Американська трагедія - Сторінка 13

Хігбі і Кінселла — цікаві й хороші юнаки — чванилися тим, чим Клайд не став би дуже пишатися: Хігбі хвалився, що розуміє дещо в автомобілях (його дядько якось був близький до цієї справи), а Кінселла— вмінням грати в карти і навіть у кості. А Ретерер і Шіл — він ще раніше це помітив — були цілком задоволені з своєї роботи в готелі, готові були залишатися на цій роботі і в майбутньому і ні про що інше не мріяли. А Клайд уже й тепер не міг собі уявити, щоб посада розсильного залишилась межею всіх його бажань.

Одночасно він з деякою тривогою думав про ту хвилину, коли всі рушать туди, де він ніколи ще не бував, щоб робити те, чим він ніколи не думав займатися в таких умовах. Чи не краще йому попросити вибачення, коли всі вийдуть з ресторану? Чи, може, піти разом з ними, а потім нишком шмигнути за перший-ліпший ріг і повернутись додому? Він чув, що ось у таких місцях можна підхопити найстрашнішу хворобу і що люди потім помирають від низьких пороків, яких там набувають. Його мати виголошувала немало промов на таку тему, хоч і навряд чи добре знала щось про це. І все-таки ось перед ним аргумент, який спростовує всі оті страхи: його нові товариші анітрохи не стурбовані тим, що вони збиралися робити. Навпаки, для них це була дуже весела й цікава пригода — тільки й усього.

І справді, Ретерер, який щиро здружився з Клайдом, — більше за його манеру дивитись, питати й слухати, а не за те, що Клайд робив чи говорив, — раз у раз штовхав його ліктем і, сміючись, питав:

— Ну, як, Клайд? Сьогодні посвячення? — і широко всміхався. Або, помітивши, що Клайд зовсім затих і замислився, він говорив — Не лякайся, тебе не з'їдять, — що найбільше — вкусять.

А Хегланд час від часу переривав своє самовихваляння і, підхоплюючи натяки Ретерера, додавав:

— Не можна все життя залишатися таким. Так не буває. Але на випадок чого — ми тебе обстоїмо.

Клайд, нервуючи, нарешті обірвав роздратовано:

— Та відчепіться ви! Досить глузувати! Нащо це вам треба було хвалитися, що ви знаєте більш за мене?

Ретерер підморгнув Хегланду, щоб той дав Клайдові спокій, а сам шепнув:

— Не гнівайся, старий, усе в порядку. Ми просто пожартували трохи, ти ж розумієш!

І Клайд, якому дуже подобався Ретерер, швидко пом'якшав і пошкодував, що так по-дурному виказав себе.

Нарешті близько одинадцятої години, коли вже всі досхочу наговорилися, наїлись і напилися, вся компанія на чолі з Хегландом вийшла з ресторану. Безсоромні й темні наміри не примусили їх задуматися, не викликали в них бажання розумового й морального самоаналізу і самобичування, — навпаки, вони так весело сміялись і розмовляли, немов на них чекала просто мила розвага. З подивом і огидливістю слухав Клайд, як вони пригадували свої попередні пригоди. Певно, всім особливо подобався випадок у кублі розпусти під назвою "Дім Беттіни", де вони одного разу побували. їх привів туди одчайдушний хлопець на прізвище Малюк Джоне, службовець з ішого готелю. Цей Малюк і ще один хлопчина на ім'я Бірмінгем, разом з Хегландом, який страшенно напився, дозволили собі такі вихватки, що їх мало не заарештували. Клайд слухав і насилу вірив, що ці хлопці, зовні такі порядні й охайні, могли витівати подібні речі: вихватки були такі грубі й гидотні, що Клайда навіть трохи занудило.

— А пам'ятаєте, як оте дівчисько з другого поверху облило мене водою з глека, коли я виходив! — голосно реготав Хегланд.

