Золотий кораблик
- Антоненко-Давидович Борис -Це було дуже давно. Ще за мого дитинства. Багато чого я вже забув з тих часів, бо й пам'ять людська стирається з літами, але цю маленьку подію пам'ять моя зберегла. Бачу до дрібниць усю ту невеличку драму, ніби скоїлась вона лиш учора. Стоїть вона мені перед очима, як правдива, повчальна казка для малих і великих, і ні час, ні перейдені в житті шляхи не припорошили її, не затьмарили. Вона лишилася незайманою, як згадка про те краще, що будь-коли прокидалося в мені, як неписаний заповіт мого дитинства.
Лишилась не тільки в пам'яті, а й у серці.
Ви драли коли-небудь змалку пташині гнізда? Чи відоме вам оте лоскотне почуття азарту — хто з вас, малих шибеників, найбільше назбирає біленьких, голубуватих, сіреньких, з цяточками й без них, тепленьких ще яєчок; хто видереться, ризикуючи зірватися з гілляки або порвати штани, до найвищого воронячого гнізда на вербі чи осиці? Чи зазнавали ви гордого почуття малого володаря, який стискає в руці пійману тріпотливу пташину, тішачись своєю необмеженою владою над бідолашним створінням, коли від вас залежить, чи пустити її на чотири вітри, чи занести до хати, чи дати котові на розправу?
В нас не було тоді ні гуртків юннатів, ні Палаців піонерів, ні літніх піонерських таборів. Чи не найбільшою з небагатьох доступних нам розваг було драти гнізда. І ми драли їх наввипередки один перед одним, не замислюючись ні над шкодою, яку ми чинили птахам і людям, ні над тим, чи маємо право позбавляти волі й життя ці маленькі невинні істоти. Ц*е був своєрідний спорт з своїми майстрами, невдахами й уболівальниками.
Я, мабуть, належав до тих третіх. Не скажу, щоб мені було заказано вдома чіпати гнізда, чи я сам був жалісливий до малих співучих і неспівучих пташок. Батько мій був робітник, і йому по роботі лишалося мало дозвілля, щоб приглядатися до мене й моїх розваг. Щоправда, часом, коли я збирався кудись із хати, він казав мені: "Краще б ото змайстрував що або книжку розумну яку прочитав, ніж собак ганяти та горобців драти!" Але казав він це на всякий випадок, більше для годиться, ніж з Якоїсь видимої потреби. Самому ж йому бракувало часу навчати мене щось майструвати, не було в хаті й зайвої копійчини на "розумні" книжки. Мати ж, власне, пильнувала тільки, щоб я не рвав одягу, а якщо їй траплялося запримітити свіжу дірочку в моїх штанях, вона за звичкою сплескувала в долоні й бідкалась: "І де ж на тебе напасешся тої одежі, безсовісний!" Я знав, що й вона казала ці сльозливі слова більше для застереження, щоб хлоп'я, мовляв, не пустилося берега. Я ж бо вже навчився орудувати голкою і нишком залагоджував дрібні ушкодження — наслідки моїх необачних розваг.
Я довго не зважувався драти гнізда тільки тому, що був затаєний і самолюбний. Коли вже діяти, то — напевно й неабияк, а не пасти задніх або, ще гірше, ганьбитися. Ні, то не для мене сказано: краще синиця в жмені, ніж журавель у небі. Я подерся б і на саме небо, якби тільки хтось міг запевнити мене, що неодмінно спіймаю там за хвіст жар-птицю, а не гепнуся з порожніми руками на сміх і глузи свого замурзаного товариства.
Я спрагло прислухався до успіху інших малих паливод з нашого робітничого висілка, мене завидки брали, і від того я довго не міг заснути ночами, коли щастило комусь піймати в полі перепелицю, знадити чужих голубів чи вистежити в саду солов'їне гніздо. Ви уявляєте, який то вибуховий матеріал накопичувався в мені, що сам обмежував себе пасивним спогляданням, тоді як мене гнала якась сила і на дерева, і на дахи, і на горища? Рано чи пізно мав статися вибух.
І ось час прийшов.
Ще навесні я помітив, що коло бовдура нашої висілко-вої двокласної школи клопоталися галки. На початку літа, коли в школі кінчилося навчання і в порожніх класах стало тихо й навіть трохи журно, пташина метушня на даху не вщухла. Раз у раз надлітали сюди галки й зникали всередині комина. Там, без сумніву, було гніздо, і галки годували своїх пуцьверінків. Галки й перше, минулих років, мостилися там, але вчителька, яка жила при школі, загодя загадувала шкільному сторожеві, дідові Кіндрату, чистити димарі. Цього літа вчителька одразу ж, скоро кінчилося навчання, поїхала кудись, а дід Кіндрат, якого у висілку дехто прозивав Кощеєм Безсмертним, а ми, діти — просто Бурмилом, не квапився лізти на шкільний дах прочищати від усякого галчачого непотребу захаращений бовдур. Проте це зовсім не означало, що нам, дітлахам, було тепер вільно похазяйнувати коло тих гнізд замість Бурмила. Безрідний, самотній Бурмило був відлюдний і сварливий. Надто неполюбляв він дітвору і її пустощів, і коли школа закривалася на літні канікули, він не те що на дах, а й на подвір'я не пускав нас.
— Чи довго ж якому ледащу шибку розбити або дошку де на ґанку одірвати! — бурмотів він, скоса зиркаючи, якщо хтось із школярів чи просто з висілкової дітвори проходив улітку побіля школи. Ми шанувалися перед Бурмилом, бо він, не панькаючись з нами, як учителька, міг і потиличника дати, а до того ж завжди намірявся зірвати з голови провинного шапку. Потиличники — то півбіди. Нам не первина була діставати їх і по заслузі, й так собі, знічев'я, а от шапку втратити — то вже зовсім інша річ! За неї могли бути великі прикрощі вдома, а, головне, сорому не оберешся.
