Алхімія слова - Сторінка 14

Біля брами польської літератури духмяніють чорноліські липи Яна Кохановського. Польська література була більш сільською, ніж інші. Протягом кількох віків вона — за винятком придворних та духовенства, котрих, як Петра Скаргу, приковували до міста службові обов'язки,— майже не ступала по його бруківці. Лише зрідка миготіло міське вбрання серед кунтушів та жупанів.

Тільки в XIX столітті це становище змінюється, не порушуючи, одначе, глибокої, від предків успадкованої прихильності польських письменників до природи. Звідси культ затишного Закопане, звідси будиночок Каспровича "Гаренда", "халупа" Жеромського в Наленчові або вілла в Константині. "Село,— казав Жеромський,— сотворив Бог, а місто — сатана". Сенкевич, що мав на вибір як народний дар ділянку землі за містом або кам'яницю у Варшаві, обрав Обленгорек. Толстой обезсмертив Ясну Поляну.

Письменник, поки він молодий, переважно тримається міста, оскільки місто сприяє його духовному розвиткові, невпинно стимулює творчість, задовольняє марнославство, яке багатьох письменників супроводжує протягом усього життя. Почесті, відзнаки, нагороди до сільських закутів доходять рідко. І все ж часто письменник, добившись слави чи бодай не офіційного, але надійного визнання, розлучається з містом. Якщо ж він у ньому й лишається, то його треба шукати в якомусь забудованому віллами передмісті або в малолюдних паркових кварталах, і людина, яка поб'ється об заклад, що застане письменника з лійкою в руці над квітковою клумбою, має всі шанси такий заклад виграти. Мансарда, де дебютують знамениті таланти чи в'януть генії, що перебувають у незгоді зі своєю епохою, з одного боку, а з другого — потонулий у зелені власний будиночок — ось два полюси, між якими найчастіше минає життя письменника.

Зустрічаються, звичайно, і фанатичні прихильники міст. Одним з їхніх патронів, безперечно, можна вважати Сократа, він, якщо не було в тому необхідності, ніколи не покидав Афін. Його бесіда з Федром на березі Кефісу була настільки незвичайною подією, що Платон вважав за свій обов'язок надати їй найпрекрасніші сторінки свого діалогу. В числі патронів опинився б і Кант, який, коли вірити легенді, проживши півстоліття у Кенігсбергу, жодного разу не пересвідчився, що місто це розташоване на березі моря. Деяких александрійських поетів важко собі уявити поза містом, як і подібних їм по духу Війона або Верлена. Леон Поль Фарг заслужив собі прізвисько "piéton de Paris" — "паризького пішохода", тому що не міг жити, не відчуваючи під ногами паризької бруківки. "Зелений колір мені не личить",— жартував він. Таверна, бістро, кав'ярня давали притулок багатьом поколінням міської богеми. Не вміють дихати вільним повітрям полів і лісів письменники, закохані в старі вулички, в історичні будівлі. Не розуміючи краси дерев та квітів, вони бачать її лише в колонах і карнизах. Так само прив'язана до міст придворна знать і салонні леви всіх епох, денді, сноби, декаденти. Проте й серед них зустрічаються відступники: після сорока, після п'ятдесяти років вони пожинають гіркі плоди давньої істини про те, що порожнеча завжди лишається порожнечею, хоч би в яку одіж вона вбиралась. А втім, навіть найрозбещеніші особистості можуть врешті вгомонитися над аркушем паперу.

"Мені розповідали,— відзначає Конрад у своїх спогадах,— що деякі пишуть у вагоні і, певне, могли б писати, сидячи із схрещеними ногами на мотузці для білизни. Що ж до мене, то змушений визнати, що моє сибаритство дозволяє мені писати тільки коли я маю принаймні щось на зразок стільця". Це жартівливе визнання однаково може стосуватись як джерел творчого шляху письменника, що беруть початок у корабельній каюті, так і вимог останніх років, далеких від аскетизму. Правда, зустрічаються письменники, які можуть працювати скрізь: за кухонним столом, на дивані, в гамаку. Декотрі з них, що володіють здатністю ізолюватися від будь-якого оточення, примудряються писати серед шуму, галасу, метушні — в казармах, у канцеляріях, на вокзалі, в редакції. Готьє кілька розділів "Капітана Фракаса" написав у друкарні, відділений від гуркотливих машин лише тонкою перегородкою. Кав'ярня багатьом поетам не псувала рим. Бернанос заглушував її багатоголосий гомін бурею власних думок. І мені довелося чути від очевидця, що за столиком кондитерської в Закопане можна було бачити Сенкевича, який описував пригоди Кміциця.

Та все це поодинокі, виняткові випадки. Письменник за своєю суттю істота кабінетна. Йому потрібен власний куток, чотири стіни, нехай на горищі, нехай з вузеньким, мов у голубнику, вікном, для нього не зайвий стіл, що міцно стоїть на ніжках, а також стілець, спроможний витримати вагу його тіла. Якщо ж письменник не переконаний аскет, йому важко задовольнятися тільки цим. Здогадуємось, що й Діоген рекомендував свою бочку для філософських роздумів, а не для нанесення слів на папірус.

