Агнець - Сторінка 3

Еге-ге, я їх знаю! Я поможу вам вирватися, я видеру вас із їхніх пазурів, от побачите!

І Ксав'є пригадав, як зустріли його рішення батько й мати: знизували плечима, всіляко підкреслювали, що не беруть його серйозно, запевняли, що він не витримає в семінарії і трьох місяців. "Тільки гляди, нікому не бовкай про свої наміри... Бо як не втечеш звідти, тебе засміють. Чи ж ти хоч раз проявив наполегливість у якомусь своєму захопленні? Брався вивчати право, потім перекинувся на філологію. А тепер оце". "Хочеш стати священиком? — додав батько.— Будь ласка. Що не кажіть, а це — становище, навіть просто дістати велику парафію — зовсім незле. Зрештою в нас зробити кар'єру найпростіше саме на цій ниві!. Але ти, о, я тебе знаю як облупленого, ти нездатний подолати перешкоди, атож, ти ніколи нічого не доможешся!" А Жак, брат Ксав'є, репетував: "Ти йолоп! Ти нуль без палички. Так і проживеш усе життя!.." Всі були проти, і батько, і мати, і брат, хоча всі вони вважали себе "вірними" і "причащалися" в свята, і ось цей випадковий попутник теж, звісно, його осуджував, більше того, відчував жах перед тією дорогою, на яку він, Ксав'є, мав ступити. Принаймні співрозмовник Ксав'є, хоч і оцінив усю серйозність цього кроку, розумів, що цим вирішується його доля.

Раптом Ксав'є почув, що його питають.

— Як вас звати?

Так діти, прийшовши до школи після канікул, питають новачка: "Як тебе звати?" Так, Ксав'є, мабуть, нітрохи не здивувався б, якби цей довготелесий хлопець звернувся до нього на "ти". Він вимовив своє ім'я так несміливо, як вимовляв його, коли був хлоп'ям.

— Ксав'є Дартіжелонг.

— Син адвоката? Я знаю вашого брата Жака. Ксав'є одразу ж відчув, що його разом із численною

ріднею, свояками поставлено саме на той щабель ієрархічної драбини, який вони посідали в цьому місті.

— А я — Жан де Мірбель,— заявив несподівано його супутник.

Він не сказав: "Мене звати Жан де Мірбель". Він знав, що при самій згадці свого імені він підніметься на висоту, недосяжну для цього дрібного буржуа.

— Я про вас багато чув.

Ксав'є шанобливо розглядав того, хто прославився в місті своїм гультяйством, хоч і відзначився на війні. "Таких ось і куля не бере,— сказали батько й мати Ксав'є.— А от стільки путніх хлопців не вернулося". Подейкували, ніби Жан де Мірбель розлучається з жінкою.

— Ваша дружина — здається, уроджена Піян? — сказав Ксав'є тоном утаємниченого.— Моя мати заподругувала з мадам Піян.

— Знаю, з цим старим луб'ям!

Ксав'є з подивом відзначив, що нітрохи не шокований і не ображений цими словами. Він вдихнув курне повітря вагона і заходився розглядати блакитне оббиття крісел, немов побачив його вперше, розібрав монограму залізничної компанії під гіпюровими серветками, над якими красувалися видові знімки, — одна фотографія зображала міст у Каорі.

Мірбель запитав:

— Як ви могли наважитися? Що у вас виникло таке бажання, я розумію. У вашому віці людину спокушають усякі дурниці. Але зробити цей крок... Знаю, що нічого остаточно ще не вирішено... Однак саме перебування в семінарії це вже відповідальний учинок, таке даремно не минеться, це залишить слід...

Ксав'є забарився з відповіддю. Нарешті запитав:

— Чи ви пригадуєте цю фразу в Рембо... Ви ж, мабуть, любите Рембо, правда?

— Ну, знаєте, для мене література... Моя мати пише романи, повчальні романи графині де Мірбель дуже популярні, вони розходяться великими тиражами. Романи саме для вас,— додав він з добродушною усмішкою.

