Зодчий-Без-Очей

Володимир АРЄНЄВ

ЗОДЧИЙ-БЕЗ-ОЧЕЙ

"Також нами знайдено в оазі глиняні таблички, дуже давні, дивом уцілілі. Клинописний текст, здається, можна буде розшифрувати, хоча на останній з табличок він змазаний, наче людина водила по поверхні написаного пальцем; до того ж краї табличок обламані, а частина просто відсутня".

(Зі звіту однієї експедиції)

* * *

...іду містом, не поспішаючи, із задоволенням роблячи кожен крок.

— Доброго ранку! — улесливо киває мені водоноша.

— Доброго ранку! — радісно вклоняється купець.

— Доброго ранку! — махають крилами голуби, пірнаючи у колодязь неба.

— Доброго ранку! — відповідаю я їм — усім разом і кожному окремо — усмішкою, жестом, поглядом. Іноді й словами, як-от верховній жриці храму Весняного Розливу, моїй давній знайомій. Вона сміється:

— Чи скоро добудуєш Башту, Зодчий?

— Скоро! Уже незабаром! — І додаю із запізнілим смиренням: — Якщо буде на те воля богів, ясна річ.

Вона із серйозним виглядом промовляє: — Буде, — але очі її досі сміються. — А хіба, — каже, — тебе зупинила б їхня заборона?

І йде, не чекаючи на відповідь, — та вона і не потрібна жриці.

А я продовжую свій шлях, вітаючи місто і його мешканців: "Доброго ранку, доброго ранку, доброго..."

— Доброго ранку, порожня людино.

Зустрічаю пильний погляд сліпих очниць Безтурботного Дядечка і стенаю плечима:

— Доброго. — Дядечко місцевий божевільний — утім, тихий, недошкульний. Лише іноді він виголошує химерні проповіді — стінам, мостам, деревам, дітлашні, що поривається кинути в нього камінь. Дядечку байдуже, він усміхається світові, як усміхається своїй коханій юнак, якому відповіли взаємністю. Як усміхаюсь я своїй Башті. — Доброго ранку, Дядечку. Але чому ти назвав мене порожньою людиною? Я не порожній; подорожній, можливо, — але не...

Він стенає плечима:

— Ти не тільки порожній, ти ще й сліпий. Але незабаром прозрієш. Іди, я молитимуся за тебе.

— А я — за тебе, — відповідаю йому (мій настрій сьогодні нічим не зіпсувати!) — і йду далі — бруківкою, через площу, ринкову штовханину, крики погоничів, плач новонародженого, стовпи сонячного світла, загрузлі у візерунчастих ґратах храмових вікон...

Іду через місто — до Південної брами, а звідти на Молитовний Бескид, де от уже більше трьох десятків років тягнеться до небес вона — моя кохана, моя мрія, моє життя!

Башта.

Вона народжується не вперше, але востаннє. Попервах вона звелася, збудована з уламків цеглин і глечикових черепків, у внутрішньому дворику будинку мого батька. Тоді вона ледь дотягувалася мені, хлопчиську, до пояса — і була тендітною, непевною, незграбною (тепер я це розумію). Пізніше вона часто снилася мені — і щоразу ставала дедалі довершенішою і завершенішою. Її образ переслідував мене, не давав спокою ані у сні, ані наяву. "Зведи мене!" — вимагав він.

Я не міг і не хотів противитися цьому поклику!

І я звів її вдруге — у кресленнях на глиняних табличках, у словах, звернених до Ради вищих жерців. Вони підтримали мене і мою ідею збудувати найвищу Башту як монументальну молитву богам у подяку за їхні небесні доброту і щедрість. Підтримав мене і Правитель, бо ж Башта приваблювала б до міста безліч прочан, а крім того, була б маяком для мореплавців. Я ж думав про неї як про найвеличніший прояв людського духу, творчий акт, рівний актові Творення світу.

