Амок - Сторінка 9

Вона заборонила кликати іншого лікаря.

Він пильно подивився на мене: на його блідому, трохи зарослому салом обличчі з'явився рум'янець, я відчув, що він був ображений. А мені саме цього й треба було, я прагнув якнайшвидше докінчити справу, бо знав, що мої нерви довго не витримають. Він хотів відповісти мені щось ущипливе, але роздумав і звисока сказав:

– Ну що ж, коли ви гадаєте, що можете без мене обійтися, то все ж мій службовий обов'язок – ствердити смерть… і від чого вона настала.

Я не відповів і пустив його вперед. Потім вернувся до дверей, замкнув їх і поклав ключа на стіл. Він здивовано звів брови:

– Що це означає?

Я спокійно став проти нього.

– Ідеться не про те, щоб знайти справжню причину смерті, а про те, щоб її приховати. Ця жінка покликала мене, щоб я… щоб я зарадив наслідкам невдалого втручання… я вже не міг її врятувати, але обіцяв урятувати її честь, і я це зроблю. І прошу вас допомогти мені.

Він аж очі витріщив з дива.

– Ви хочете, – промовив він, затинаючись, – щоб я, урядовий лікар, покрив злочин?

– Так, саме цього я хочу, бо не маю іншої ради.

– Щоб я за ваш злочин…

– Я вже вам сказав, що й не торкався до цієї жінки, а то… а то я не стояв би отут перед вами й давно наклав би на себе руки. Свою провину – коли хочете, назвемо так її вчинок – вона вже спокутувала, і світ про неї нічого не повинен знати. І я не дозволю, щоб честь цієї жінки була тепер ще й без потреби заплямована.

Мій рішучий тон ще більше його роздратував.

– Ви не дозволите!.. Он як… Ну, ви ж мій начальник… чи принаймні думаєте стати ним… Спробуйте лишень наказувати мені!.. Я зразу подумав собі, що тут якась брудна історія, коли вас викликають із вашого закамарка… Гарну ж ви практику тут маєте… І чудовий почин… А тепер я візьмуся до огляду, я сам, і будьте певні, що протокол, під яким стоятиме мій підпис, буде правдивий. Я не підпишу брехні.

Я був цілком спокійний.

– Дарма! Цього разу вам таки доведеться її підписати. А то ви не вийдете звідси.

І я сягнув рукою до кишені – револьвера в мене з собою не було. Але він здригнувся. Я підступив до нього ближче й глянув йому в вічі.

– Послухайте, що я вам скажу… щоб уникнути найгіршого. Мені моє власне життя байдуже… і чуже так само… я, бачите, дійшов до краю… мені важливе ще тільки одне – дотримати свою обіцянку і зберегти в таємниці причину цієї смерті… Слухайте: я даю вам слово честі – як ви підпишете посвідку, що ця жінка померла… померла, ну, скажімо, внаслідок якогось нещасного випадку, то я протягом тижня покину це місто, цю країну… що я, коли ви захочете, візьму револьвера й пущу собі кулю в лоб, тільки-но труна опиниться в землі і я буду певен, що ніхто… розумієте, ніхто вже не зможе нічого рознюхати. Сподіваюся, що це вас задовольнить, мусить задовольнити.

У моєму голосі було, мабуть, щось загрозливе, щось небезпечне, бо, коли я мимохіть підступив до нього ближче, він раптом відсахнувся, такий нажаханий, як… як ті люди, що тікають від гнаного амоком, коли він скажено мчить уперед, вимахуючи ножем. І він зразу став інакший… якось зіщулився й знітився… горда постава де й ділася. Він пробубонів, ніби ще опираючись:

– Я ще ніколи не підписував фальшивого посвідчення… та вже щось придумаємо… всяке ж буває в житті… Але не міг же я так зразу…

– Авжеж, не могли, – допоміг я йому. ("Тільки мерщій!.. мерщій!.." – стукало у мене в скронях). – Але тепер, коли ви знаєте, що тільки боляче вразили б живого і жорстоко зневажили б померлу, то, звичайно, не будете вагатися.

Він кивнув головою. Ми підійшли до столу. За декілька хвилин посвідчення було готове (його згодом опублікували в газетах – воно цілком імовірно малювало картину паралічу серця). Потім він підвівся й глянув на мене.

