1Q84 - Сторінка 22

Так само в іншому місці розташовувалася його школа. А тому якось уникнув домівок його ровесників з дитячого садка й початкової школи. Однак, проходячи центральною торговою вулицею містечка, він іноді натрапляв на них. І тоді мерщій ховався за батька, щоб залишитися непоміченим.

Майже всі батьки його однокласників були службовцями фірм і їздили на роботу до центру Токіо. І вважали містечко Татікава частиною столиці, яку з невідомої причини включили до префектури Тіба. У понеділок уранці його однокласники жваво розповідали, куди їздили й що робили. Мовляв, ходили в парк розваг, зоопарк або на бейсбольний майданчик. Улітку вони їздили плавати на південну частину півострова Босо, взимку каталися на лижах. Їхні батьки прогулювалися на автомобілях або піднімалися в гори. Діти із запалом розказували про свої пригоди й обмінювалися відомостями про різні місця, у яких побували. А ось Тенґо не міг нічого сказати. Він ніколи не милувався гарними краєвидами під час екскурсії, не відвідував парку розваг. Щонеділі, з ранку до вечора, разом з батьком натискав кнопку дзвінка в невідомих домах і, схиляючи голову перед людиною, яка відчинила двері, отримував плату. Траплялися серед господарів і такі, що не хотіли платити, тож доводилося їх залякувати і вмовляти. Якщо знаходився привід, то доходило й до суперечки. Інколи їх облаювали, як бездомних псів. Відкривати однокласникам такі життєві історії Тенґо не міг.

Коли він перейшов у третій клас початкової школи, всім у класі стало відомо, що його батько збирає абонентну плату для "NHK". Можливо, хтось бачив, як він разом з батьком ходив збирати гроші. Так чи інакше, щонеділі, від ранку до вечора, він услід за батьком обходив містечко. Тож, природно, що хтось його помітив, тим паче що тепер сховатися за батька він не міг — був завеликим для цього. Скоріше було дивно, що досі цей факт не розкрився.

Відтоді його прозвали NHK. У товаристві дітей батьків із середнього класу "білих комірців" Тенґо неминуче став "людиною іншої раси". Бо більшість із того, що було звичним для інших дітей, для нього було незвичним. Він жив в іншому, ніж вони, світі й зовсім іншим життям. Учився у школі надзвичайно успішно, вирізнявся серед них і в спорті. Був високого зросту і сильним. Приязно ставилися до нього і вчителі. А тому, хоч і вважався "людиною іншої раси", не був у класі відщепенцем. Скоріше навпаки — в усьому його визнавали першим. Та коли хтось пропонував кудись у неділю піти або запрошував до себе в гості, він не знав, що відповісти. Навіть якби сказав батькові, що цієї неділі учні збираються в домі товариша, то наперед знав, що з розмови нічого не вийде. Завжди наражався на батькову відмову. Мовляв, на жаль, неділя для цього не підходить. Оскільки відмова повторювалася не один раз, то, природно, ніхто його нікуди не запрошував. Він незчувся, як опинився поза будь-якою групою, завжди був сам-один.

Хоч би що сталося, у неділю він разом із батьком з ранку до вечора мусив іти знайомим маршрутом — збирати абонентну плату. Це було абсолютне правило, без жодного винятку чи зміни. Батько не щадив його навіть тоді, коли Тенґо застуджувався і безперестанку кашляв, мав невелику гарячку або розлад шлунку. І тоді, плентаючись за батьком, Тенґо думав: "От було б добре, якби я отак зараз упав і вмер". Якби таке сталося, то, може, батько хоч трохи задумався б над своєю поведінкою — що, можливо, ставився до дитини надто суворо. Однак, на щастя чи на біду, Тенґо вродився надзвичайно здоровим. З гарячкою, з болем у шлунку, з відчуттям нудоти, не падаючи й не втрачаючи свідомості, проходив разом з батьком довгим маршрутом збирання плати для "NHK". І ніколи не скиглив.

Після закінчення війни батько репатріювався з Маньчжурії без жодного гроша в кишені. А народився він у селянській родині третім сином в Тохоку і разом із гуртом земляків перебрався в Маньчжурію на освоєння нових земель. Він не клюнув на урядову пропаганду — мовляв, Маньчжурія — це рай, з просторими родючими землями, де переселенці можуть заможно жити. Від самого початку знав, що ніде на землі немає раю. Та вони всі бідували, жили надголодь. Залишившись дома, в селі, прирікали себе на голодну смерть, бо світ охопила страшна економічна депресія, а безробітних ставало щораз більше. Податися до міста і знайти там пристойну роботу ніхто не сподівався. Тож, аби вижити, не залишалося іншого способу, як перебратися до Маньчжурії. Після того, як селяни-переселенці пройшли попередню підготовку, зокрема навчились користуватися зброєю у крайньому випадку й дістали сякі-такі знання про Маньчжурію, під трикратні вигуки "Бан-дзай!" їх провели з батьківщини і з Дайрена на поїзді відправили до кордону з Маньчжурією. Там їм виділили землю, придатну для обробітку, надали сільськогосподарський реманент і вручили гвинтівки, й вони разом узялися до роботи. Земля виявилася яловою, вкритою камінням, взимку вся промерзала, їсти було нічого, тож переселенці не гребували й м'ясом приблудних собак. Однак упродовж перших кількох років уряд допомагав їм, і вони якось зуміли вижити.