— Я чув про них,— сказав Ксав'є.

— От і добре! На цьому й зупиніться. Не надумайтесь лише їх читати. То що ви сказали про Рембо?

— Пригадуєте, як він пише про одного свого давнього приятеля, котрого побачив уві сні. Сільський дім, вітальня, освітлена свічками, старосвітські меблі і там раптом "друг священик, у сутану вбраний... на те, щоб бути вільнішим..." Щоб бути вільнішим, розумієте?

— Ні,— заперечив Мірбель,— не розумію. Щоб бути вільнішим — добровільно поховати себе?

— Вільнішим, щоб любити.— Ксав'є ледь зашарівся і додав:— Не належати нікому, щоб належати всім. Мати змогу віддатися до решти будь-якій людині, нікого при цьому не зраджуючи. В шлюбі...

Ксав'є затнувся, раптом пригадавши, що говорить усе це молодому мужеві, котрий щойно розлучився з дружиною на пероні, навіть не поцілувавши її.

— Але, хвалити Бога,— заперечив Мірбель,— подружні пута ще можна порвати. Правда, воно легко мовиться, та не легко робиться, уже хто-хто, а я знаю. Але зрештою можливо. От я, я...

Він не доказав. Запала мовчанка, і Ксав'є тихо сказав:

— Вона дуже гарна.

Мірбель удав, ніби не розуміє. Тоді він сказав ясніше:

— Я маю на увазі даму, що проводжала вас на вокзалі. Це вона, еге ж?

Мірбель одвернувся, його обличчя раптом спохмурніло.

— Ви ще задивляєтесь на жінок?

Ксав'є бачив, як у нього заходили жовна. За якусь хвилю Мірбель заговорив знову:

— Ет, що там балакати! Та ви, певно, й самі не вірите в усі ці історії! Не можна нівечити свого життя через якусь дитячу казочку, через вигадку! Ви ж добре знаєте, що все це брехня,— промовив він із погано прихованим роздратуванням.— Власне, ніхто в це не вірить.

А що Ксав'є і далі мовчав, то він не облишав допитуватися:

— Коротше, ви віруєте? Так, чи ні?

Він нахилився вперед, упершись ліктями в коліна: Ксав'є бачив тепер зовсім близько його обличчя, таке пожадливе, таке смутне, його зизуваті очиці здавалися якимись розгубленими. Ксав'є не знав, яка невідома сила заважає йому відповісти: "Так, вірую". Нізащо в світі не згодився б він сказати бодай слово неправди цій розлюченій дитині, котра сиділа напроти нього. Щоб якось вийти із скрутного становища, запитав:

— Якби я не вірував, хіба я вступав би до семінарії?

— Ви відповідаєте питанням на питання. Вчинити таке, щоб захищати й обстоювати вчення, яке ви вважаєте міфом,— ні, це вже занадто!

Ксав'є не заперечував. Він сказав лише, ніби міркуючи вголос:

— Бог існує, бо я його люблю. Я ж бо знаю, що Христос не вмер, що він живий. Він присутній у моєму житті, це факт. І кожне його слово звернене зокрема і до мене особисто... І щоразу я переконуюся, що він мені дорожчий за всіх людей, яких я найбільше люблю.

Він сам дивувався, що зважився все це висловити несосвітенному цинікові, цьому гультяєві, як називали його батьки Ксав'є.

— Так буде до того дня, коли вам стане дорожчим хтось із живих,— сказав Мірбель.— Але тоді буде вже запізно, ви опинитеся в полоні цього осоружного одягу, цього чорного савана. І молодість минеться. Ви попадете в пастку: з одного боку, ви боятиметеся скандалу, а з другого — будете мучитися, що викликаєте огиду. Або ви задихнетесь, умрете від спраги.

Він узяв Ксав'є за руку і, присунувшись ближче, сказав:

— На щастя, ви стріли мене, коли ще не пізно. Чи ви знаєте, чого зрікаєтеся, жалюгідний дівичу! Ви бодай разочок когось...

