Жовтий князь (1958) - Сторінка 16

Обмеживсь думками до обсягу своєї особистості і конечних справ; стало тихо на душі. Тільки мертвотно-бліді стіни хаток, по обидва боки, приймали моторошну тінь з півночі.

«…Лихо приходить, а помочі ж — ні від кого!» — думає, понурившись, Мирон Данилович. Так і дійшов з пропащою гадкою до площі; хотів звернути в вулицю, що вела до його кутка, але, на диво собі, минув її: забраний сильним поривом почуттєвим — в одному напрямі! — простував мммо східців цегляного будинку, критого бляхою, в якому гніздиться партійний осередок.

Проминув його; і тоді почали вгасати пориви недоброго почуття. А видалося, що чує постріл,— і нерви ловлять повторення звуку. Та знов Мирон Данилович спонурюється, відходячи. Враз страшно зойкнуло! — він оглянувся, ніби в плечі вжалений; мороз обсипав душу: так зойкнуло з кам’яниці.

Там, чіпляючися за одвірок відчинених дверей, стоїть жінка: збіліла і так дихає — мов її щойно душено і тепер спроможна вхопити трішки повітря.

— Поможіть! — закричала вона.

Мирон Данилович побіг до сходів, але прискочивши близько, вдержався: через звичний страх перед будинком, звідки завжди сунуло і загрожувало начальство, приїждже — владичне, і тутешнє — дрібне, провадячи розор.

Позаду чути кроки і оклик:

— Заходьмо!

То — рахівник сільради, що нагодився поблизу; з ним ступив Мирон Данилович на східці.

Жінка однією рукою трималася за одвірок, а другою — в хворому жесті, вкрай безвільному — показала на приміщення і зразу ж поклала її до грудей, мов би серце хотіла спинити:

— Там… секретар райкому застрелився — приїхав тепер…

Прибіщі, стишені, обережно ступаючи, зайшли в будинок. Минули коридор, ніби видовжені сіни. Опинилися в просторній жовтавій кімнаті, як залі для засідань, де на одній стороні двері прочинено: заглянули туди і притерпли біля порога.

Рахівник перший зважується ввійти, а Мирон Данилович — слідом, як тінь, до секретаря, що з підібгнутими колінами лежить при столі, недалеко від стіни; револьвер поруч. Очі поскляніли, запавшися димувато-білястою млою; застигли непорушне, без блиску і свічення, тільки в холодній порожнечі і легенькій прозорості зверху. З проломини в скроні густо і в’язко, пасмовитими патьоками, трішки розділяючися, збігла кров; розлилась по підлозі, при голові і плечі. Бризки ж були на столі — торкнули папір.

Гляділи захожі, ніби перемагаючи сліпучий, хоч невидимий, сполох з таємної пожежі, коли вмить з’явилася,— з іншої, ніж та, що речі спалить.

Мирон Данилович стояв, згадуючи і терплячи давній страх — от, з’явиться всилення, змінить колір на чорний, перед очима… Але ні! — зосталась кров червона, як була. І мало не скрикнув він: «Так кров єсть правда!»

Оглянувши самогубця, свідки переконалися: таки мертвий. А не знають, що далі робити. Рахівник стояв, як із сірого дерева різьблений. Зробив зусилля — звільнитись від оціпенілості; і говорить гірко:

— Вдарив крапку!

Колір крові ніби скував Мирона Даниловича, і думки тривожили: ось що тайно хотів бачити! — її, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя всіх, люто розорених і повбиваних,— чи вдоволений червоністю її? Тобі, можливо, так дано тепер: глянь і скажи, чи того хотів? чи радуєшся?..«Ні!» — знялось, наче скрик, на серці: бо бачив невикупливою кров секретаря — проти моря нещастя людського, такими, як він, заподіяного.

Рахівник не міг дивитись на труп; уникаючи його, відвів погляд на стіл до папірців, що там біліли. Нахилений до найбільшого і вбризканого, читає — очі йому розширюються від разючого змісту. Дочитавши, з хвилину він стояв і невидющо дивився на стіл.

— Розберіть самі! — сказав і відійшов геть. Рядки спершу рябіють в очах Миронові Даниловичу; а таки вдається прочитати. Зверху стоїть: «Цілковито секретно»; далі — потвердження вказівок про віддачу дев’яноста відсотків зерна самій державі, в хлібопоставках і для насіннєвих фондів; наприкінці — Москва, Кремль і підписи.

Від руки, нерівними літерами і швидкими, додано: про штучно завищені плани хлібозаготівель, які неможливо виконати після ліквідації значної частини продуктивного населення.

А потім висновок, що приречено села на десять недійсних відсотків, до кінця; з ними трудно сам актив придержати на межі голоду, а решта…

«Ця директива — смертний присуд для трудового селянства, я не можу…»

Вичитавши запис секретаря, Мирон Данилович присуждує:

— По-своєму чесний був.

— І як посвідчився! — сказав рахівник.— Другий би село задушив. Зробимо так: вийдіть у сусідню кімнату і сидіть; ніби не бачили діловодства. Я в сільраду дзвонитиму.

Взяв телефон — зверхникові, що сталося.

— …Так! прибиральниця сама була; він, я думаю, всіх розіслав нарочито з завданнями, щоб зостатися самому… Портфель? Ні, нема! Я ждатиму.

Скінчивши звіт, рахівник пройшовся по залі, в коридор виглянув; виніс, жінці стілець і наказав нікого з відвідувачів не впускати, поки прибудуть керівники.

Прибули вони за ліктями Отроходіна, що поспішав, рвучкий і владний — авторитет про всіх; навіть і уповноважений, з револьверною небайдужістю до думання громадян за їх замкнутими дверима і завішеними вікнами, повинен відсторонитися з дороги.