Аванпост прогресу - Сторінка 5
- Джозеф Конрад -Він міркував про те, що ця мертва людина була шкідливим створінням, що людей умирають щодня тисячі, а може, й сотні тисяч, і в їх масі ця одна смерть зовсім непомітна; вона не може мати жодного значення,— принаймні для істоти, яка мислить. Він, Кайєр, і є такою істотою. Все життя своє він вірив у всякі дурниці і тільки тепер мислив! Знав!
Його пойняв спокій: адже він наблизився до найвищої мудрості! Потім він спробував уявити себе мертвим, а Карльє живим, і з цією спробою йому так пощастило, що кілька хвилин він навіть не був певен, хто з них мертвий, а хто живий. Але ця незвичайна уява злякала його, і розумне зусилля мозку врятувало від того, щоб не стати Карльє. Серце шалено закалатало, і його аж у жар кинуло від думки про таку небезпеку. Карльє! Що за мана! Щоб заспокоїти нерви, він почав тихенько насвистувати. Потім раптом заснув або думав, що спить; в усякому разі, на свідомість насунувся туман, і хтось свистів у тумані.
Він підвівся. Розвиднілось; важкий туман навис над землею: мовчазний вранішній туман тропічних країн, що липне й убиває; білий, прозорий, отруйний туман. Кайєр встав, побачив трупа, зняв руки над головою й закричая, як людина, що, очунявши з непритомності, бачить себе назавжди замурованою в домовині.
"Рятуйте!.. Боже мій!"
Пронизливий, нелюдський крик, тремтячий і раптовий, розітнув, мов гострим ножем, біле покривало туману, що нависло над цією країною горя. За цим пролунало три коротких, нетерплячих вигуки. То прогрес подавав Кайєрові голос з річки. Суспільство кликало свою виховану дитину, щоб поклопотатись про неї, дати пораду, судити й винести свій вирок; кликало її вернутись знов до того нікчемного натовпу, від якого вона одійшла.
Кайєр почув і зрозумів. Він, спотикаючись, зійшов з веранди, залишивши другу людину саму — вперше з того часу, як їх обох закинула сюди доля. Він помацки йшов крізь туман, наївно молячи невидиме небо знищити заподіяне ним. Мимо в тумані майнув Макола, крикнувши на бігу:
"Пароплав! Пароплав! їм нічого не видно. Вони подають гудки на станцію. Я подзвоню у дзвін. Ідіть на пристань, сер. Я подзвоню".
Він зник, а Кайєр стояв нерухомо. Глянув угору: туман низько плинув над головою; озирнувся навкруги, як людина, що заблудилася,— і побачив раптом темну тінь хреста на тлі хвилястого туману... А дзвін на станції безладно калатав у відповідь на нетерплячі гудки пароплава.
Директор Великої Цивілізаційної Компанії (бо ми знаємо, що цивілізація завжди йде за торгівлею) перший зліз на берег, і зразу ж пароплав зник йому з очей. Внизу над
річкою слався особливо густий туман, а на станції калатав дзвін, безугавно й нахабно.
Директор голосно гукнув, повернувшись до пароплава:
"Нас ніхто не стрічає; там, певно, не все гаразд, хоч вони й дзвонять. Краще ідіть і ви!"
І він став видиратися на стрімкий берег. Капітан і машиніст йшли позаду. Коли вони зійшли нагору, туман порідшав, і вони далеко попереду себе бачили свого директора. Раптом побачили, як той кинувся вперед, гукнувши їм через плече:
"Поспішайте! Біжіть до хати! Я знайшов одного. Біжіть, шукайте другого!"
Він знайшов одного! І навіть його — людину, що бачила на своєму віку чимало жахливого — трохи вразила ця знахідка.
Директор обмацував свої кишені, шукаючи ножа, а перед ним на шкіряному паскові висів на хресті Кайєр. Він якось видерся на могилу і, прив'язавши до перехрестя паска, повісився. Ноги його на два вершки не досягали землі, а задубілі руки спустилися вниз. Здавалося, вій стояв і чекав. Тільки червона щока його химерно схилилася на плече, і він задирикувато показував своєму директорові язика.