Алеф - Сторінка 4

Ці невідповідності стурбували мене; але були там й інші, естетичного характеру, які й дозволили мені відкрити істину. Я знайшов їх в останньому розділі; там написано, що я бився на Стемфордському мосту, що в Булаку записав оповідки про подорожі Сіндбада Мореплавця, а в Абердині передплатив англомовну "Іліаду" Попа. Там можна прочитати, Ínter alia[215]: "В Біканірі я займався астрологією, те саме я робив і в Богемії". Всі ці твердження відповідають істині; але значущим є той факт, що виділені саме вони. Перше з них, як здається, відповідає звичкам воїна, але потім упадає в око, що оповідач більше цікавиться людськими долями, аніж перипетіями війни. Наступні свідчення – ще цікавіші. Неясна, але досить елементарна причина примусила мене зупинитися саме на них; я зробив це, бо знав, що вони сповнені драматизму. Вони не були б такими в устах римлянина Фламінія Руфа; але вони є такими, коли про них говорить Гомер. Чи слід дивуватися тому, що саме він записує, в тринадцятому сторіччі, пригоди Сіндбада, іншого Одіссея, й відкриває, після того, як минуло стільки століть, у північній країні, де розмовляють варварською мовою, події, викладені в його "Іліаді"? Що ж до фрази, в якій згадується назва Біканір, то видно, що її скомпонувала людина, обізнана в літературі, людина, яка прагнула похвалитися (що не є дивним для автора переліку кораблів) своєю обізнаністю й в інших сферах[216].

Коли наближається кінець, то в пам'яті вже не залишається образів – залишаються тільки слова. Тож не дивно, що час перемішав ті з них, які колись належали мені, з тими, що були символами долі персонажа, який супроводжував мене протягом стількох століть. Я був Гомером; незабаром я стану Ніким, як Одіссей; незабаром я стану всіма людьми – помру.

П о с т с к р и п т у м 1 9 5 0 р о к у. Серед коментарів, що їх породила публікація цього рукопису, найцікавіший, хоч і не найбільш чемний, має біблійний заголовок "A coat of many colours"[217] (Манчестер, 1948 р.) і належить доскіпливому перу доктора Наума Кордоверо. В цій праці – близько сотні сторінок. Там говориться про давньогрецькі компіляції та компіляції періоду вульгарної латини, про Бена Джонсона{371}, який визначав своїх сучасників цитатами із Сенеки, про "Virgilius evangelizans"[218] Александера Росса{372}, про прийоми Джорджа Мура та Еліота й, нарешті, про "оповідь, приписувану антикварові Джозефові Картафілу". В першому розділі автор знаходить короткі запозичення з Плінія ("Historia naturalis"[219], V, 8); у другому – з Томаса Де Квінсі ("Твори", III, 439); у третьому – з листа, якого Декарт написав послові П'єру Шаню; у четвертому – з Бернарда Шоу ("Назад до Мафусаїла"{373}). І на підставі всіх цих виявлених запозичень або крадіжок робить висновок, що весь документ – апокриф.

Я вважаю такий висновок неприйнятним. "Коли наближається кінець, – пише Картафіл, – то в пам'яті вже не залишається образів – залишаються тільки слова". Слова, слова, відірвані від свого контекту, покалічені чужі слова були тією вбогою милостинею, яку залишили йому минулі години й століття.

Мрець

Гадаю, мало хто повірив би, що звичайний парубійко з буенос-айреського передмістя, що нічим не примітний хлоп'як, у якого не було інших переваг, окрім прагнення похизуватися показною відвагою, зміг стати своєю людиною на пустельних кінських пасовищах біля кордону з Бразилією та ще й ватагом контрабандистів. Саме для таких маловірів я й хочу розповісти про долю Бенхаміна Оталори, пам'ять про якого, либонь, уже стерлась у кварталі Бальванера{374} і чиє життя урвала куля, як і слід було сподіватися, неподалік від бразильського штату Ріу-Ґранді-ду-Сул. Подробиці його пригод мені невідомі; коли їх мені відкриють, я виправлю й доповню ці сторінки. А поки що, можливо, й цей короткий виклад принесе свою користь.

1891 року Бенхамінові Оталорі виповнюється дев'ятнадцять. Це хлопець з вузьким лобом, щирими ясними очима, наділений баскською впертістю; один вдалий удар кинджалом відкриває йому, що він гідний називатися чоловіком; його не стурбувала ані смерть супротивника, ані необхідність утікати зі своєї країни. Місцевий каудильйо дає йому рекомендаційного листа до такого собі Асеведо Бандейри, якого слід шукати в Уругваї. Оталора сідає в човна, переїзд відбувається в бурю під перекоти грому та рипіння всіх снастей. Наступного дня він уже блукає вулицями Монтевідео, охоплений смутком, якого не помічає або не хоче помічати. Він не знає, де шукати Асеведо Бандейру; близько півночі в одному з шинків на Пасо дель Моліно в нього на очах спалахує сварка між погоничами. Зблискує лезо ножа; Оталора не знає, на чиєму боці правда, але його приваблює запах небезпеки, як інших приваблюють карти або музика. Він кидається в гущу сутички й відбиває підступний удар ножем, що його якийсь пеон завдає чоловікові в пончо та в чорному капелюсі. Згодом виявляється, що це Асеведо Бандейра. (Довідавшись, кого він порятував, Оталора порвав рекомендаційного листа, бо волів завдячувати всім лише собі самому.) Асеведо Бандейра, попри міцну статуру й великий зріст, справляє оманливе враження чоловіка згорбленого; в його обличчі, яке завжди бачиться дуже близько, зливаються єврей, негр та індіанець; в його постаті – мавпа та ягуар; здається, що шрам, який перетинає йому обличчя, – прикрашає його не меншою мірою, аніж жорсткі, щетинисті вуса.