— А отой товстун на другому поверсі! Як він підійшов до дверей подивитись, пам'ятаєте? — сміявся Кінселла. — Він напевно вирішив, що тут пожежа чи бунт!

— А ти з тією маіленькою товстунею Піггі! Пам'ятаєш, Ретерер? — верещав Шіл, захлинаючися з реготу і насилу вимовляючи слова.

— В нього навіть ноги підломлювались, так було важко! — репетував Хегланд. — А як вони обоє нарешті покотились по сходах!

— Це вже ти був винен, Хегланд! — вигукнув Хігбі.— Коли б ти не затіяв цієї історії з шмаганням, нас би не виставили.

— Кажу вам, я був п'яний, — заперечував Ретерер. — У них там страшенно міцне віскі.

— А отой довгий худий техасець з великими вусами? Пам'ятаєте, як він реготав? — додав Кінселла. — Він не хотів нікому допомагати, хто був проти нас. Пам'ятаєте?

— Просто дивно, що нас усіх не викинули на вулицю й не заарештували. Ну й нічка була! — згадував Ретерер.

Усі ці викриття приголомшили Клайда. "Шмагання"! Це могло означати тільки одно!

І вони уявляють, що він візьме участь у чомусь подібному?! Цього не буде! Він не такий. Що подумали б його мати й батько, коли б почули всі ці жахливі історії… І все-таки…

Розмовляючи, вони підійшли до якогось будинку на темній широкій вулиці; біля тротуарів, уздовж цілого кварталу чи й більше, стояв ряд кебів і автомобілів. Недалеко на розі спинились, розмовляючи, кілька молодих людей. На другому боці — ще чоловіки. А за півкварталу компанія Клайда пройшла повз двох полісменів, що мирно розмовляли. І хоч ніде, в жодному вікні не було світла, але, як це не дивно, скрізь відчувалось яскраве, бурхливе життя. Воно відчувалося навіть у темряві вулиці. Раз у раз лунали гудки таксі, що мчали мимо, прокотили дві старомодні закриті карети із спущеними завісками. І двері то грюкали, то тихо відчинялись і зачинялись. І тоді зсередини будинків вихоплювалось яскраве світло, протинало імлу вулиці і знову зникало. Над головою цієї ночі було багато зірок.

Нарешті, не кажучи ні слова, Хегланд, разом з Хігбі й Шілом, піднявся по сходах і подзвонив. Майже миттю двері відчинила молода негритянка в червоній сукні.

— Доброго вечора! Заходьте, будь ласка, — привітно запросила вона, і всі шестеро пройшли за важкі оксамитні драпрі, що відмежовували передпокій від решти кімнат.

Клайд опинився в яскраво освітленій і без достатнього смаку обставленій вітальні; на стінах висіли картини в позолочених рамах, з малюнками голих та напівголих жінок, і величезні дзеркала. На підлозі лежав товстий яскравочервоний килим; по всій кімнаті було розставлено багато позолочених стільців, в глибині на тлі яскравочервоних портьєр — піаніно, теж позолочене. Але ні гостей, ні жінок, що жили в домі, тут не було, — нікого, крім негритянки.

— Сідайте, будь ласка, — сказала вона. — Будьте як дома. Зараз покличу мадам.

І вона побігла по сходах ліворуч, вигукуючи:

— Мері! Седі! Кароліна! У вітальні молоді джентльмени.

В цю хвилину з дверей у глибині кімнати вийшла висока, струнка й бліда жінка років тридцяти восьми чи сорока — дуже пряма, елегантна і, певно, дуже владна і розумна, в напівпрозорому і проте скромному вбранні.

— Хелло! Це ви, Оскар? — заговорила вона з млявою, підбадьорюючою усмішкою. — І Поль? Хелло, Девіс! Прошу, майте себе як удома. Фанні зараз прийде. Вона принесе вам чого-небудь випити. У мене тепер новий тапер — негр із Сент-Джо. Хочете послухати? Прекрасно грає!

