Золотий кораблик - Сторінка 2

Але то була моя здобич, і я мусив їх забрати з собою. Та й розмірковувати не було коли. Дощ уже стукотів по даху, і вдари грому чимраз дужчали. Я схопив у руки галчат і кинувся через віконце на дах.

І тільки-но висунулася надвір моя голова, як навколо зчинилася веремія: наді мною крутиться, вимахуючи крилами, і розпучливо крякає галка, голопуцьки верещать, дощ дужчає... Раптом блідо-рожева блискавка розпанахала небо й стрілою впала десь неподалеку висілка. І одразу ж страшний вибух грому, аж мені залящало у вухах, потряс землю й повітря, а за ним хлюпнула, як з відра, злива, Я кинувся спускатись, але послизнувся на мокрій блясі, і, якби не вперся ногою в драбину, мене б змило водою додолу, як змило враз моїх голопуцьків, яких, падаючи, я впустив. Та зараз було не до них. Такої грози не доводилося бачити. Здавалося, з неба прорвався на землю збунтований океан і це вже чи не самий кінець світу заходить. Тут треба було самому рятуватись, а не думати про свою непоказну здобич.

По коліна у воді, мокрий як хлющ, я ледве дочвалав крізь водяну запону до хати, не сміючи звести на перелякану матір очей.

— І де тебе лиха година носить під таку бурю!.. В кого воно і вдалося таке халамидне на мою голову!

Та в голосі матері я почув не стільки обурення, скільки страху за мене, і навіть затамованої радості, що я все ж зацілів, хоч могло б статися бозна-що.

— Скидай мені зараз усе! — крикнула вона ніби сердито і тут же заходилася витирати мене рушником, метнулася до скрині по суху одежу, а за хвилину я вже сидів на печі й боязко поглядав на матір, яка викручувала над відром мою сорочку і скрушно зітхала.

Бурю, як принесло до нас відкілясь, так й погнало геть кудись за річку до міста. Через годину засяяло привітне, мов умите, сонце, защебетали птахи, кольорова дуга веселки вперлась одним кінцем у річку, а другим у далекий гай. Тільки краплі ще вряди-годи зривалися з дерев та у дворі блищали великі калюжі. Мати не заперечила, коли я тихо, як і належить по шкоді, зліз з печі й несміливо подався до дверей. Вона й сама вийшла подивитись, як оживає вся природа після такого дощу, і лиш сказала мені з ґанку:

— Не брьохайся ж тільки там! — І я сприйняв її наказ, як пестощі. На віддяку їй я мовчки підкачав високо штанини і спроквола вийшов на вулицю. Сонце перевалило вже на захід і ніжно гріло мені потилицю, щедро сиплячи на землю останнє передвечірнє проміння. Треба було б мерщій піти до школи розшукати галчат; але навколо було стільки цікавого після дощу, що я мимоволі затримався. Вулиця обернулася на мілку річку. По ній і зараз пливли тріски, солома, тирса з сміттям. Подекуди навіть вирували маленькі чорториї, де все те крутилося, мішалося, й знову кудись пливло. На майдані, де з одного боку стояла церква, а з другого, протилежного,— школа, було справжнісіньке море. Де-не-де на ньому підносилися темно-зелені острови споришу, а на його берегах буяли, як десь у вирії, хащі кропиви й лопухів. Я спинився зачарований, бо то був не наш буденний, висілковий майдан, а — новий, незнаний світ. То була не вичитана, а здійснена казка. І я майже не здивувався, коли між споришевими острівцями, там, де чогось брижилася вода, побачив золотого кораблика. Так, золотого кораблика!

Мені здається, я бачив не тільки його золоті облавки, а й щогли з вітрилами, і золотий якірець спереду. Оце так знахідка!. Куди там ті галчата, солов'їні гнізда й перепелиці! Це вразить хоч кого. І я, нестямний від близького щастя, кинувся вперед. Але золотий кораблик мелькнув і зник. За споришем його теж не було. Де ж він? Не міг же кораблик так раптом потонути, та й зблизька не було нікого, хто б міг перехопити його в мене... Я схвильовано оглядався навкруги, коли це знову, але вже далі, ніж перше, мелькнув золотий кораблик. Тепер він був за старою колодою, де вода, обтікаючи спорохнявілий бік, збивала маленькі хвильки. Я метнувся туди, і знову золотий кораблик мелькнув і зник, не давши мені навіть добре роздивитися на нього.

Так водив він мене по затопленому майдану, чимраз далі й далі віддаляючись від мене, то щезаючи, то знову виринаючи, знадний і недосяжний...

Коли сонце сховалося позад мене за вербами, золотий кораблик пропав зовсім. Та я все ще марно шукав його, аж поки не зайшли сутінки. Я оговтався і одійшов від тої мани тільки тоді, коли на церковній дзвіниці задзвонили до вечірні, бо саме була субота. Тепер тільки я збагнув, що то був не кораблик, а блищик від сонця. Поодинокі людські постаті, сягнисто переступаючи, пробиралися краєм майдану до церкви. Між ними я побачив і Бурмила, який, спираючись на сучкувату гирлигу, теж шкандибав на вечірню. І тут я згадав про галчат. Після золотого кораблика мені вже не хотілося брати їх додому, таких мізерних і гидких, але ж не годилось і лишати їх напризволяще. Треба було бодай позаносити їх на старе місце в бовдурі. І я поспішив на шкільне подвір'я.

Та їх ніде вже не було. Дарма я шукав їх під стінами школи, нишпорив руками в мокрій траві, навіть-здуру заліз на дах пересвідчитися, чи не опинилися вони якимось чудом знову в гнізді. Не було ні їх, ні старих галок. Усе понесла за водою буря. Все затихло, і не знати, де урвалося те крихітне, коротеньке життя, де тепер побивається за своїми дітьми галка-мати.

Ясно, до болю ясно, аж мені защеміло серце, було тільки одне: це я загубив тих маленьких, безпорадних пташенят, це я завдав такого непоправного лиха їхній бідній матері...

В тяжкому роздумі я повернувся додому. Вже зовсім звечоріло. Батько сидів за столом, а мати подавала вечерю. Видимо, перед цим вони щось говорили про мене й зараз обоє лагідно глянули в мій бік.

— Набігався, гультяю? Сідай — борщу теплого поїси,— сказала, усміхаючись, мати. Але я не міг їсти. Щось підкотилося мені до горла і стискало, а з очей ось-ось поллються сльози. Мати підійшла до мене й легенько погладила по голові, заглядаючи в мої очі.

— Диви! Чи не наполохалося від грози, дурне? Почувши коло себе збентежений материн голос, я уявив

собі зараз, як би то голосила моя мати, коли б мене не стало, як тих пташенят. Пригадав, як крякала в розпуці галка над дахом, і не витримав. Ревне ридаючи, я уткнув голову в шкарубкі, але такі теплі й пестливі руки моєї здивованої матері...

Я не шукав більше в житті золотих корабликів, та й вони — ні увіч, ні в химерних, пустих мріях — не припливали вже ніколи до мене. Але те крихітне, тріпотливе життя трьох галченят, яке я звів із світу, ганяючись за оманою, я пам'ятаю і досі.

І досі мені соромно за мій вчинок і боляче за ту галку і її галченят.

1959