Жайворонок (1950) - Сторінка 4

— На жаль.

— Навпаки.

З’ясувавши, чого хоче Паливода, і беззлобно лайнувшись з цієї нагоди, Сава біжить до майстерні взяти потрібні запасні частини для потерпілого трактора.

Зоя могла б уже йти, але чомусь не йдеться, якось їй само стоїться на місці. Сказала Саві, що послала б до Оксани… Чи так уже й послала б? Звичайно, нелегко було б це зробити, але…

Повертаючись до машини, Сава на ходу, звично пробує обійняти Зою вільною рукою.

— Славна росте комусь невісточка!

Вигнувшись, дівчина, як хвиля, вислизає у нього з-під руки і, зашарівшись, злегка б’є механіка кулачком по м’язистій гарячій спині.

І знову пристоює, ніби жде чогось кращого.

«Буревісник» тим часом рушає, набирає розгін, мчить у відкритий степ. Легка курява здіймається за ним. Ще вчора не куріло, а сьогодні завихрюється вслід… Що буде завтра? Швидко сушить вітер землю, треба б, ой, треба дощу…

Зоя стоїть задумана, проводжає машину очима. Уже далеко в’ється вслід «Буревісникові» бурий вихорець куряви… Ось він завертає, клубочиться за гущавінню лісосмуг.

Розвіявся, зник.

Але ж не зникає Сава із Зоїних мрій. То так, то інакше малюється він у дівочій уяві, де без меж розкинулись його володіння. Ось уже легко крокує Сава з натоптуватим Паливодою по ріллі, і ластівки грайливо залицяються до нього… Ось уночі він десь в іншій бригаді, може, навіть в Оксаниній, лежить горілиць під трактором, вміло, красиво працює, освітлений смолоскипами… А потім з кимось під лісосмугою стоїть, милується зоряним небом…

Зажура самотності обіймає дівчину. Вперше почуває вона так обтяжливо свою прикутість до робочого місця, і спливають на думку десь вичитані рядки: «Буяли в небо крилами орлиці… Буяли в небо…»

Коли він повернеться? Якби повернувся хоч надвечір, то, може, вийшов би знову до майстерень із своїм голосистим баяном… Але хіба не від неї, не від Зої, залежить Савине повернення? Може, сама ж ти, перехопивши Саву в степу, пошлеш його просто від Паливоди в якусь іншу бригаду, накажеш мчатись туди чимдуж, не заїжджаючи в МТС.

І накаже, й пошле, незважаючи ні на що.

Дивно, як він до неї ставиться… «Комусь росте невісточка!..»

Не комусь, а тобі хотіла б виростати, Саво!

Усе дужче припікає сонце. Пашіє подвір’я знайомим залізяччям, розтікається в маревах сліпучий окришталений степ.

IV

Минали дні, а дощів не було. Проходили десь стороною, обминали Солончанську МТС.

Карпо Васильович приходив додому чимраз хмурніший. То, було, як прийде,— кашкет йому сидить аж на потилиці, чоло сяє, а зараз козирок насунутий на самі очі, і пилюка на ньому, хоч літери пальцем виводь…

Якось Зоя чула, батько пробирав у кабінеті приїжджого доцента з інституту механізації.

— Що ви їздите все по дрібницях,— гримів він на гостя.— Ви хмари мені приручіть! Їх осідлайте!

Доцент щось мимрив у відповідь, видно, заперечував.

— Брехня, визріло! Пора! — не вгамовувався батько.— Доки нам терпіти оцю анархію в природі? Десь зливи тропічні, потопи на людей, а в нас краплини дощу не добути! Подивіться навкруги: все тримається на чесному слові та на агротехніці…

Вечорами вже не чути було Савиних пісень. Якщо він не був у роз’їздах, то іноді заникував до контори: лютий, наїжачений, не підступись. Ставав у дверях, опершись плечем об одвірок, і похмуро блимав звідти на барометр, повішений на стіні між вікнами.

— Зніміть його,— виходячи, казав конторницям,— бо на голові комусь поб’ю!

Прилад справді поводив себе ганебно. В той час як надворі все вигоряло, барометр уже третій день показував на дощ.

— Хоч у конторі дощ,— похмуро кидав котрийсь із приїжджих степовиків.

Кожен по-своєму, але кожен глибоко переживав те, що боліло всім.

Зоя, пораючись вранці у своїй радіорубці й відкриваючи за звичкою вікно, що виходило в степ, не бачила тепер там нічого втішного. Степ дедалі більше втрачав свої соковиті барви, свою весняну моложаву свіжість. Зелень поступово притьмарювалась, де-не-де вже почали проступати на ній прибляклі, іржаві плями. Повітря було наскрізь сухе, не випадала навіть роса на світанку.

Вдень не лише сонце — все небо, здавалось, палило, дихало спекою. Линяючи, втрачаючи свій природний колір, воно по кільканадцять годин горіло над головою — цинкове, білясте, смертельне. А нижче грандіозної білястої чаші, кругом на обріях, висіли непорушні бруднуваті стіни пилюки, вісники далеких чорних бур.

Трактористи тепер розмовляли з радисткою невеселими, приглушеними голосами. Їм було ніби аж незручно за те, що степ горить, а вони нічого не можуть вдіяти. І сама Зоя сиділа присмучена, насторожена серед своєї апаратури, серед запилених квітів та недочитаних книг. Весь час мовби до чогось прислухалась. Іноді їй вчувалося, що десь гримить, і вона нервово поривалася до вікна. Але обрій був голий, ненависний.

Перекликаючись з трактористами, Зоя найперше питала тепер: «Як хліба?»

І нікого не дивувало, що десь там, сидячи в своїй келії, худенька емтеесівська радистка непокоїлася за колгоспні хліба, хоч трудодень їй не писався, хоч сама вона не орала й не сіяла… І трактористи відповідали Зої без смішків, без жартів, цілком по-діловому, хоч знали наперед, що це не для зведень, а для неї особисто.