Арістос - Сторінка 4

Є інше життя, яке має настати. Але чому тільки для людей? Або чому тільки для людей і тварин? Чому не для бездушних предметів? Коли це почалося для людей? До синантропа чи після?

22 Якщо одна суспільна течія намагалась приховати смерть, евфемізмом винести її поза існування, то інша виштовхнула смерть наперед як головний елемент у розвагах: у кримінальній, військовій, шпигунській літературі, вестерні. Проте дедалі сильніше, зі старінням нашого століття, ці вигадані смерті стають ще більш несправжніми і грають роль прихованого евфемізму. Справжня смерть улюбленого котенятка вражає дитину куди глибше, ніж "смерті" всіх телевізійних гангстерів, ковбоїв і червоношкірих індіанців.

23 Характерно, що під смертю ми розуміємо зникнення індивідів; нас не втішає знання того, що матерія не зникає, а просто перетворюється. Ми оплакуємо індивідуалізовану форму, а не узагальнену суть. Але все, що ми бачимо, — це метафора смерті. Кожна межа, кожний вимір, кожний кінець кожної дороги — це смерть. Навіть бачення — це смерть, тому що є точка, за якою ми бачити не можемо, і наш зір вмирає; всюди, де наші можливості закінчуються, ми вмираємо.

24 Час — плоть і кров смерті; не череп і не скелет, а циферблат годинника, сонце, яке стрімко проноситься океаном розрідженого газу. Відтоді, як ви почали читати це речення, якась частинка вас померла.

25 Смерть вмирає сама. Будь-якої миті, що ви живете, вона вмирає. "Де, Смерте, жало твоє, Смерте, я буду твоєю смертю". Доводять це живі — не мертві.

26 В усіх країнах, де рівень життя вищий від прожиткового, двадцяте століття засвідчило різке зростання усвідомленості життєвих насолод. Це сталось не тільки через кінець віри в загробне життя, а й тому, що сьогодні смерть більш реальна, більш вірогідна — тепер є воднева бомба.

27 Чим абсолютнішою здається смерть, тим справжнішим стає життя.

28 Все, що я знаю і люблю, можуть спалити дотла за одну маленьку хвильку: Лондон, Нью-Йорк, Париж, Афіни зникнуть раніше, ніж устигнемо дорахувати до десяти. Я народився 1926-го, але, враховуючи, що може статися за десять секунд, я віддалений від того часу не на сорок один рік, а на відстань у цілу незмірну епоху і втрачену невинність. Але я не шкодую за втраченою невинністю. Я люблю життя більше, а не менше.

29 Смерть містить мене в собі, як моя шкіра. Поза нею я вже не те, що є. Смерть — не зловісні двері, до яких я наближаюсь, а моє наближення до них.

30 Я чоловік, і тому смерть — моя дружина; ось вона роздягнута, вона прекрасна, вона хоче мене роздягнути, щоб я став її парою. Це необхідність, це любов, це буття-для-іншого і ніщо інше. Я не можу уникнути цієї ситуації — і не хочу уникати. Смерть хоче мене, щоб зайнятись любов'ю, але не споживати, як павук-людожер, а як дружина в любові, щоб ми святкували нашу повну згоду, зачали і народили дітей, її дія на мене і моя дія на неї складають усе, що є хорошого в моєму існуванні. Вона не повія і не коханка, якої я соромлюсь, чи хочу забути, чи іноді можу вдавати, що її не існує. Ніби справжня дружина., вона наповнює змістом кожну важливу ситуацію в моєму житті, вона цілком із мого життя, а не над, біля чи навпроти нього. Я її приймаю цілком у будь-якому значенні слова, і я люблю й поважаю її за те, чим вона є для мене.

Мати — тільки це

31 Одним із наслідків нашого нового усвідомлення смерті мало стати — і стало — тривожне зростання національного та індивідуального егоїзму ґадаринське стремління отримати своє на ярмарку товарів і відчуттів, поки він не закрився назавжди. Без сумніву, історія дійде висновку, що таке стремління справді було найбільш приголомшливим явищем третьої чверті нашого століття, тому що аж ніяк не економічні умови породили нинішню пристрасть до втішання життям попри історичну ситуацію, а все відвертіше бачення смерті привело до створення економічних умов "завтра-ми-вмираємо".

32 Такі терміни, як "суспільство достатку" і "бум споживання", в контексті нашого пригніченого злиднями і голодом світу є евфемізмами на позначення егоїзму.

33 Мене вчив плавати інструктор старої школи. Він дав два уроки. На першому нам дозволили надягти рятувальні жилети і він показав рухи при брасові; на другому він забрав жилети і зіштовхнув нас у воду на глибокому кінці басейну Саме там людина знаходиться зараз. Її перше інстинктивне бажання — повернутись і вчепитись за поручні, але вона змушена будь-що присилувати себе відштовхнутись і пливти.

34 Остаточне небуття — наш спільний берег. Як тільки людство усвідомить це, то який завгодно світ — крім найсправедливішого — перестане нас задовольняти. Намагатися, як досі ще роблять деякі реліґїї і політичні вчення, переконувати людей, що події в цьому світі в основному не важливі, оскільки всі його несправедливості будуть виправлені в майбутньому — у формі загробного життя чи політичної Утопії, — значить служити дияволу. Мовчки підтримувати це переконання тим, що залишаєшся агностиком, — не набагато краще.