Сварка, спричинена або розбуркана алкоголем, припиняється так само швидко, як і виникла. Оталора випиває з погоничами, потім іде з ними на якусь гулянку, затим, коли сонце вже підбилося височенько, вони приходять до якогось великого будинку в Старому Місті. На задньому патіо люди вмощуються, щоб поспати, просто на голій землі. Підсвідомо Оталора порівнює цю ночівлю з попередньою: тепер він на твердій землі, серед друзів. Правда, він відчуває легкі докори сумління, що йому зовсім не сумно за Буенос-Айресом. Він спить до вечірніх дзвонів, коли його будить той самий селянин, що кинувся, п'яний, із ножем на Бандейру. (Оталора пригадує, що ту веселу ніч цей чоловік перебув разом з усіма, й Бандейра посадив його по свою праву руч і знай припрошував пити.) Він сказав Бенхамінові, що хазяїн кличе його до себе. В кімнаті, схожій на кабінет, яка виходила прямо в сіни (Оталора ніколи не бачив сіней з бічними дверима) на нього чекав Асеведо Бандейра, а з ним була жінка зі світлою шкірою, рудим волоссям і гордовитим поглядом. Бандейра хвалить його, наливає йому чарку рому, повторює, що він здається йому чоловіком путящим, і пропонує вирушити разом з іншими на північ переганяти череди. Оталора погоджується; ще перед світанком вони вирушають у дорогу, прямуючи на Такуарембо.

І тоді починається для Оталори зовсім інше життя, життя з вранішніми загравами на весь обшир неба та з днями, що заповнені тяжкою працею й запахом кінського поту. Це життя для нього нове й часом жорстоке, але воно у нього в крові, бо як ото люди інших націй палко залюблені в море, так і ми (включаючи й чоловіка, який наводить це порівняння) тягнемося серцем до неозорої рівнини, яка дзвенить під кінськими копитами. Оталора виріс у кварталах возіїв та різників; не минає й року, як він стає ґаучо. Навчається об'їжджати коней, підводити жеребців до кобил, білувати, кидати ласо, яке зупиняє коня на повному скаку, та болеадорас{375}, що валить його з ніг; навчився витримувати безсоння, урагани, мороз і спеку, заганяти худобу з криком і посвистом.

Лише один раз за весь цей період учнівства бачить він Асеведо Бандейру, проте завжди відчуває його поруч, тому що бути людиною Бандейри означає, що тебе шанують і бояться, й тому що ґаучо завжди кажуть, коли хтось відзначиться нехай там у чому: "А Бандейра в цьому більший мастак". Ходили чутки, ніби Бандейра народився на протилежному березі Кварейма{376}, в Ріу-Ґранді-ду-Сул; цей факт, здавалося, мав би його принизити, але, навпаки, він надає йому певної таємничої величі, бо обдаровує його дрімучою сельвою, непрохідними мочарами, нескінченними відстанями, що змережані плутаними, майже непрохідними стежками. Оталора довідується, що заняття Бандейри вельми розмаїті, а головне з них – контрабанда. Бути погоничем – комусь прислужувати, й Оталора вирішує підняти свій статус до контрабандиста. Якось двоє з його товаришів мали перейти вночі через кордон і повернутися з вантажем каньї. Оталора влаштовує сварку, ранить одного з них і вирушає замість нього. Ним рухають амбіції, а також неясне почуття відданості. "Нехай хазяїн нарешті зрозуміє, що я вартий більшого, аніж усі ці його уругвайці, взяті разом", – так думає він.

Минає ще рік, перш ніж Оталора знову опиняється в Монтевідео. Вони їдуть понад берегом у місті, що видається Оталорі величезним; прибувають у дім патрона; люди складають свої манатки на задньому патіо. Минають дні, а Оталорі все не щастить побачитися з хазяїном. Подейкують – з острахом, – що він хворий. Негр щодня підіймається в його спальню з чайником та мате. Якось надвечір цю справу доручають Оталорі. Він почувається трохи приниженим, але й задоволеним водночас.

У темній спальні панує безлад. Є там балкон, який виходить на захід, є довгий стіл, завалений мальовничою купою батогів, поясів, вогнепальної та холодної зброї, є й потьмяніле дзеркало, що стоїть у найдальшому кутку. Бандейра лежить на спині; він спить і стогне уві сні; останні промені призахідного сонця чітко вирізняють його профіль. На широкому білому ложі він видається меншим і темнішим. Оталора дивиться на його посивіле волосся, бачить, що він стомлений, слабкий, що роки змережали його обличчя зморшками. Його обурює, що ними командує цей старий дід. Один удар ножа – і з ним можна було б покінчити. В цю мить він бачить у дзеркалі, як хтось заходить до спальні. Це та сама жінка з рудим волоссям; вона боса, напівроздягнена й дивиться на нього з холодною цікавістю. Бандейра підводиться; поки він розпитує про сільські справи та п'є мате, чашку за чашкою, його пальці пестять волосся жінки. Потім він дозволяє Оталорі вийти.

Минає кілька днів, і їм надходить наказ знову вирушати на північ. Вони добуваються до якоїсь далекої глухої садиби, що іноді зустрічаються на цій неозорій рівнині.