1Q84 - Сторінка 39

В університетській команді була центральним гравцем. Граючи у софтбол, вона в той же час зацікавилася спортивною медициною й почала серйозно її вивчати. Захопилася також бойовим мистецтвом. За час перебування в університеті хотіла набути якомога більше знань і професійної майстерності. Не мала коли даремно гаяти час.

Тамакі вступила на юридичний факультет першорядного приватного університету. Закінчивши школу, вона перестала виступати на змаганнях із софтболу. Для здібної Тамакі софтбол був лише перехідним етапом. Склавши іспити з юриспруденції, вона мала намір стати юристом. І хоча дівчата обрали собі різні життєві дороги, залишалися нерозлучними подругами. Аомаме мешкала в безплатному університетському гуртожитку, а Тамакі приїжджала із занепалого рідного дому, який все-таки забезпечував її фінансово. Один раз на тиждень вони зустрічалися пообідати й виговорювали одна одній усе, що накопичилося в їхніх душах. Та хоч скільки говорили, розмовам не було кінця.

Восени, на першому курсі університету, Тамакі втратила незайманість. З членом клубу прихильників тенісу, старшим від неї на один рік, який після їхніх зборів, запросивши її до себе в кімнату, майже насильно зґвалтував її. Він їй трохи подобався, а тому вона пішла з ним на його запрошення, але від його грубого, насильницького ставлення зазнала страшного шоку. Покинула клуб і якийсь час перебувала в стані депресії. Цей випадок, здається, залишив в її душі відчуття глибокого безсилля. Вона втратила апетит і за місяць схудла на шість кілограмів. Тамакі шукала у свого партнера розуміння й чуйності. Якби він виявив їх і за певний час підготував її, то вона, напевне, сама йому віддалася б. Тамакі ніяк не розуміла, навіщо він вдавався до насильства. Адже в цьому не було потреби.

Аомаме заспокоювала подругу й порадила якось покарати його. Але Тамакі з нею не погоджувалася. "Я сама проявила необережність, і тепер уже нема чого нарікати, — сказала вона. — Сама винна в тому, що пішла до нього на запрошення. Нічого не залишається, як про все це забути". Однак Аомаме болісно відчувала, якої душевної рани завдав подрузі цей випадок. Питання навіть не в тому, що він позбавив її незайманості. Ідеться про святість людської душі. Ніхто не має права заходити туди в брудних черевиках. Тоді людину немилосердно пожирає безсилля.

А тому Аомаме вирішила замість подруги особисто покарати насильника. Дізнавшись від Тамакі його адресу, вона засунула софтбольну биту у велику пластикову трубку, у якій носять креслення, й пішла туди. Того дня Тамакі поїхала до Канадзави з нагоди поминок по одному з родичів. Це мало правити їй за алібі. Аомаме заздалегідь перевірила, що ґвалтівника нема вдома. З допомогою викрутки й молотка виламала замок і зайшла в кімнату. А тоді, щоб не робити зайвого шуму, обгорнула биту кілька разів рушником і взялася трощити все, що потрапляло на очі — телевізор, торшер, годинник, тостер, вази для квітів тощо. Перерізала ножицями телефонний шнур. Позривала корінці з книжок і розкидала їх. Розбризкала по килиму пасту для зубів і крем для гоління. Облила ліжко томатним соусом. Порвала зошити в шухляді. Поламала олівці та авторучки. Побила всі електролампочки. Понадрізувала ножем завіси й подушку на дивані. Пошматувала ножицями всі сорочки у шафі. Залила кетчупом коробку із взуттям і білизною. Поламала стопор водяного бачка в туалеті. Розбила головку розпилювача душу. Руйнування було старанним і повним. Тепер кімната скидалася на Бейрут після гарматного обстрілу, який вона недавно бачила на газетній фотографії.

Тамакі була розумною дівчиною (щоправда, успішністю у школі поступалася Аомаме), на змаганнях із софтболу грала уважно й безпомильно. Коли Аомаме потрапляла в скрутне становище, вона вмить підбігала до гірки пітчера, давала корисну пораду, усміхаючись, ляпала її рукавицею по заду й поверталася на захисну позицію. Була людиною з широким кругозором, добрим серцем і почуттям гумору. Наполегливою в навчанні й красномовною. Якби й далі так училася, то, напевне, стала б висококваліфікованим юристом.

Однак коли опинялася перед хлопцями, то її розсудливість ущент пропадала. Їй подобалися тільки красунчики. З погляду Аомаме, така її схильність скидалася майже на хворобу. Хоч би якою особистістю був чоловік, хоч би які видатні здібності мав, та якщо його зовнішність не відповідала її вподобанням, його залицяння її нітрохи не вабили. Чомусь завжди її цікавили хлопці із солодкуватим обличчям і пустопорожньою душею. Щодо них вона виявляла страшну впертість — не прислухалася до слів Аомаме. Зазвичай її думку вислуховувала й поважала, та от критики її обранців зовсім не сприймала. Тож з часом Аомаме з цим примирилась і перестала радити. Не хотіла через це входити в суперечку й псувати дружбу з нею. Зрештою, це її власне життя. Нічого іншого не залишалось, як дозволити їй робити, що сама хоче. В усякому разі, за час навчання в університеті Тамакі зналася з багатьма хлопцями, але, завжди потрапляючи в якусь халепу, ставала зрадженою, ображеною і, зрештою, покинутою. Щоразу тоді опинялася у стані, близькому до напівбожевільного. Двічі робила аборт. Якщо говорити про стосунки між чоловіками, то Тамакі була типовим зразком вродженої жертви.

