Амурські звіролови - Сторінка 18

"Таких рук у рибалок не буває,— подумав Богатирьов, і неясна тривога його вросла.— А що коли це в нього револьвер?" — сяйнула думка, і він крадькома зиркнув на випнуту кишеню прибульця, який діставав "ліхтарик", що так і не засвітив. "Для рибінспектора — це табельна зброя, але ж вони рибалками назвалися. Ні, тут щось не те, здається, ніякі вони не рибалки",— розмірковував Іван Тимофійович, сьорбаючи гарячий чай.

— Як же ви нині ловити кету збираєтеся, заїзками чи аханами? — спитав він.

— Аханами,— з поважним виглядом відповів "рибалка", відставляючи порожній кухоль.

Богатирьов чекав, що безглузде запитання щодо ловлі кети аханою — сіттю з великими чарунками, якою раніше ловили тільки калугу,— викличе в рибалок усмішку, але вони не помітили пастки. Отже, не знали того, про що він їх питав, що знав кожен справжній рибалка на Амурі. "Так от які ви "рибалки"! — подумав Богатирьов, зрозумівши, що тривога його не безпідставна.— їх треба неодмінно доставити в сільраду". Але як це зробити?

У тому, що незнайомці не ті, за кого себе видають, Богатирьов тепер не мав сумніву. Та й які добрі люди вештатимуться поночі на безлюдному острові! — "А що коли це злочинці? Вони озброєні, і мені самому з двома не впоратися. Та й думати довго ніколи: підуть". І він зважився.

— У мене тут сіті стоять, з'їжджу гляну їх,— якомога розважливіше мовив Богатирьов.— А ви пийте чай, вогонь підтримуйте. Я скоро повернусь.

— Давай, діду, перевіряй. Виходить, ти тут браконьєриш потроху? Не бійся, ми тебе не продамо! — посміхнувшись, відповів один з "рибалок".

Богатирьов виплив на середину протоки і вихорем помчав у селище, витискуючи з мотора все можливе. Через годину група міліціонерів разом з Богатирьовим ішла на швидкісному катері до острова. Висадивши в різних його місцях міліціонерів, катер підійшов туди, звідки відчалила моторка Богатирьова. Невелика група разом з офіцером попрямувала до куреня.

Багаття давно згасло, але попіл був ще теплий. "Рибалок" і слід прохолов.

— Якщо вони не втекли з острова, то ми їх швидко візьмемо, а якщо перепливли протоку, важка справа,— зауважив лейтенант. Він добре знав Богатирьова і розраховував на його допомогу. Класний слідопит був зараз саме до речі.— Ходімте, Іване Тимофійовичу, туди, де ви з ними зустрілися,— запропонував офіцер.

Вже зайнявся світанок, коли міліціонери, вийшовши де затоки, знайшли те місце, де причалювала оморочка. Слідів довкола було багатенько.

— Втекли,— засмучено зітхнув лейтенант.— Тепер треба швидше обнишпорити береги протоки, можливо, далеко не відпливли. Ви, Іване Тимофійовичу, залишайтеся на городі. Тут наші люди прочісують острів. Вони вийдуть на вас. Поясните їм усе й підкажете, як краще продовжити огляд.

Катер відплив. Богатирьов знову розпалив велике багаття, але сів не біля вогню, а на порозі куреня. Так він сидів, поки не зійшло сонце. До багаття підійшли два міліціонери. Одяг на них був мокрий від роси. На повідці вони тримали велику вівчарку. Побачивши Богатирьова, усміхнулися.

— Де ж ваші "рибалки", Іване Тимофійовичу?

— А ви гадаєте, вони не догадалися? Вас біля багаття дожидатимуться? Острів великий, сховатися є де. Лейтенант звелів, щоб ви острів до кінця прочісували, а він на катері по протоці пішов.