35 Водій машини, завантаженої потужною вибухівкою, їде обережніше, ніж водій, який везе цеглу; і водій вантажки з сильною вибухівкою, котрий не вірить в життя після смерті, їде обережніше, ніж той, що вірить.

36 Переконайте людину, що вона має тільки це життя, і вона зробить те, що робить більшість із нас збудниками, в яких живе. Це можуть бути не найбажаніші будинки, які лиш можна уявити; ми можемо прагнути, щоб вони були більшими, красивішими, новішими, старішими, але визнаємо, що це дім, у якому маємо жити зараз, і робимо все можливе, щоб він став найзатишнішим. Я не тимчасовий наймач, не випадковий мешканець у своєму теперішньому житті. Воно — мій дім, і це єдиний дім, яким я будь-коли володітиму. Я маю тільки це.

Міф про душу

37 Коли я був малим, моя бабуся-корнуоллка казала мені, що маленькі білосніжні раковини каракатиць, які я іноді знаходив у викинутому на берег смітті, — то душі потонулих моряків; і якийсь такий конкретний образ із багатовікових народних вірувань залишився у нас назавжди, хоч ми й знаємо те, що я зрозумів про залишки каракатиць: зрештою вони жовтіють і розсипаються на порох.

38 Людина змушена була визнати, що її тіло не може пережити смерть. Тоді вона бере найнедоступнішу і найтаємничішу його частину, мозок, і заявляє, що деякі функції останнього долають смерть.

39 Немає жодної думки, жодного відчуття, жодної свідомості, жодного усвідомлення свідомості, які б не можна було звести до електрохімічних явищ у мозку. "Я маю безсмертну і нематеріальну душу" — це думка чи твердження; це також запис діяльності певних клітин іншими клітинами.

40 Машина такої ж складності, як людський мозок, теж могла б розвинути свідомість, совість і "душу". Вона отримувала б насолоду від того, що існує у формі такої складної машини; вона породила б метафізичні міфи про себе. Все, що є, має певну будову, і тому воно піддається руйнуванню: не магічне, не "надприродне", не "духовне".

41 Машини складаються з речовини "мертвої", мозки — з речовини "живої". Але межа між "мертвим" і "живим" розмита. Неможливо сконструювати машину такої ж складності, як мозок, з "мертвої" речовини, але частково складність мозку (як доводить фактична неможливість сконструювати його) полягає в тому, що його механізми — з живої речовини. Наша неспроможність створити механічний мозок, що був би зовсім як людський, показує нашу наукову і технологічну недостатність, та аж ніяк не реальну принципову відмінність між машиною і мозком, механічними функціями і, припустимо, "духовними" думками.

42 Що виживає після смерті, то це гниючі зупинені машини. Свідомість — це дзеркало, що відбиває дзеркало, що відбиває дзеркало: будь-яка річ, яку вносять у цю кімнату, може відбиватись нескінченно, як і її відображення. Коли ж кімната зруйнована, то немає вже нічого — ні дзеркал, ні відображень.

43 Міф відокремленої свідомості частково виникає через довільний спосіб використання "я". "Я" стає об'єктом — третьою річчю. Ми постійно в ситуаціях, де почуваємо себе невідповідними і думаємо або "Це не моя вина, оскільки я не та людина, якою хотів би бути", або "Це моя вина". Згадані самокритичні висловлювання і виправдання дарують нам ілюзію об'єктивності, здатності судити самих себе. Тому ми вигадуємо річ, яка судить, відокремлену "душу". Але "душа" — не більше, ніж здатність спостерігати, згадувати і порівнювати, створювати і зберігати ідеали поведінки. Це механізм, а не ектоплазма, людський мозок, а не Святий Дух.

44 Життя — це ціна, яку ми платимо за смерть, а не навпаки. Чим гірше наше життя, тим дорожче ми платимо, і чим краще — тим дешевше. Еволюція — це зростання досвіду, інтелекту, знань; дане зростання породжує моменти прозріння, моменти, коли ми глибше бачимо наміри, правильніше оцінюємо причини, краще передбачаємо наслідки. Саме зараз у нас велике прозріння: життя після смерті немає. Незабаром це буде таким же очевидним для кожного, як зараз, коли я пишу, очевидно для мене, що в наступній кімнаті нікого немає. Правда, я не можу довести абсолютно, що там нікого немає, не заходячи до тієї кімнати, але все непрямо свідчить на користь моєї віри. Смерть — кімната, яка завжди порожня.

45 Пов'язані між собою великі міфи про загробне життя і безсмертну душу служили своїй меті: стояли між нами і реальністю. Але їхній відхід змінить усе. Повинен змінити.

Ізоляція

46 Старі релігії і філософії були для людини притулком у світі, який її наукове і технологічне невігластво робили жорстоким. Ніколи не пробуй пройти мимо нас, твердили вони постійно, бо за нами нема нічого, крім страждання і жаху.

47 Надворі холодно і порожньо, каже мати — але колись же дитина вийде надвір. Цей вік якраз і є нашим першим днем надворі, і ми почуваємо себе самотніми: більш вільними і більш самотніми.

48 Самотнішими нас примушують відчувати себе наші стереотипізуючі суспільства. Вони штампують до нас маски й ізолюють від себе справжніх. Ми живемо у двох світах: у старому затишному людиноцентричному світі абсолютів і в суворому реальному світі відносностей.

Останнє, реальність відносності, жахає, ізолює і робить усіх нас карликами.

49 Більший соціальний захист може — як це не парадоксально — лише посилити ізоляцію.