Ангел на Мосту - Сторінка 2

— Моя мати, приміром, боїться літаків, а брат — ліфтів.

— Вашій матінці понад сімдесят, — відповів лікар. — Це одна з небагатьох цікавих жінок, що їх мені випадало зустрічати. Не спихайте свої гріхи на неї. Будьте чоловіком, от і все.

Отож нічого порадити він не міг, і я попросив у нього адресу лікарів, що займаються психоаналізом. Він сказав, що я лише згайную час, хоч і дав мені одну адресу. Але й той лікар заявив, що мій страх — усього-на-всього свідчення якоїсь непевної тривоги і для з'ясування її треба пройти весь курс психоаналізу.

Однак у мене не було ні часу, ні грошей, а головне — віри в ту

шарлатанську науку. І я відповів, що вже якось сам подолаю свій страх.

Біда з бідою ходить, але моя здавалася просто примхою. Проте як було умовити своє дурне тіло, серце, печінку? В дитинстві всяке траплялося: й гіркі знегоди, й напади безмежного щастя. Та невже отой мій страх перед мостами лише відгомін далекого дитинства?

Я не міг змиритися з думкою, ніби якісь потаємні сили керують моєю долею, й вирішив прислухатись до поради лікаря та взяти себе в руки.

Але через кілька днів мені довелося їхати в Айдлуайд, в аеропорт. Я не взяв таксі й не сів на автобус, а поїхав у власній машині. На мосту Тріборо вже мало не віддав богові душу. Примчавши в аеропорт, замовив каву, але руки так тремтіли, що розхлюпав її на стойці. Поряд хтось хихикнув і заявив, що я, напевно, весело провів нічку. Не казати ж йому, що я ліг дуже рано, після цілком тверезого дня, але боюся мостів?

Того самого дня ввечері я полетів до Лос-Анжелеса. Коли приземлились, мій годинник показував першу годину ночі, хоч за місцевим часом була ще тільки десята. Я почував себе стомленим, узяв таксі й поїхав до готелю, де зупинявся раніш. Проте заснути не міг. За вікном повільно крутилася, освітлена прожектором, статуя дівчини — реклама нічного клубу в Лас-Вегасі. О другій ночі прожектор вимкнули, та невгомонна статуя й далі рипіла. Я ні разу не бачив, щоб вона зупинялась, а тієї ночі, лежачи без сну, все думав: коли ж її змащують та миють? Я навіть співчував їй — адже й вона, як і я, не знала спокою.

Я почав думати, чи є в неї рідня. Може, її мати виступає на естраді, а батько давно махнув на все рукою й сумно водить автобус до Уест-Пайко. Навпроти моїх вікон був ресторан, і я бачив, як з нього вивели п'яну жінку в ротонді з соболя й посадовили в машину. Вона двічі спіткнулась і трохи не впала. І вся та картина чомусь навіювала тривогу — яскраве світло, що лилося крізь розчахнуті двері, пізня, передранкова пора й ця п'яна жінка із своїм стурбованим супутником... Звідкись узялися дві машини й, скреготнувши гальмами, стали під моїм вікном. Із кожної вискочило по троє й заходилися дубасити одне одного. Мені здавалось, що я чую, як тріщать кістки. Щойно з'явилося зелене світло, вони знову скочили в машини й помчали геть. Як і оте загадкове мерехтіння, побачене мною з літака, ця бійка, мабуть, свідчила про народження якогось нового світу, де панували чвари й жорстокість. Я раптом пригадав, що в четвер мушу їхати до Сан-Франціско й що доведеться долати міст із боку Берклі, де мене чекають на сніданок. "Візьму таксі туди й назад, — вирішив я, — а машину залишу в готельному гаражі". Знов і знов я вмовляв себе: час викинути з голови цю дурницю, ніби міст може запастися піді мною. Чи, може, я жертва статевого збочення? Жив без пуття, легковажив, насолоджувався життям, то, може, в цьому й причина?

О третій ранку, стоячи біля вікна, що виходило на Західний бульвар, я зрозумів: отой страх перед мостами —усього-на-всього форма, в яку виливається мій прихований страх перед дійсністю.

Дивно! Я без будь-якої підозри проїжджав передмістя Толедо й Клівленда, обминав велетенські щити з рекламою "польських сосисок", автомобільні кладовища й павільйони, де продають бутерброди з котлетою, і навіть оті одноманітні блоки сучасної архітектури. Я вдавав, ніби недільна прогулянка Голлівудським бульваром дає мені справжню насолоду. Я спокійно милувався барвами призахідного неба на бульварі Дохені та рядами розпатланих експатріанток — пальм, що нагадували велетенські мітли. Я не заперечував краси Дулута й Іст-Сенеки — адже, коли проскакуєш ці містечка, не роздивляєшся довкола! Я мирився з вибоїнами, що трапляються на дорозі між Сан-Франціско й Пало-Альто. Так само терпляче зносив Сан-Педро й узбережжя. І тільки єдиним виявом проти невпорядкованості світу був у мені отой страх перед високими мостами! А все через те, що я ненавиджу й наші сучасні автостради, й павільйони з котлетами. Заморські пальми й одноманітність осель мільйонів людей пригнічують мене до краю.

Тріскуча музика в наших експресах крає душу. Я терпіти не можу раптових змін краєвиду. Невлаштованість друзів і їх пияцтво лякають мене, я впадаю у відчай від численних афер, що затіваються повсюдно. І чомусь так сталося, що всю зненависть до свого оточення я відчув саме тоді, коли перебував якраз на середині мосту, і в мене з'явилася туга за іншим світом — ясним і простим, що виграє всіма барвами веселки.