– Ви виїдете цього ж таки тижня, правда?

– Даю вам слово честі.

Він знову глянув на мене. Я помітив, що він хоче здаватися суворим і діловитим.

– Я негайно замовлю труну, – сказав він, щоб приховати свою ніяковість. Але щось, мабуть, прозирало в мені, якась страшна мука… бо він раптом простягнув мені руку й несподівано щиро стиснув мою. – Хай вам щастить упоратися з цим, – додав він.

Я не зрозумів, що він мав на думці. Може, я був хворий? Чи… божевільний? Я провів його до дверей, відімкнув їх, але замкнув за ним уже на превелику силу. Потім у мене знов застукало в скронях, усе захиталось і закрутилось переді мною, і коло самого її ліжка я повалився на підлогу… так… так, як без тями падав гнаний амоком наприкінці свого шаленого бігу.

Він знов замовк. Мене морозило – може, від того, що перший подмух ранішнього вітру легкою хвилею прошумів над кораблем? Але на змученому обличчі – тепер я вже добре бачив його в блідому світанку – знову відбилося зусилля волі.

– Не знаю, скільки я пролежав отак на маті. Аж раптом хтось торкнув мене за плече. Я стрепенувся. То був бой, що в боязкій шанобливій поставі стояв переді мною і тривожно зазирав мені в очі.

– Сюди хочуть ввійти… хочуть побачити її…

– Не впускати нікого!

– Так… але…

В очах його був переляк. Він хотів сказати щось, але не зважувався. Вірну тварину щось мучило.

– Хто це?

Він дивився на мене й тремтів, наче боявся, що я його вдарю. Потім сказав, не називаючи ім'я… звідки в такої первісної істоти раптом береться стільки чуйності? Чому в деякі хвилини якусь незвичайну делікатність виявляють цілком темні люди?… Він сказав… тихо й боязко:

– Він.

Я зірвався на ноги… Я відразу зрозумів і вмить запалав жагучим прагненням побачити незнайомця. Розумієте, хоч як воно чудно… але серед тієї муки, серед тієї гарячки бажань, тривоги й метушні я цілком забув про "нього"… забув, що до цієї справи причетний ще один чоловік… той, кого ця жінка кохала, кому вона в запалі пристрасті віддала те, в чому відмовила мені… Дванадцять годин, добу тому я був би ще ненавидів того чоловіка, міг би роздерти його на шматки… А тепер… я не можу, не можу вам сказати, як мені кортіло побачити його… полюбити його… за те, що вона його любила.

Я миттю опинився біля дверей. Там стояв молоденький, зовсім молоденький русявий офіцер, дуже несміливий, дуже тендітний, дуже блідий. Він був як дитина, такий… такий зворушливо молодий… І мене страшенно зворушило, що він силкувався бути міцним, витриманим чоловіком… приховати своє хвилювання… Я зразу ж помітив, що в нього тремтіла рука, коли він сягнув до кашкета… Мені кортіло обняти його… за те, що він був саме такий, яким я хотів бачити чоловіка, що володів цією жінкою… не спокусник, не чванько… ні, ще майже дитині, чистій, ніжній істоті подарувала вона себе.

Юнак стояв переді мною геть зніяковілий. Мій жадібний погляд і схвильовані рухи ще дужче його збентежили. Маленькі вусики над губами зрадливо тремтіли… цей молодий офіцер, цей хлопчина насилу стримувався, щоб не заплакати.

– Вибачте, – промовив він нарешті, – я б хотів… я б хотів… ще раз… побачити…

Мимоволі, сам того не помічаючи, я обняв його, чужу людину, за плечі й повів, як ведуть хворого. Він глянув на мене здивовано, безмежно теплим і вдячним поглядом… уже тієї миті між нами зародилася свідомість якоїсь спільності… Ми підійшли до небіжчиці… Вона лежала біла на білих простирадлах… я відчув, що моя присутність все ж таки заважає йому… тому відійшов назад, щоб лишити його з нею на самоті. Він підходив до неї помалу, такою… такою непевною, важкою ходою… З того, як сіпалися в нього плечі, я бачив, який біль крає його серце… Він ішов, як… як людина, що йде проти жахливого буревію… і враз перед ліжком упав навколішки… точнісінько так, як раніш упав я.