Питання про робоче місце письменника не вийшло б за межі його простого опису, якби ним впритул не зайнялася жінка — знаменита англійська письменниця Вірджінія Вулф. Її невелика книжка, яка з'явилася завдяки лекціям під назвою "А room of one's own" — "Власна кімната", трактує це на перший погляд малоістотне питання з глибокою серйозністю. Говорячи про мізерну кількість жінок, яким протягом століть вдалося проникнути в літературу, письменниця звертає нашу увагу на різноманітні перешкоди, що стояли їм на заваді, забобони і звичаї, характерні для того часу. У виняткових випадках — і, як правило, ціною втрати доброго імені — жінка могла мати власну кімнату для письменницької праці,— тобто добитися, щоб цю працю визнали інші чи хоча б змирилися з нею: "Жінка, обдарована геніальністю Шекспіра, у XVI столітті була б зацькована, наклала б на себе руки або закінчила б життя поза суспільством, десь у глухому селі, як відьма". Лише в XIX столітті жінка по-справжньому вступає в літературне життя і насмілюється претендувати на вигоди, які нині природні й необхідні. А раніше, навіть наважившись писати, вона поводилась, як Джейн Остін, котра, сидячи у вітальні батьківського дому, щоразу сором'язливо прикривала рукопис, тільки-но з'являвся хтось сторонній. І скаржилася: "Чоловіки здобули собі привілей писати вже кілька тисячоліть тому, і лише в первісних людських громадах поет мусив би доводити необхідність мати затишний куточок, де можна було б зосередитись".

Є твори, і серед них значні, що писалися в тісних і темних комірчинах, на горезвісних горищах. Подібне житло часто було притулком для блискучих умів, які тут або розквітали, або гинули. Бувало й так, що письменникам доводилось працювати в галасливій спільній кімнаті, серед юрмиська осіб, зайнятих власним життям. У таких несприятливих умовах спокійні хвилини випадали не часто. Це обов'язково позначалося на творі. Іноді навіть композиція, стиль допомагають відчути, де писав автор — у просторій світлій кімнаті чи в тісному задушливому приміщенні.

Хоча тут і існує велике розмаїття, проте можна розрізнити два основних типи письменників. Один тип — це письменники, для яких їхня праця — пристрасть, звичка, життєва необхідність, і вони віддаються їй систематично, в певні години дня і ночі. Такі письменники — адепти апеллесового принципу nulla dies sine linea — жодного дня без рядка (у Золя це гасло було виписане над каміном у його робочому кабінеті). Антоні Троллоп щоденно писав визначену для себе кількість слів і виконував це з сумлінністю, виробленою завдяки тридцятилітній практиці поштового чиновника. Ме-терлінк щодня в один і той же час сідав за письмовий стіл і не вставав з-за нього до обіду, навіть якщо йому не щастило написати жодної фрази. Письменники такого типу повинні дбати про зручний робочий стіл. Інший тип — це письменники, творча думка яких шугає мов шуліка, їх примушує писати бурхливий і непереборний потяг до творчості. Такі письменники задовольняються першим-ліпшим робочим місцем, вони ладні писати навіть на спинці садової лави. Прекрасні, щедрі душі — шкода, що вони зустрічаються так рідко!

Робоча кімната письменника має бути зручною, з урахуванням його смаків і дивацтв. Матеріальне становище грає тут менш важливу роль, ніж це здається. Можна терпіти злигодні, і все ж таки завдяки ощадливості, пристрасті й наполегливості зробити із свого кабінета щось на зразок палацу, а можна бути багатим, як Толстой, і умеблювати свою робочу кімнату з підкресленою простотою. А втім, письменники дуже неохоче оточують себе різними дрібничками й прикрасами. Гете, який перетворив свій дім у музей, виділив для роботи кімнату скромну, наче келія, де ніщо не розпорошувало його увагу. Інакше буває, коли в письменника є певні уподобання, як це було з Норвідом. "Я сам розмалював стіни моєї кімнати,— розповідає він про своє житло в Нью-Йорку,— і оздобив її барельєфами в тоні грізайль, що являють різні сцени з давньої і нової історії; до цього я додав медальйони великих мужів античності, зробивши їх схожими на своїх друзів і знайомих. Так, Август Цешковський зображений у мене Сократом, другий приятель — Платоном, третій — Александром Македонським, а приятелька — Сафо".

Якщо немає необхідності і обмежень, що з неї випливають, то смак письменника виявиться в умеблюванні власної робочої кімнати, її освітленні, кольорі стін, він подбає також і про краєвид з вікон, який йому найбільше до душі. Дуже зручною для бесід з самим собою була вежа Монтеня, де він писав "Essais" ("Нариси"), І чи міг Віктор Гюго придумати для себе кращий робочий кабінет, ніж так званий "Radeau de la Méduse" ("Пліт Медузи") на Гернсі,— засклений ліхтар над океаном? Стоячи в червоному робдешамбрі за пюпітром, автор "Трудівників моря" охоплював поглядом безмежний простір океану, і його бачили пропливаючі судна, ніби він слугував їм сигнальником. Тут було написано "Легенду віків", "Людину, яка сміється", "Пісні вулиць і лісів", епопею про людей моря, де кожна фраза овіяна солоним диханням морського вітру.

Певної форми крісла називалися вольтерівськими. Зручні й затишні, вони стали улюбленими меблями стареньких, котрі, сидячи в них, можуть плести, перебирати чотки й дрімати. Вольтер, навіть лежачи в ліжку, працював енергійніше, ніж десятки інших письменників, сидячи за столом, і тому спокійно міг користуватися таким кріслом, упевнений, що його неспокійний дух ніде не дасть йому заснути.