Але яким далеким був я тоді від дня, коли на будівельний майданчик мав лягти перший камінь фундаменту, — і тим більше від миті завершення Башти! Більше року знадобилося лише для того, щоб опитати оракулів і зібрати сприятливі знамення, ще стільки ж — аби підготувати Молитовний Бескид і виготовити цеглини, незліченні, наче краплі дощу, що падає з неба; безперервним потоком доправити зазделегідь прокопаним каналом асфальт і земляну смолу...

І ще тридцять років, тридцять довгих років пішло на те, аби сьогодні я міг дивитися на її струнке, тендітне тіло, обплетене (поки що! — але скоро його вивільнять!) павутиною риштування.

Я знав, що на мене чекає, я був готовий до цього. Я лише сподівався, що доживу до тієї миті, коли на її верхівці запалає вогонь маяка, коли моя молитва до тих, хто створив цей світ, залунає між небом і землею — вільно, яскраво, натхненно!

Скоро, уже незабаром — швидше, ніж я міг уявити! — і сьогодні я напевне бачив це, дивлячись на її витончений силует, що перекреслював небеса. Лише кілька місяців — і вогонь на маяці запалає!

"Ще трохи терпіння і праці!.."

Я усміхаюся світові і починаю своє правічне, щоденне сходження на Бескид, аби...

* * *

...наснився сон. І я не знав, кошмар це чи, навпаки, благе знамення з майбутнього.

Піднявшись із ліжка, я вийшов у внутрішній дворик і присів на краєчок фонтана. Дзюрчання прохолодних струминок трохи заспокоїло мене, а шелест листя смоківниці і місячне світло наче повернули назад, у сьогоднішю ніч і у мій власний дім.

Але думками я залишався в тому майбутньому, яке примарилося мені у сні.

Я бачив, як Правитель у кошику, сплетеному із золотого пруття, несе сходами на самісіньку верхівку Башти останній камінь, аби закласти його як основу храмового вівтаря. Так само приніс він і заклав першу цеглину у фундамент Башти; першу — однак другу закладав я, і рука моя не тремтіла!

Тепер вона тремтить, ця рука, вона зістарилася, вона вкрилася шрамами і мозолями, і на ній не вистачає безіменного пальця, який я втратив шість років тому, коли несумлінні раби не перевірили нові канати риштувань на міцність. Мої думки зараз схожі на ті канати — вони перекручуються і рвуться, одна за одною! Ще трохи — і розум мій, наче скульптор, що сидить у люльці, полетить донизу, у прірву божевілля.

Я підводжуся і починаю ходити двориком, за звичкою відраховуючи кроками відстань; завважую, що крайній стовпчик галереї похилився, а потім... потім я б’ю кулаком по шкарубкому стовбуру смоківниці — знову, ще раз! — доти, доки на руці не виступить кров, а до моєї свідомості не добереться біль.

Тільки так мені вдається отямитися. (...Правитель кладе останній камінь, а верховна жриця храму Весняного Розливу запалює священний вогонь...) Я повертаюся до фонтана — але тепер не сідаю (...дружне гудіння славослів’я гуркотінням грому лунає за стінами Башти, добудованої Башти!..) — я вдивляюся у чорну воду, на поверхні якої мерехтить, виблискує Божий Гріш (...добудованої Башти! — от він, момент, про який я...)

Вдивляюся у воду — і не можу розгледіти там власного...

* * *

...не розуміють. Із подивом і обачністю перезираються у мене за спиною, але — Зодчий звелів! — роблять, як я наказую.

Зрештою, найманим працівникам справно платять, а раби, чи спадкові, чи "новонавернені", які ще не так давно були воїнами ворожого нам міста вогнепоклонників, лише радіють: роботи призупинено! Несамовитий Зодчий перестав вимагати щогодинної, цілодобової праці. Певно, боги змилостивилися, почувши їхні молитви! — (так гадають вони, ці раби; їм ніколи не дізнатися правди!)

