Земля світлячків (1977) - Сторінка 7

Очеретяний вітрячок швидко лопотів, золотим клубком накручував тиху пісню, Мармусія спохопилася, нагадала братові:

— Припрошуйте гостей. Кава холоне.

Сказала і стала поважливо збоку, з рушником на плечі.

Ах, яка то була кава! Губи злипалися, а від запаху крутилося в голові! Я пив таку каву тільки в Багдаді, у затінку під верблюдом, з одним аравійським приборкувачем змій, який доливав у чашечку крапель десять чорної киплячої смоли. То був смак, то був запах, а це!.. Чуб— лик пив і прицмокував, дід Вертутій пив мовчки і сопів, а Сиз XII відсьорбував з чашки маленькими ковтками, і щасливі сльози котилися по його щоках.

Подякували Мармусії, поставили чашки на срібну таріль, і тоді Вертутій сказав, що він запрошує Сиза до себе в гості на Верхнє озеро, покаже йому нові вітрячки.

І Сиз, який недавно, як нам здається, щось таке вигукував про ті легковажні торохтійки-вітрячки, встав, з великою радістю розчоломкався з Вертутієм і сказав, що він більшої втіхи не має, як посидіти у нього десь на бережечку, відпочити серцем, послухати, як виспівують на всі голоси його стонадцять млинків і вітрячків.

Всі гуртом встали з-за столу, дружно пішли, і тоді Мармусія покликала Сиза, суворо нагадала йому, щоб він вернувся, закутав горло. Літо літом, та з його простудами… А потім — хай будуть обережні, бо хтось ходить, никає круг їхнього двору і чогось крадькома, мов злодій…

Вона провела брата в насторожено-тиху ніч і довго ще стояла на дверях, тривожна й сумна, прислухалася до перелуння кроків на сходах, до шарудіння в кущах. Зараз, коли її ніхто не бачив, вона вже ні від кого не крилася — слухала і прикладала до очей вогку, напахчену духами хусточку. Не вірте, що в неї холодне і неприступне серце. Після коханого Чуй-Голована, який розбився на її очах, нема і не було у неї дорожчої істоти за брата Сиза. Вона готова була сидіти над ним всю ніч, тобто, пробачте, весь день, сидіти з в’язанням в руках, стерегти сон і спокій милого брата, аби тільки не сповзла з нього тепла ковдра, не зсунулася подушечка, не заскрипіла віконниця. Вона кидалася на кожен найменший шерхіт чи звук, навіть якщо пролетіла над ліжком муха. А її холодність, її шляхетна неприступність і гордовитість… Ну що ж, видно, таке вже там виховання, у тих юхландсь— ких коледжах…

Мармусія з тривогою провела свого брата до озера, глянула на кущі ожини, де вона була помітила недобрі причаєні тіні. Ніби відчувала вона всім серцем, що бідного Сиза чекає цієї ночі не одна пригода.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Сиз XII, Вертутій і Чублик пливуть
до Верхнього озера. «Не пущу! Веслуйте сюди!» —
гукає з берега Хвороша. У царстві динь

Вони вийшли за ворітця; густа темрява обступила їх; Чублик раптом оглянувся і здивовано вимовив:

— О! А то хто стовбичить? За кущем! І блимає, зирить на нас очима!

— Ти диви! — зупинився Сиз. — Правду казала Мармусія: наче вовки. Звідки вони тут взялися? Ану, стривайте, я їх веслом. Ар— ра!

Сиз махнув довгим веслом, і двоє в кущах, якісь волохаті, підплигнули високо вгору, з шумом і тріском кинулися геть від берега, в чагарі.

— Ач, таки приблудилися до наших країв сіроманці, — стривожено мовив Сиз, а потім розсміявся, згадавши, як чкурнули оті двоє в ліс. Ніхто в темряві й не додивився, що то були зовсім інші розбійники, ще страшніші а лісових вовків-сіроманців.

Скоро про ту пригоду й забули. Бо над озером стояла тиха чудесна ніч. У таку пору хіба можна було думати про щось страшне й погане? Тишею, чарами ночі впивалася ваша душа. Гляньте! Повний місяць плив у небі і світив червоно мов жар. Падали на воду темні тіні від сосен, і золота доріжка стелилася від берега до берега.

Товариство наше спустилося до озера. Легкий гостроносий човен дрімав на воді, прив’язаний до прикорня. Кумкали жаби, сухим тріскотом заливалися цвіркуни в прибережних травах.

Вертутій сів за весла, Чублик вмостився попереду (він не випускав із рук свій скарб, перламутровий ящик із мерехтливими, із живими світлячками). Сиз поважно розсівся позаду, щоб спокійно попихкати люлькою, милуючись, як дим довгою змійкою стелиться ген позаду над водою.

Відштовхнулися від берега, попливли. І поплив за ними повен місяць, попливли тіні від сосен, золота доріжка перебігла, виблискувала, наздоганяла їх. Вода тихо хлюпала, булькотіла десь за човном. Сонно скидалась риба, і така тиша, така благодать були розлиті над озером, що Вертутій кахикнув, а тоді сказав: «Ніч яка гарна… » І, легенько підгрібаючи веслами, замугикав густим баском, як джміль на дощ.

Човен легко й нечутно, як птах над водою, плив сонним озером; від берега тяглась до нього, виблискуючи жаром-мерехтінням, червона доріжка, а Чублику здавалося, що то місяць грається з ними, держить їх на прив’язі, на золотому перевеслі.

Такої ночі не можна було мовчати, хотілося озиватися, аговкати, кликати таємничі тіні з-під берега, перемовлятися добрим словом. І Сиз з Вертутієм згадали минуле, згадали старі бувальщини, а потім потроху-потроху та й перекинулись на суперечку. Була в них давня, болюча, одвічна суперечка, а саме: хто перший поселився на берегах Довгих озер — тривуси чи стовуси? Сиз з найглибшою переконливістю доводив, що першими прийшли на береги Довгих озер саме стовуси, і не хто інший, а його предок Сиз Стовус І. Він тут відкрив у глушині першого корча, заснував державу-поселення і, встромивши у пісок патерицю, вимовив: «Отеє єсть і пребуде навіки наша земля, вода і гриби». (В хроніках сказано, що Сиз І до нестями любив гриби опеньки). А вже потім поселився трохи далі, в Трьох Соснах, стовус Варсава, за ним стовус Лапоня, а ще далі інші…