Не встиг він вимовити це сороміцьке слово, як відчув, що Ксав'є випручав руку. Мірбель окинув майбутнього семінариста поглядом і збагнув, що перед ним не двадцятидволіт-ній мужчина, а мала дитина, яка ще не переступила порога дитинства і яка, навпаки, з кожним днем усе більше від нього віддалялася. Мірбель схаменувся і квапливо додав, що чудово розуміє таку огиду, що вона йому теж притаманна і що він сам через таке пройшов.

— Обходитися без жінок і навчити людей звільнятися від спокуси — тут я вас розумію,— сказав Мірбель.— Обітниця безшлюбності духівництва — глибока мисль католицької церкви.

Ксав'є не скористався з цієї поступки і не підтримав розмови. Більше, ніж саме слово, його вразив вульгарний, цинічний тон цього молодика, якого він зустрів саме в день вступу до семінарії, звісно, не випадково. Вже самою своєю присутністю він руйнував спокій, віднайдений Ксав'є від тої хвилини, як він ухвалив рішення. А тепер раптом усе знову переплуталося в його душі. Ні, ні, це неможливо, вони розійдуться на платформі вокзалу, і між ними вже буде по всьому. Ні, не по всьому. Ксав'є вже давно сказав собі, що людина, яка ввійшла в його життя, ніколи з нього не вийде. Такий зарік був до снаги його невситимому серцю. Якби Мірбель запитав його, Ксав'є одповів би, що не знає сам, чи вірить у святе причастя, але обряд цей сповняє так палко, що причащатися стало для нього чимось природним, невід'ємним од реального життя. І навіть якби йому не судилося ще зустрітися з Жаном де Мірбелем (справді, навряд щоб їхні дороги знову колись перехрестилися!), Ксав'є вписав би до свого поминання "со живими", яке він усе життя повторюватиме, і Мірбель залишиться там доти, доки один із них не помре. Бо це теж належало до його особистого "кредо": він вірив, що обранців небагато, та кожен обранець має владу вести за собою всі душі, начебто неприкаяні, але втягнуті в його орбіту; це лукавство благодаті не могло бути відкрите невтаємниченим, інакше вони одразу почали б ним надуживати. Ксав'є весь поринув у свої думки, коли Жан де Мірбель запитав його знову:

— Ви завжди про це думали?.. Ну, про те, щоб вступити до семінарії?

— Завжди.

— Але ви довго вагалися?

— Так, аж до минулої зими.

— Й одного чудового дня нарешті зважилися?

— Так, саме одного чудового дня.

— І ви б могли мені назвати цю дату?

— Так, міг би.

— Отже, сталася якась подія, що поклала край вашим ваганням?

— Можливо... Не знаю... Я не можу вам цього сказати.

— Звичайно, з мого боку нескромно вас так розпитувати. Але, присягаюся, я питаю не з простої цікавості. У мене її нема. Люди мене не цікавлять. Окрім тих, кого я люблю.

Ксав'є одвернувся. Під пальцями правиці він відчув цупке оббиття сидіння. Небо у вікні було майже біле, лише подекуди чорніли хмарини. Ось вона, мить, коли він почув це слово. І це слово буде завжди з ним. Він затаїть його в собі, як колись у дитинстві таїв старі скарби у старій коробці. Може, колись, через багато років, він однайде його цілим і неушкодженим, але надто кволим, щоб дати парость.

— Не скажу, що ви нескромні,— мовив він.— Але є речі... якщо про них розповідати, вони видадуться такими невірогідними і безглуздими...

— Я розумію.

— Ви з мене сміятиметесь, а головне скористаєтесь моєю щирістю, щоб переконати мене, що моє рішення — безумство.

— Ну, то доведіть, що не боїтеся мене, що ваше покликання вистоїть перед цією пробою — настільки воно серйозне.

— Так-так, я зробив свій вибір уже давно, хоча сам цього не усвідомлював.