Я підскочив до нього, підвів його і посадовив у крісло. Він уже не соромився і в гіркому плачі виливав свою муку. Я не міг вимовити ні слова, тільки несвідомо гладив рукою його русявий, м'який, як у дитини, чуб. Він схопив мене за руку… так лагідно і водночас боязко… і враз я відчув на собі його пильний погляд…

– Скажіть мені правду, докторе, – простогнав він, – вона наклала на себе руки?

– Ні, – відповів я.

– А… а чи хто-небудь… чи хто-небудь винен у її смерті?

– Ні, – сказав я знову, хоч щось підкочувалось мені до горла і я ладен був крикнути йому: "Я! я! я!.. І ти… Ми обидва! І її впертість, її злощасна впертість!" – Але я стримався і ще раз проказав: – Ні… ніхто не винен… Доля винна!

– Не можу повірити, – простогнав він, – не можу. Ще позавчора вона була на балу, всміхалася, кивнула мені. Як же могло таке статися?

Я розповів якусь довгу вигадану історію. Навіть йому я не зрадив її таємниці. Всі ті дні ми були як два брати, наче осяяні почуттям, що нас об'єднало… Ми не звіряли його один одному, але обидва відчували, що все наше життя належало тій жінці… Інколи в мене з уст ладне було зірватися заборонене слово, але я зціплював зуби, – і він не довідався, що вона носила від нього дитину… що я ту дитину, його дитину, мав убити й що вона забрала її з собою в безвість. А все ж ми говорили тільки про неї в ті дні, поки я переховувався в нього… бо – я забув вам сказати – мене розшукували… Її чоловік приїхав, коли труна вже була забита… він не хотів повірити в те, що було сказано в посвідці… Ходили всілякі чутки… і він розшукував мене… Але я не міг зважитись на зустріч із ним – адже я знав, що через нього вона страждала… Я ховався… чотири дні не виходив з дому, ми обидва не виходили… її коханий купив для мене під чужим ім'ям місце на кораблі, щоб я міг утекти… Як злодій, прокрався я вночі на палубу, щоб ніхто не впізнав мене… Я покинув там усе, що мав… свій дім з усім доробком своєї семирічної праці. Все майно моє кинуте напризволяще – бери, хто хоче… а начальство, мабуть, звільнило вже мене за те, що я без дозволу залишив свій пост… Але я більше не міг жити в тім домі, в тім місті… в тім світі, де все нагадувало мені її… Як злодій, я вибрався вночі… аби тільки втекти від неї… аби тільки забути…

Та коли… коли я ступив на пароплав… уночі… опівночі… мій приятель був зі мною… тоді… тоді саме піднімали щось краном… щось гранчасте, чорне… труну… ви чуєте, її труну… вона гналася за мною, як я гнався раніше за нею… І я повинен був стояти й удавати з себе стороннього, бо він, її чоловік, теж був тут… Він везе її тіло до Англії… мабуть, хоче там зробити розтин… Він забрав її… тепер вона знов належить йому… вже не нам… не нам обом… Але я ще тут… я йтиму з нею до кінця… він не довідається… не повинен довідатись… я зумію захистити її таємницю від будь-якого замаху… від того негідника, через якого вона пішла на смерть… Нічого, нічого він не довідається… Її таємниця належить мені, тільки мені…

Ви розумієте тепер… розумієте… чому я не можу дивитись на людей… слухати їхній сміх… бачити, як вони фліртують і паруються… бо там унизу… в трюмі між лантухами чаю та кокосових горіхів стоїть труна… Я не можу туди зазирнути, там зачинено… але я відчуваю це всіма своїми нервами, щомиті відчуваю… навіть тоді, коли тут грають вальси й танго… Це безглуздя, на дні моря лежать мільйони мерців, під кожною п'яддю землі, на яку ми ступаємо, гниє труп… але я не можу, не можу стерпіти, що вони влаштовують тут маскаради й так хтиво регочуться… Небіжчиця… я знаю, чого вона від мене хоче, відчуваю, на що вона там унизу чекає… я знаю, що мій обов'язок… що я ще не скінчив свого шляху… бо ще не врятував її таємницю… вона ще не відпускає мене…

На середній палубі зачовгали кроки, зашаруділи швабри: матроси почали прибирати.