Аванпост прогресу

Аванпост прогресу

І

Торговельною станцією керувало двоє білих. Кайєр, начальник, був низький на зріст і дуже гладкий; Карльє, його помічник—високий, з великою головою й досить широким тулубом, поставленим на двох тонких ногах. їм допомагав негр із Сієрра Леоне, який запевняв, що ім'я його Генрі Прайс. Проте тубільці з пониззя річки чомусь прозвали його Маколою, і це ім'я невідчепно ходило за ним по всій країні. Він говорив англійською і французькою мовами, писав, як каліграф, знав бухгалтерію і десь глибоко в серці ховав непохитну віру в нечисту силу. Жінка його була теж негритянкою, родом з Лоанди, дуже огрядна і страшенно галаслива.

Троє дітей качалися в пилюці перед дверима низенької, схожої на хлів халупи. Макола, мовчазний і потайливий, ненавидів обох білих. Він доглядав за невеличким складом, з глиняними стінами й ушитою сіном покрівлею, і запевняв, що досконало веде облік разків намиста, сувоїв бавовняної матерії, червоних хусточок, мідного дроту та іншого краму.

Крім складу й Маколиної хатини, на розчищеній під станцію ділянці була ще одна будівля, зроблена з очерету, та з верандою навкруги. В ній було три кімнати. В середній, спільній кімнаті, стояли два прості столи й кілька стільців. Дві інші кімнати були спальнями білих людей. В них стояло лише по одному ліжкові з сітками від москітів. На помості валялося майно білих людей: напівпорожні ящики, рвана одежа, старі черевики, усякі брудні й поламані речі, що завжди нагромаджуються навколо неохайних людей.

Трохи далі була ще одна оселя. В ній, під високим, похилим хрестом, спочивала людина, що бачила народження цього аванпосту прогресу. То був художник, якому на батьківщині дуже не щастило. Втомившись ганяти за славою з порожнім шлунком, він за допомогою впливових людей улаштувався на цій станції і був першим її начальником. Макола, з властивою для нього байдужістю, дивився, як цей артист умирав з пропасниці в новому, щойно обставленому будинкові. Потім деякий час Макола жив сам з родиною, бухгалтерськими книжками й злим духом, що панує в країнах екватору. Він добре ладив із своїм богом. Можливо, він зумів привернути його ласку, пообіцявши богові ще кількох білих людей для розваги. У всякому разі, директор Великої Торговельної Компанії, приїхавши пароплавом, що нагадував коробку з-під сардинок, застав на станції зразковий порядок, а Маколу, як завжди, спокійним і працьовитим.

Директор загадав поставити хреста на могилі першого агента, а новим начальником станції призначив Кайєра. Карльє він залишив йому в поміч. Директор був людина жорстока й енергійна, що іноді впадала в похмурий гумор. Він звернувся до Кайєра й Карльє з промовою, вказуючи їм на велике майбутнє станції, бо найближча торговельна станція була за триста миль. Таким чином на їхню долю випадала щаслива нагода показати себе й заробити добрий відсоток з прибутків від краму. Для них це призначення було знаком особливої ласки.

Кайєра мало не до сліз розчулила директорська милість. Він, скільки снаги в нього стане, постарається виправдати виявлене йому довір'я і т. ін. і т. ін. Кайєр служив на телеграфі й умів висловлюватися досить гарно й пристойно. Карльє, одставний кавалерійський унтер-офіцер, виявив себ*е менш вразливим. Коли тут можна дістати чини, то й гаразд; і оглянувши сердитим поглядом річку, ліси та непролазні кущі, що, здавалося, одгороджували станцію від усього світу,4 він муркнув крізь зуби: "Побачимо, ще побачимо!"

На другий день на берег було скинуто паки бавовняного краму і кілька ящиків провізії, а схожий на коробку з-під сардинок пароплав одплив, щоб знову вернутись сюди лише через шість місяців.

Директор приклав руку до свого кепі, прощаючись з агентами, що стояли на березі й вимахували своїми капелюхами. Потім він пішов до кают-компанії, кинувши олно-му з своїх старих службовців:

"Гляньте на отих йолопів. Десь там, певно, з глузду з'їхали, що прислали мені таких типів. Я наказав їм посадити город, поставити нові склади та збудувати пристань. Іду на заклад, що нічого з цього не буде зроблено. Вони не знатимуть навіть з чого почати. Я завжди був тієї думки, що на цій річці станція зовсім непотрібна, і вони якраз їй до пари".

"Оговтаються", спокійно бовкнув старий служака. "У всякому разі, я на шість місяців спекався їх", хмикнув директор.

А двоє людей стежили, аж поки пароплав сховався за обрієм, потім рука в руку зійшли на похилий берег і попрямували до станції. У цій безмежній і незнаній країні вони пробули ще дуже мало, та й то весь час жили серед білих людей, під наглядом та керівництвом начальства. І тепер вони відчули велику самотність, зоставшись лише вдвох у цій дикій країні, яку робили ще дивнішою й не-зрозумілішою таємничі прояви могутнього життя. Обоє вони були непоказні й мізерні люди, існування яких зробила можливим тільки висока організація цивілізованого суспільства.

Кайєр і Карльє йшли рука в руку, тулячись один до одного, мов діти серед темряви, і їх охоплювало почуття якоїсь таємничої небезпеки. Весь час вони приязно розмовляли.

"Наша станція розташована в гарному місці", сказав один; другий погодився, захоплено вихваляючи красу місцевості Потім вони підійшли до могили.

"Сердега!" мовив Кайєр.

"Він умер з лихоманки, адже так?" буркнув Карльє, зупинившись, як укопаний.