І от саме школу, що стояла у висілку на видноті, школу, до якої тепер із хлоп'ят ніхто не наважувався заходити, я обрав собі для свого першого й рішучого виступу. Це було не тільки сміливо, ба й зухвало, і, щоб не схибити, я наперед розвідав здаля все як слід. На даху було два комини. Той, куди —залітали галки, був старіший — на ньому де-не-де покришилась і поодвалювалася цегла. Нижче під ним було дахове вікно без шибок, в яке легко можна було пролізти на горище, щоб дістатися до лежня в комині, де звичайно мостилися галки. До того ж саме тут була приставлена драбина. Галченят, звісно, не видно було, не чути звідси й щоб вони пищали, та я знав, що вони там. Я навіть план уклав собі, як мені повестися з своїми майбутніми бранцями. Спочатку я триматиму їх під старим решетом у дровітні, а тим часом зроблю з жердин і пруття для них клітку. Я їх годуватиму, і вони помалу стануть свійськими. Я навчу галченят сидіти в мене на плечі, літати за мною, а потім... Ну, та це ще буде видно, на що вони здібні. Попервах досить і того, що вони літатимуть скрізь за мною і сідатимуть, коли я покличу, на мою руку. Уявляю, як пороззявляють від подиву роти всі, хто мав мене досі за ніщо!
Тепер лишалося тільки призначити день моїх ловів. Та я був не дурний, щоб пертися на це ризиковане діло в перший-ліпший день і, не дійшовши навіть до драбини, попасти в кощаві руки Бурмила. Треба було все передбачити, все вирахувати, щоб діяти напевно. Я навіть обміркував, що в цей небезпечний похід не слід надівати шапки, щоб, у разі чого, повернутися назад з найменшими втратами. Краще було б виждати дощового дня, коли Бурмило кунятиме в своїй комірчині всередині школи, відкіля його не вижене ніяка сила мокнути надворі. Але кінець весни й початок літа були того року сухі. Вже й городина на грядках вибуяла, вже рясно зав'язалися по садах маленькі яблука та груші, а дощу нема й нема. Багато хто вже прирікав посуху й неврожай, і люди з тривогою дивилися на білясте, злиняле небо, через яке звільна котилося день при дні розпечене, сліпуче сонце.
Тільки старі діди наперекір усьому, за якимись лише їм відомими ознаками, віщували незабаром дощ. І дощ справді прийшов. Та який!..
Довго збиралася ця громовиця, довго ниділи в спеці розморені рослини, тварини й люди. Собаки важко й часто дихали і, висолопивши язики, збайдужілі до всього, залазили вдень далеко під ґанки та комори, і їх не було чути у висілку. Лиш півні того дня так розкукурікалися зрання, немовби очманіли від спеки і геть зовсім переплутали призначені їм для співу години.
Опівдні над обрієм стали громадитися біло-сірі хмаринки, а за якийсь час насунула й величезна темна хмара, запнула півнеба й заступила сонце. Вона була гнівна і ще здалека ричала громами. Якийсь час хмара була затрималася на одному місці, ніби роздумуючи, в якому напрямі їй рушити, потім надумала і подалася на виселок.
Я був не з боязких, гроза не лякала мене. Я навіть любив відчувати легкий холодок у грудях, коли, припавши до шибки, дивишся на сліпучі змії і стріли блискавок або на полум'яні стрічки та зловісну заграву пожежі. Коли, випереджаючи хмару, у виселок заскочили з розгону ошаленілі передгрозові вітри, збиваючи на вулиці куряву та нахиляючи верхівки дерев, я зрозумів, що мій час настав. Слушнішої нагоди, як ця гроза, що вже підступала до висілка, і не діждатись. І поки мати ще не загнала мене до хати, я щодуж помчав до школи. Все живе поховалося перед бурею, і вулиця була порожня. Лиш я один біг, не відчуваючи під ногами землі, майже нічого не бачачи за сльозами, що застилали від вітру очі. Біг назустріч вітрам, назустріч блискавкам і громам, назустріч своїй фортуні...
Це був виклик усім ворожим силам, починаючи від Бурмила й кінчаючи громом... Я, здається, навіть реготав і кричав щось.
Легко перескочивши по щаблях драбини вгору, я проліз уже через дахове вікно на горище, коли по блясі >лунко задріботіло кілька важких крапель. Потім на мить усе стихло, немов хмарі забандюрилось обминути нас. Не гаючись, схильці, як злодій, я підійшов до бовдура, де він упирався в лежень, і видобув з кишені припасеного здоровезного цвяха. Та він був непотрібний, бо ледачий Бурмило ще з минулого року, коли востаннє чистив димарі, лишив, щоб не морочитись, цеглину незамазаною. Я вийняв її і засунув по лікоть руку. Мої пальці розсунули якісь галузки й торкнулися чогось шорсткого й ворушкого, і я мимоволі одсмикнув руку назад. І в ту ж мить у бовдурі щось заметушилося, залопотіло й пурхнуло. То повилітали з гнізда старі галки, а за ними заверещали галчата. Знову по даху задріботіли краплини, далі більше, густіше... Притьмом я повитягав з гнізда одного за одним трьох галчат, здригаючись від огиди, коли наосліп доторкався до їх тепленьких голих тілець. Це були тремтячі, на смерть перелякані голопуцьки. Леле, здійснена мрія гірко розчарувала мене! Майже зовсім голісінькі, лиш на кінці крилець у них стирчало щось подібне до пір'ячка, з широкими дзьобами й жовтими заїдами, вони були потворні.