Боги жорстокі. Рабам слід було б згадати історію про Мисливця, який розплатився із Божевільним Царем "монетою, що завжди повертається до свого господаря". Мисливець дав йому розпечений Божий Гріш, і скільки б Цар не намагався позбавитися його, Гріш знову опинявся в його долонях. Врешті-решт Цар кинувся у море — але навіть коли він став привидом хвиль, Гріш не залишив його.

Щоправда, до Царя володарем Гроша був Мисливець, тож, по суті, Грошів стало цілих два: один сяє в небесах, другий — блищить у воді. Справедливості дотримано. І лише коли настане час світові помирати, небо спуститься на землю, і два Гроша знов стануть одним.

Віддавши накази, я спускаюся з Бескида і дивлюся на Башту. Ще одна Башта досі височіть у моїй душі.

Але тепер я знаю: коли ця, на Бескиді, буде добудована, моя, в душі, завалиться. І тоді — що тоді?!

Із гіркотою згадую слова Безтурботного про...

* * *

...не припустимо! — виголошує Правитель. За минулі роки він додався і змарнів, але воля його й досі подібна до Бескида: така ж непохитна і беззаперечна — воля втіленого на землі божества. Сперечатися із ним неможливо, безглуздо.

Але все-таки я наважуюся.

— Мені було знамення, — кажу я. — Боги дарували мені віщий сон. І звеліли на певний час призупинити будівництво.

Я переповідаю йому вигаданий за ніч сон, а він слухає — і слухають, уважно стежачи за мною, крилаті бики й леви з людськими головами, і недовірливо хитається полум’я у світильниках, і зала, довга, лунка, порожня тронна зала підхоплює мої слова і грає ними, стіни відбивають їх, як хлоп’ята — ганчір’яний м’яч, напханий травою, — і зрештою жбурляють у куток: що за нісенітниця!

Хай так — у мене не було часу і не було вибору; але я сам вірю в те, що призупинити будівництво необхідно — і впевнено дивлюся на третю знизу сходинку, що веде до трону, — чекаю вироку.

Він лунає — але не згори, не з вуст Правителя, а звідкись з-за моєї спини.

— Даруй, Зодчий, — каже мені жриця. — Ти помилився. Ти бачив сон, але неправильно витлумачив його. Боги наполягають на якнайшвидшому зведенні Башти.

Я шанобливо схиляю голову: нижче, ще нижче!

— На все воля богів.

Вона наздоганяє мене вже у коридорі, точніше, перехоплює на черговому його повороті, анітрохи не збивши дихання, із лагідною усмішкою на вустах.

— Отже, ти збагнув, — каже вона — і в голосі її бринить сум.

— Що?

— Ти збагнув, що будівництво Башти ось-ось завершиться — і тоді вона перестане бути твоєю. Ти, що був ніким і став великим Зодчим, знову станеш ніким — хоча й залишишся великим Зодчим. Життя твоє перетвориться на безглузду абищицю, бо ти повністю присвятив себе Башті, лише їй.

— А ти вирішила помститися мені за колишнє?

— Я вирішила врятувати тебе.

Хитаю головою:

— Я гадав, усі наші чвари і непорозуміння у минулому. Ти ж стала жрицею, верховною жрицею. Я ніколи не зміг би дати тобі й половини того, що є у тебе зараз.

— Зодчий-Зодчий, ти такий, яким і був, ти не подорослішав анітрохи з того дня, коли вирішив присвятити себе Башті. Але неможливо вічно залишатися мрійником. Час дорослішати, — і вона йде геть, а я дивлюся їй услід, стиснувши кулаки, не в змозі змінити її рішення, яке змушує мене будувати Башту далі, вище, до самих небес, до останнього камінця, після якого я, Зодчий, скінчуся, вичерпаюся, згасну для світу!

Йду містом.

— Доброго дня, порожня людино.

Безтурботний Дядечко посміхається мені, як посміхається завжди — стінам, мостам, деревам, дітлашні, що поривається кинути в нього камінь.