"Ну й що ж! — обурено відповів Кайєр.— Мені розповідали, що він з дурного розуму ліз на саму спеку. Тутешній клімат,— це кожен скаже,— не гірший за клімат нашої батьківщини: не треба тільки вештатись у спеку. Чуєте, Карлье? Я тут начальник і забороняю вам смажитись на сонці!"

Він жартома прибрав начальницького вигляду, але казав серйозно. Від одної думки, що йому, можливо, доведеться поховати Карльє й залишитися самому, він аж здригнувся, бо нараз відчув, що тут—у центрі Африки — цей Карлье рідніший йому за брата.

Карльє, опановуючи свою роль, по-військовому віддав честь і жваво відповів:

"Вашого наказу буде виконано, начальнику!" Потім зареготав, ляснув Кайєра по спині й гукнув: "Ми тут гарненько заживемо! Спокійненько сиди собі та забирай слонову кістку, що будуть приносити дикуни. Кінець кінцем і ця країна має свої принади!"

Обоє голосно зареготали, а Карльє подумав:

"Сердега Кайєр! Він такий гладкий і хворий. Це буде жах, якщо мені доведеться його тут поховати. Він — людина, яку я поважаю..."

Не встигли вони дійти до веранди, як уже звали один одного "мій любий".

Першого дня вони виявляли велику активність: тупця-лися скрізь з молотками, цвяхами та червоним перкалем, щоб повісити завіски і надати своєму приміщенню живого й приємного вигляду, намагаючись влаштувати своє нове життя з комфортом. Але для них це було нездійсненним завданням, бо навряд чи можна було б знайти людей, меиш пристосованих до такої роботи.

Звільнені з-під батьківської опіки чиновників з пером за вухом або з золотою нашивкою на рукаві, вони схожі були на людей, які після багатьох років сидіння у в'язниці виходять на волю і не знають, що з цією волею робити. Вони не знали, як використати свої сили, бо не мали ніякого досвіду самостійного мислення.

Минуло два місяці, і Кайєр не раз говорив: "Коли б це не для моєї Мелі, ви б мене сюди не затягли". Мелі була його дочка. Він кинув посаду на телеграфі, де безтурботно й щасливо прослужив сімнадцять років, щоб заробити на посаг своїй доньці. Жінка померла, і дитину виховували його сестри. З великим жалем він згадував вулиці, кав'яр.ні, давніх друзів своїх — усе, що звик він бачити день у день; з жалем пригадував усякі теревені, дріб'язкові сварки та банальні жарти в конторі.

"Коли б у мене був порядний зять,— говорив Карлье,— то мене б тут не було". Сам він кинув армію і так обрид своїм ледарством родині, що зять його вжив усіх зусиль, щоб дістати для нього посаду другорядного агента Компанії. Не маючи ні шеляга в кишені, Карльє мусив узяти цю посаду, особливо коли побачив, що з родичів більше нічого не вдасться здерти. Він, як і Кайєр, з жалем згадував своє колишнє життя: дзенькіт шабель та острогів, солдатські дотепи, дівчат з гарнізонних міст,— і почуйав себе ображеним.

Але обидва вони жили в добрій злагоді; їх з'єднувало недоумство і ледарство. Вони нічого не робили, зовсім таки нічого, і раювали з байдикування, за яке їм ще й платили. Потроху вони навіть почали відчувати щось схоже на симпатію один до одного.

Мов двоє сліпих, жили вони у великій кімнаті, знаючи тільки те, з чим безпосередньо стикалися (та й то недосконало); збагнути ж загальний стан речей вони не були здатні Ріка, ліс, уся ця велика країна, сповнена бадьорого життя, здавалася їм безмежною пустелею. Навіть блискуче сонячне сяйво ні про що не свідчило. Речі з'являлися й зникали перед їхніми очима, не зв'язані одна з одною й беззмістовні. Ріка, здавалося, ні звідкіля не вибігала й нікуди не текла. Вона мчала крізь порожнечу. З цієї порожнечі виринали часом човни, і люди зі списами в руках несподівано сповняли їх подвір'я. Вони були голі, чорні, аж лисніли, прикрашені білими, мов сніг, мушлями й блискучим мідним дротом. Коли говорили, чулося якесь чудернацьке белькотання; рухалися велично, зиркаючи гострими поглядами своїх яскравочорних очей. Вояки ці шикувалися в довгі лави перед верандою, а ватажки їхні цілими годинами торгувалися з Маколою за слонову кістку. Кайєр сидів на стільці й дивився на все це, ні слова не розуміючи. Він блимав на них своїми банькатими очима й гукав до Карльє:

"Ідіть-но сюди! Гляньте! Гляньте на того хлоп'ягу! Чи ви бачили коли-небудь таку пику? Ну й кумедна тварюка!"

Попихкуючи люлькою, набитою місцевим тютюном, Карльє підходив, чванливо підкручуючи вуса, й з презирством говорив:

"Потішні істоти! Принесли слонову кістку? Так? Ну, не дуже-то поспішали! Гляньте на м'язи того бовдура — третій з кінця. Не побажав би я, щоб він дав мені в зуби. Руки в них гарні, а ноги поганенькі, особливо нижче колін. Кавалеристів з них не зробиш". І, з задоволенням глянувши на свої голінки, додавав: "Тьху! Та й смердить же від них! Гей, Маколо! Зажени цю череду до фетиша (склад на станціях звали фетишем,— можливо, тому, що там жив дух цивілізації) і дай їм трохи дрантя. Я волію краще бачити склад набитим кісткою, ніж отим лахміттям".

Кайєр згоджувався з ним.

"Так, так! Ідіть і скінчіть там свої теревені з ними, містер Маколо! Я прийду зважити ікла, коли ви впораєтесь".