласкавого дитятка, котре не зрозуміє ні причини мого тяжкого болю, ні своєї власної трагедії безбатченка".^

Долаючи нехіть до життя, треба, думала Галина, не тільки далі жити, а ще й боротися за це непотрібне їй самій життя, бо хто ж, як не вона, захистить безпорадну дитину від отруйного смороду побуту, в якому стільки ще гидоти й спотворення? Хто ж допоможе Женчикові зміцніти на силах і твердо стати на ноги, щоб іти незабрудненим повз життєві калюжі й болота? Тільки вона! Не дружина, не жінка, а лиш мати...

Через два дні надійшов грошовий переказ.