Аомаме не обзаводилася постійним приятелем. Іноді погоджувалася на побачення з досить непоганими хлопцями, але глибоких стосунків з ними не мала.

— Ти що, збираєшся жити без коханця й залишатися незайманою? — питала Тамакі.

— Бо іншим зайнята, — відповідала Аомаме. — Я ледве даю собі раду із життям. І на розваги з коханцем не маю часу.

Закінчивши юридичний факультет і вступивши в аспірантуру, Тамакі готувалася до іспитів з юриспруденції. Аомаме, влаштувавшись у фірмі спортивних напоїв і здорових харчових продуктів, не переставала грати у софтбол. Тамакі їздила в аспірантуру з дому, а Аомаме мешкала у службовому гуртожитку в Йойоґі-Хатіман. Як і в студентські роки, раз на тиждень вони зустрічались і за обідом досхочу наговорювалися про се, про те.

У двадцятичотирирічному віці Тамакі вийшла заміж за хлопця, старшого від неї на два роки. І відразу перестала відвідувати лекції в аспірантурі и вивчати юриспруденцію. Бо цього не дозволяв чоловік. До одруження вона зустрічалася з ним лише один раз. Як і можна було сподіватися, він мав безвиразне, хоча й з правильними рисами, обличчя. Захоплювався яхтами. Був з непогано підвішеним язиком, але неглибокий як особистість і непереконливий у висловленнях. Одне слово, належав до тих, хто завжди подобався Тамакі. В цьому навіть відчувалося щось зловісне. Від самого початку Аомаме він не сподобався. А йому — Аомаме.

— З цього одруження нічого доброго не вийде, — казала Аомаме. Вона не хотіла зайвий раз утручатися, але ж, що не кажи, мова йшла про серйозну справу, а не просто про любовну гру. Як давня подруга, Аомаме не могла пройти мимо. І тоді вперше в житті вони посварилися. Тамакі впала в істерику через те, що Аомаме була проти її одруження, а та, у свою чергу, кинула ненароком в її бік кілька гострих слів. Аомаме на весілля не пішла.

А проте невдовзі вони помирилися. Повернувшись із весільної подорожі, Тамакі без жодного попередження приїхала відразу до Аомаме й попросила вибачення за власну невихованість. Сказала, що хоче, аби Аомаме забула колишні прикрі слова. Мовляв, з нею тоді щось сталося. Що під час подорожі вона весь час думала про неї. Аомаме відповіла: "Можеш цим не перейматися. Бо я вже нічого не пам'ятаю". І вони міцно обнялися. Жартували й сміялися.

Однак дуже швидко після одруження вони втратили нагоду зустрічатися. Часто обмінювалися листами, розмовляли по телефону. Але Тамакі, здається, не могла знайти часу для побачення з подругою. Виправдовувалася тим, що зайнята різними домашніми справами. Мовляв, бути повною домогосподаркою — просто жах. Та в її словах відчувалося, що, видно, чоловік не хоче, щоб вона зустрічалася з кимось поза домом. Крім того, Тамакі мешкала в одній з чоловіковими батьками садибі, а тому, напевне, не могла виходити з дому, д Аомаме туди не запрошували.

"Подружнє життя складається добре", — при кожній нагоді казала Тамакі. Мовляв, чоловік лагідний, його батьки люб'язні. Що таке бідність, вона не знає. Іноді наприкінці тижня вони з чоловіком їздять до Еносіми й катаються на яхті. За юриспруденцією вона не сумує. Бо іспитову гарячку годі було витримати. "Мабуть, таке просте життя, врешті-решт, найбільше мені підходить, — розповідала вона далі. — А тим часом, може, й дитина народиться, і тоді я стану занудливою мамочкою. А ти ще не знайшла собі пари?" В її голосі завжди вчувалася радість і не було причин сумніватися в правдивості її слів. "От і добре!" — казала Аомаме. "Справді добре", — думала вона. Бо краще, якщо зловісне передчуття не справдилося. "Напевне, Тамакі знайшла душевну рівновагу", — припускала вона. Або намагалася так думати.

Оскільки іншої справжньої подруги Аомаме не мала, то коли спілкування з Тамакі порідшало, дні її життя мимоволі стали беззмістовними. Віддаватися софтболові так, як раніше, вона не могла. Здавалось, цікавість до змагань минула через те, що Тамакі віддалилася від неї. У свої двадцять п'ять років Аомаме все залишалася незайманою. Коли втрачала спокій, то іноді сама вгамовувала свою жагу. Але таке життя не вважала похмурим. Глибокі особисті стосунки з кимось оберталися для неї болем. Краще вже жити самотньою.

Тамакі вкоротила собі віку вітряного дня пізньої осені, за три дні до двадцять шостого року народження. Повісилася у власному домі. Це відкрив наступного вечора чоловік, повернувшись з відрядження.

— У сім'ї не було ніяких проблем, вона ні на що не скаржилася. Причина самогубства абсолютно незрозуміла, — сказав у поліції чоловік. Те ж саме повторили його батьки.

Та це була неправда. Безперервне садистське чоловікове насильство завдавало Тамакі численних фізичних і душевних ран. Його вчинки межували із збоченням. І його батьки загалом про це знали. Та й поліція, провівши судово-медичну експертизу, уявляла собі справжній стан речей, але нічого не розголосила. Хоча викликали чоловіка на допит, причиною її смерті визнали самогубство, вчинене в той час, коли він перебував у відрядженні на Хоккайдо.