Залишившись знову сам, Богатирьов не став сидіти без діла. Він вирішив уважно оглянути затоку. Хоч берегом її пройшли міліціонери, вони не знають всіх розгалужень, схованих густим куничником та верболозом. Розшукавши свою крихітну оморочку, він узяв жердину і, стоячи на верткому човнику, став неквапом просуватися правим рукавом затоки, пильно вдивляючись у кожну купинку, кожне місце з прим'ятою травою.

Довго петляв він вузьким рукавом затоки. Ось і її кінець. Тихо, порожньо довкіл. Тільки в'юнкі очеретянки пурхають з гілки на гілку, із тривожним треньканням зазирають у вічі слідопита. Старий мисливець не поспішає. В руках його зблискує карабін, з яким він не розлучається і влітку. Почувається він, як на улюбленому ведмежому полюванні: звір може з'явитися раптово.

Кущі шелюги такі густі, що проплисти на оморочці крізь них неможливо. Їх підтопила висока вода. Але зате як добре й безпечно можна тут сховатися! Богатирьов довго вдивляється в зарості. Раптом щось невловиме прикувало його увагу. Він зупинив погляд, але не одразу побачив круглу чорну цятку. Як добре знайомий йому цей металевий погляд смерті! Але чому він спрямований з порожнього куща? Спокійно продовжує вдивлятися мисливець, і за якусь мить за кущем вималювалося перекошене жахом обличчя людини. В ній Іван Тимофійович упізнав одного з "рибалок". Той стояв по груди у воді. Нижні поли куртки були в нього підкачані, і кінці їхні затиснуті в зубах. Однією рукою незнайомець підтримував куртку, а другою спрямував пістолет в груди мисливцеві.

— Мене не налякаєш,— спокійно мовив Богатирьов.— Ви оточені. Вилазь із кущів. Та не здумай стріляти, все одно промажеш.

Довгою здалася Богатирьову ця хвилина. Будь-якої миті міг гримнути постріл, на який готовий був відповісти старий звіролов.

— Не виказуй, діду,— пробелькотів незнайомець.— Я тебе не зачеплю. Ти мене не бачив. Увечері піду,— поквапливо говорив він.— Тобі в курінь п'ять тисяч покладу.

— Ну добре, досить. А де твій приятель?

— Він у човні лежить. За кривуном. Нас поки не знайшли. Чув, діду, не виказуй, Христом-богом прошу. А ми вже тобі віддячимо: на весь вік вистачить.

Як хотілося Богатирьову обірвати цю нікчемну балачку ворога. Але він стримався. Тепер "вовки" обкладені, не варто поспішати.

— Хай уже, сиди у своєму лігві до ночі, а там видно буде.— І з цими словами Богатирьов повернувся спиною до незнайомця і погнав оморочку кормою вперед. "Що як пальне в спину?" —майнуло в голові. Але тишу вербових заростів порушувало лише хлюпання риби у ковбані. Випливши із затоки, Богатирьов швидко попрямував протокою, шукаючи катер. Тільки б не розминутися!

Міліціонери тим часом обійшли острів з усіх боків, оглянули протоки, які його омивали. Човна незнайомців ніде не було видно. Катер повертався до Богатирьова. Побачивши його в оморочці, моторист підійшов малим ходом, щоб не перекинути хвилею благеньку шкаралупку.

— Здається, втекли від нас "рибалки",— скрушно махнув рукою лейтенант.— Весь острів хлопці обнишпорили, і все марно.

— А я їх таки знайшов!

— Невже правда? — зрадів командир.

— Один, ну чисто тобі єнот, у затоплений кущ шелюги заліз, щоб собака слід не взяв, і звідти на мене "пушку" наставив, коли я до куща підплив оморочкою. Просить не видавати. Гроші великі обіцяє.

— Ну, та й Іван Тимофійович! Ну, й молодчага! Покажи-но, де вони ховаються.— Лейтенант витяг з планшета карту і розгорнув її перед Богатирьовим.

— Бачиш затоку, де я з ними вперше зустрівся? Вона роздвоюється. В кінці правого рукава густі кущі та болото. Отут вони й сидітимуть до ночі.