І вона гукнула:

— Сем!

В цей час бічними сходами в глибині залу збігли дев'ять дівчат, різних віком і зовнішністю, але, певно, не старші двадцяти чотирьох — двадцяти п'яти років, — усі в такому вбранні, якого Клайд ще ніколи на жодній жінці не бачив. Вони сміялись і гомоніли, видимо, дуже задоволені з себе, і нітрохи не соромилися своєї зовнішності, яка так вразила Клайда; а тимчасом одяг кожної з них був незвичайний: від найлегшого негліже, придатного хіба що для будуара, до трохи пристойнішого нібито, але так само надто відкритого бального туалету. І які різні були всі ці дівчата: тут були й худі, і товсті, і середні, високі й маленькі, брюнетки, блондинки та руді. І всі вони здавались дуже юними, і всі ласкаво і захоплено всміхалися до гостей.

— Хелло, любий! Як живеш? Потанцюємо?

Або:

— Хочеш чого-небудь випити?

РОЗДІЛ X

Клайдові, якого виховували дуже суворо, прищеплюючи йому поняття, що не дозволяли нічого подібного, побачене щойно мало здаватися огидним. Проте з природи йому була така властива романтичність та чуттєвість і давно придушуваний голос статі звучав у ньому так наполегливо, що він тепер був не обурений, а, навпаки, зачарований. Його увагу привертала зараз тілесна пишнота майже всіх цих постатей, хоча б ними й керував тупий і позбавлений романтики розум. Кінець кінцем тут усе ж таки була краса: безсоромна, суто плотська, оголена й доступна. І не треба було перемагати якісь настрої, порушувати якісь заборони, щоб зблизитися з будь-якою з цих дівчат… Одна з них, дуже мила брюнетка, одягнена в чорне з червоним і з червоною стрічкою на чолі, поводилася зовсім просто з Хігбі і вже танцювала з ним у глибині кімнати під джазовий мотив, який хтось безладно барабанив на піаніно.

І Ретерер, на подив Клайда, уже сидів у позолоченому кріслі, а на колінах у нього напівлежала висока дівчина з дуже світлим волоссям і голубими очима. Вона курила цигарку й притоптувала позолоченими туфельками в такт мотиву. Разюче, казкове видовище, — здавалося Клайдові! А перед Хегландом стояла, взявшись у боки і розставивши ноги, пухла, гарненька дівчина німецького чи скандінавського типу. І Клайд чув, як вона питала високим тонким голосом: "Будеш біля мене сьогодні?" Але на Хегланда, мабуть, не дуже впливали ці загравання: він спокійно похитав головою, і дівчина відійшла до Кінселла.

Поки Клайд дивився й думав, гарненька білявка років двадцяти чотирьох — йому вона здалася молодшою — присунула стілець і сіла поруч нього.

— Ви не танцюєте? — спитала вона.

Клайд нервово похитав головою.

— Хочете, навчу?

— В мене однаково не вийде!

— Та це ж зовсім неважко! Ходімо!

Але Клайд рішуче відмовився, хоч її ласкавість була йому приємна.

— Ну, може, вип'єте? — запропонувала вона тоді.

— Обов'язково, — люб'язно погодився він.

Дівчина подала знак негритянці, і за хвилину перед ними стояв столик, а на ньому пляшка віскі й содової. Побачивши це, Клайд мало не онімів з переляку. У нього в кишені всього сорок доларів, а він чув від інших, що тут кожен бокал коштує не менш як два долари. Подумати тільки, що він витрачає такі гроші! І частує таку жінку! А вдома в нього мати, сестра, братік, і їм ледве вистачає… І проте він замовляв і платив, відчуваючи, що це жахливе, надмірне марнотратство і що він влаштував просто якусь оргію… Та вже коли він тут, слід триматися до кінця.

До того ж Клайд помітив, що дівчина і насправді гарненька.