Але я не в силі змінити вигляд Західного бульвару. А поки він лишатиметься таким, не зможу вести машину через міст над затокою Сан-Франціско. Як же мені бути? Повернутися в Сент-Ботольфс, одягти старомодний піджак і пограти у крібедж із пожежниками? В моєму рідному місті тільки один міст, та й річка така, що грудкою можна перекинути.

Я прийшов додому в суботу. Застав дочку, що приїхала на вихідний зі школи. В неділю вранці вона просила мене відвезти її в Джерсі, їй хотілося послухати відправу, що починалася о дев'ятій. Ми вирушили о сьомій. Всю дорогу розмовляли, сміялися і навіть не помітили, як опинилися перед мостом Джорджа Вашінгтона. Я вже: дроїхав по ньому кілька метрів, зовсім забувши про свою хвроробу. Коли раптом, усе почалося: знов ноги затерпли, не стало чим дихати, потемніло в очах. Я намагався не показувати виду і якимось дивом проскочив міст. Та почував себе геть знесиленим. Дочка, здається, нічого й не помітила. Я довіз її до

школи, цмокнув у щічку й поїхав.

Вертатися на міст було годі й думати, отож я вирішив, зробити гак на північ, дістатися до Найчку, а там перескочити Гудзон через місток Таппан Зі. Він, як мені здавалося, був не такий

стрімкий і краще тримався землі, ніж інші мости. Я рушив уздовж західного берега Гудзону, бульваром, і мені скортіло подихати повітрям. Я поопускав усі шибки в машині. Мені покращало.

Проте ненадовго. Потроху знову почав втрачати почуття реальності. Дорога й машина здавалися привидами. Я пригадав, що десь поблизу живуть мої знайомі. "Може, заїхати та перехилити чарку для хоробрості?" Та була ще тільки десята й не хотілося набридати людям такої ранньої пори. "Може, полегшає, коли здибаю кого та перемовлюсь словом?" Я зупинився біля бензоколонки, взяв кілька літрів пального, проте механік був надто сонний і мовчазний....

Я вже наближався до мосту .й мізкував, як же мені бути, якщо не вдасться переїхати. Зрештою, можна зателефонувати дружині:

хай пришле кого-небудь; але я не хотів показувати їй свою слабкість і тим самим похитнути підвалини родинного щастя. Можна зателефонувати в гараж — хай вишлють водія... або просто кинути машину й діждатися, поки відчиняться бари й кафе. Та, на лихо, в мене не залишилося й цента, все віддав за пальне. Отож робити нічого, і я хоробро рушив на міст.

Всі ознаки страху відразу дали себе знати: в легенях не зосталося духу, ніби його хто вибив кулаком. Машина метлялась, і я вже не міг утримати ні її, ні себе. Все ж таки якось пощастило вирівняти її й поставити на узбочині. Страшенна туга пойняла мене. Якби я страждав від кохання чи від хвороби, хай навіть напився, як чіп, то й тоді не був би такий нещасний. Я пригадав братове обличчя в ліфті — жовте, зрошене холодним потом. Пригадав матір, її червону спідничку та манірно виставлену ніжку, коли вона вихилялася в обіймах тренера, й мені здалося, що всі ми, наша трійця, — дивні персонажі з якоїсь плаксивої трагедії, що всі знегоди зігнули нас й зробили відщепенцями. Атож, життя моє не вдалося, і ніщо з того, що я колись цінував, уже не вернеться — ні юнача хоробрість, ні радість буття, ні інтуїтивна здатність обертатися в цьому світі. Все кануло в безвість, і доведеться кінчати десь у міській лікарні, в палаті для божевільних, де я репетуватиму, що валяться мости скрізь і всюди, в усьому світі.

Раптом до машини підійшла дівчина, відчинила дверцята і всілася на сидіння поруч мене.

Навіть не думала, що хтось зупинить машину на мосту! — сказала вона.

В руках у неї був фібровий чемоданчик і-не вгадаєте! — маленька арфа, загорнена у вилинялу клейонку.

її пряме, солом'яного кольору волосся було гарно зачесане й спадало на смагляві 'плечі. Обличчя — кругле, ніжне, веселе.

— Добираєтесь на попутних?

— Ага.

— А це безпечно для такої красуні?

— Цілком.

— Ви багато мандруєте?

— Весь час. Я ходжу від одного кафе до іншого зі своєю арфою...

— Що ж ви там граєте?

— Співаю пісень. Переважно народних...

Я приніс коханій курочку без кісток, без кісток...

Розповів я любці казочку без кінця, без кінця...

І зоставив їй немовлятонько — ой-ля-ля, ой-ля-ля...

Вона співала мені всю дорогу, й міст несподівано виявився міцним та гарним, а води Гудзону — тихими й лагідними. Вернулось усе — і юнача хоробрість, і здоров'я, і впевненість у собі! На тому березі вона подякувала й вийшла з машини. Я запропонував відвезти, куди їй треба, та вона тільки війнула зачіскою й пішла.

Я рушив далі, в чудовий, прекрасний світ, що відродився з попелу. Коли діставсь додому, то ледве втримався, щоб не зателефонувати братові й не сказати: "А може, під ліфтом теж стоїть ангел?" Я так і зробив би, коли б не арфа, яка і в нього викликала б підозру, що в мене не всі дома...

Відтоді я твердо вірю, що ласкава доля завжди зарадить мені в біді, хоч я, щоб не спокушати її, все-таки обминаю міст Джорджа Вашінгтона. Зате такі, як Тріборо й Тапанн Зі, проскакую без вагань. Брат мій, як і перше, боїться ліфтів, а матінка, дарма що в неї не згинаються коліна, все витанцьовує на льоду.