— Зрозуміло. Зараз ми сплануємо, як їх узяти. А ви, Іване Тимофійовичу, спускайтеся в каюту та подрімайте, адже другу добу не маєте відпочинку.

— Ти про мене, лейтенанте, не турбуйся. Братимете їх я теж знадоблюся. Твої хлопці — молодь, надто гарячі та необачні, а тут витримка, терпіння потрібні.

Рівний стукіт дизеля заколисував. Далася взнаки напруга останньої доби, втома раптом навалилася на Богатирьова, і не в силі більше долати дрімоту, він вирішив полежати в каюті, поки катер дійде до місця. Велівши старшині збудити його, тільки-но прибудуть на місце, він зійшов трапом униз, і миттю поринув у глибокий сон. Він так міцно заснув, що не чув, як стрибали з палуби на пісок міліціонери, як гавкав пес, як пролунало кілька пострілів. Операція по захопленню злочинців пройшла успішно. Під час перестрілки один із бандитів був поранений, той, який тримав пістолет і відстрілювався на бігу. Йому прострелило руку.

Прокинувся Богатирьов лише тоді, коли палуба катера загриміла від гуркоту підкованих чобіт. Вийшовши нагору, він побачив лейтенанта.

— Іване Тимофійовичу, пізнаєте своїх "гостей"? — показав той на незнайомців. Похмурі, зсутулені, в мокрому одязі, сиділи вони на палубі, оточені працівниками міліції. Рука того, який цілився в Богатирьова, була стягнута бинтом.

— Яку ж рибу збиралися ви ловити в наших річках? — спитав Богатирьов.— Не ми, так інші вас все одно знешкодили б.

Затримані мовчали.

Знову на промисел

Удома Матвія чекав лист од Наталки Суходольської. В ньому дівчина повідомляла про завершення своєї роботи над дисертацією і бажання зустрітися з ним. Надягнувши новий костюм і пов'язавши краватку, Матвій поїхав у місто, у відділення Науково-дослідного інституту полювання та звірівництва, де працювала Суходольська. Наталю вій застав у просторій лабораторії за перебиранням соболиних черепів. Побачивши зніченого Матвія, вона швидко пішла йому назустріч, простягнувши обидві руки.

— Матвію! Як добре, що ви зайшли. Листа мого отримали? Я так хотіла вас бачити. Ну, сідайте,— заметушилася вона і підсунула йому стілець.

— Розповідайте, як ви там живете, Як здоров'я Івана Тимофійовича, як розселяли бобрів із Перекатовим.

— Що ж тут розповідати? Живі, здорові. А про бобрів ви вже знаєте? — Матвій намагався триматись невимушено.— Ми з батьком бобрів уперше бачили. Перекатов — фахівець по них. Допомагали ми йому, як уміли.

— А я кликала вас ось чого. Є в мене до вас пропозиція: в нашому інституті вивільнилося місце лаборанта, може, погодитеся піти до нас попрацювати?

— Поміркувати треба,— відповів Матвій, не знаючи, що відповісти.

— Ну, добре. Щоб було над чим поміркувати, я вас побіжно ознайомлю із нашою лабораторією. Але перед цим хочу запропонувати свій звіт про поїздку в бригаду вашого батька. Читатимете?

Матвій ствердно хитнув головою, і Наталя простягла йому грубу теку.

— Можете взяти із собою. Там і фотографії є. Серед них те саме полювання... Пам'ятаєте високий барліг? Івану Тимофійовичу покажете, йому буде цікаво. А тепер ходімо зі мною.

І Наталя стала показувати йому альбоми польових обстежень мисливських угідь, лабораторне обладнання, колекції тушок птахів і дрібних гризунів. Розглядаючи етикетки, Матвій спитав:

— Щось тут не по-нашому написано. Яка це мова?

— Латинська. Всі звірі та птахи мають свої назви латиною, так умовилися вчені всього світу.

— Ви знаєте цю мову?— не стримав захоплення Матвій.

— Не зовсім, але назви звірів і птахів прочитати можу.