У серпні 1945 року, коли нарешті життя почало налагоджуватися, радянські війська, порушивши договір про нейтралітет, вторглися на всю територію Маньчжоу-Ґо. Радянська армія, закінчивши війну на Заході, перекинула сибірською залізницею на Далекий Схід величезні збройні сили й неухильно готувалася до переходу через кордон. Від одного знайомого службовця, далекого родича, батько потай дізнався про таку загрозливу ситуацію й очікував нападу радянських військ. Оскільки ослабла Квантунська армія навряд чи могла довго протриматися, то цей службовець шепнув батькові на вухо, щоб він, мовляв, у такому разі готувався сам утікати. Причому якомога швидше. Тож як тільки до батька дійшла новина, що радянські війська прорвали кордон, на приготовленому заздалегідь коні він помчав до залізничної станції і сів у передостанній вагон поїзда, що прямував до Дайрена. Із усіх його земляків того року повернувся до Японії тільки він сам.

По війні батько, опинившись у Токіо, промишляв на чорному ринку й учився на теслю, але ні в чому йому не щастило. Він насилу міг себе прогодувати. Восени 1947 року, коли служив рознощиком в одній пивничці в Асакуса, випадково по дорозі натрапив на свого знайомого з маньчжурських часів — того службовця, який шепнув йому на вухо про те, що назріває війна з СРСР. Той чоловік за відрядженням працював у керівництві поштою Маньчжоу-Ґо, а тепер, повернувшись додому, — як і раніше, в міністерстві зв'язку. Очевидно, знаючи батька як земляка й роботящу людину, він відчував до нього приязнь і запросив на обід.

Дізнавшись, що батько Тенґо мучиться і ніяк не може знайти пристойної роботи, той службовець запитав його, чи не хотів би він стати збирачем абонентної плати для "NHK". Мовляв, у нього там є добрий знайомий, який посприяє. Батько відповів, що був би щасливий, якби дістав таку роботу. Він не знав, що таке "NHK", але робота з постійним заробітком його цілком задовольняла. Службовець написав рекомендаційного листа й навіть виступив у ролі поручителя. Завдяки цьому батько легко став збирачем абонентної плати для "NHK". Прослухавши інструктаж, дістав службову уніформу й дізнався про робочу норму. Люди нарешті піднімалися на ноги після шоку, отриманого від поразки у війні, і в своєму злиденному житті прагли розваг. Радіо, яке порівняно з передвоєнним часом сильно поширилося, стало найдоступнішим і найдешевшим засобом розваг — музики, сміху й спорту. Корпорація "NHK" потребувала численної кількості місцевих людей, які могли б обходити й збирати плату за слухання радіо.

Батько виконував свої обов'язки із надзвичайним завзяттям. Його сильною стороною було міцне здоров'я і витривалість. Від самого народження він ніколи досита не наїдався. А тому робота збирача плати зовсім не здавалася йому прикрою. Байдуже, що іноді його лаяли на всі заставки. І хоча він перебував на самому низу, відчував велике задоволення, що належить до велетенської організації. Цілий рік залишався тимчасово найнятим збирачем, без особистого страхування, з відрядною оплатою праці, але завдяки досягненням і дбайливому ставленню до роботи корпорація призначила його своїм повноправним працівником. Це був винятковий випадок у звичній практиці "NHK". Звісно, батько досяг помітних успіхів у кварталах, де збирання плати виявилося особливо важким, та водночас на таке рішення адміністрації вплинув і службовець з міністерства зв'язку, його поручитель. Йому встановили заробітну плату й різні види доплат. Він поселився у службовій квартирі, застрахувався на випадок хвороби. Тепер його становище відрізнялося від становища тимчасово найнятого робітника, якого могли використати й викинути, як небо від землі. В його житті це було найбільшою удачею. Хоч там як, а він нарешті знайшов захист під тотемним стовпом.

Усього цього Тенґо наслухався донесхочу від батька. Він не співав йому колискової пісні, не читав перед сном казок. Натомість не один раз розповідав про те, що досі пережив. Народився в бідній сім'ї орендаря в Тохоку, виховувався працею й побоями, як собака, разом із гуртом переселенців перебрався до Маньчжурії, в холоднючій місцевості обробляв перелоги, із гвинтівкою в руках проганяючи бандитів і зграї вовків, живим утік від радянського танкового корпусу, не потрапивши в сибірський концтабір, щасливо повернувся на батьківщину, впроголодь пережив повоєнний безлад і завдяки випадку став повноцінним збирачем плати для "NHK". У його історії це був остаточний happy end . На цьому вона щасливо-щасливо закінчувалася.

Батько вмів добре її розповідати. Важко перевірити, чи все це правда, але загалом історія мала свою логіку. Не можна стверджувати, що в ній був якийсь глибокий зміст, але окремі подробиці описувалися жваво, барвистою мовою. Розповідь виходила й веселою, і зворушливою, і грубою. Абсурдною до приголомшення й незрозумілою, навіть після кількох прослухувань. Якщо людське життя оцінювати за різноманітністю яскравих епізодів, то можна сказати, що батькове виявилося по-своєму багатим.

Однак його розповідь чомусь зненацька втрачала барвистість і реальність, коли йшлося про його життя після того, як він став повноцінним збирачем плати для "NHK".