Балаган, або Кінець самотності! - Сторінка 15

Софі повідомила, що зненавиділа мене.

Я сприйняв її слова цілком спокійно.

Я давно знав, що мене не створено для щасливого подружнього життя.

– Відверто кажучи, я не думала, що ти дійдеш до такого, Відбере,– провадила Софі,– Я знала, що ти божевільний і що твоя сестра була божевільна. Але я не сподівалася, що ти здатен аж на таке.

Щоб глянути на мене, Софі не доводилося задирати голову. Адже я, так само як і вона, лежав долілиць на підлозі, підборіддям на подушці. Я саме читав цікавий звіт про недавні події в містечку Ербана, штат Іллінойс.

На різдво я подарував Софі крісло на колесах, щоб під час особливо важкої гравітації їй було зручніше пересуватися залами Білого дому.

Зрозуміло, що я поцікавився, чому вона не скористалася моїм подарунком.

– Мені прикро бачити,– сказав я,– що моя дружина лазить навкарачки.

– Але ж я тепер Арахіс, тобто земляний горіх, хіба ти забув? – підколола мене вона.– А земляні горіхи, як відомо, перебувають так низько, що нижче годі собі уявити.

На початку своєї кампанії я вважав, що вирішальним фактором успіху має стати принцип: надане державним указом родове ім'я змінювати забороняється.

Тепер я розумію, що трохи перебрав міру, виявивши таку невблаганність. Нині – і тут, на Острові Смерті, і повсюди – люди змінюють свої другі імена, як кому заманеться. І я не помітив, щоб це завдало шкоди загальній справі.

Що ж до Софі, то я лишився невблаганний.

– Тобі, мабуть, хотілося б дістати ім'я Орел чи там Діамант?– запитав я.

– Хочу бути Ротшільд! – заявила вона.

– У такому разі,– сказав я,– тобі краще податись до Мачу-Пікчу.

Саме туди виїхала більшість її кровних родичів.

– Та невже ж ти такий садист,– вигукнула вона,– що вимагатимеш від мене любові до всіх тих покидьків, які нині виповзають із своїх нір, мов жужелиці? Мов стоноги. Мов слимаки. Мов черви.

– Ну, ну, заспокойся,– мовив я.

– Скажи, Вілбере, коли ти востаннє виглядав за огорожу Білого дому?

І справді, там щодня стовбичили якісь темні типи, що заявляли, ніби вони є родичами мені або Софі.

Пригадую, я бачив там двох близнюків-карликів. Вони тримали над головами транспарант зі словами: "Хай живе влада квітів!"

Пам'ятаю ще жінку, яка поверх вечірньої пурпурової сукні напнула армійський польовий кітель. На голові в неї був старомодний шкіряний шолом перших авіаторів, пілотські окуляри і таке інше. В руках вона тримала жердину з плакатиком: "Слава арахісовій пасті!"

– Софі,– звернувся я до дружини,– то не типові американці стовбичать за огорожею. Ти мала рацію, сказавши, що вони виповзають із темних нір, як ото жужелиці, стоноги та черви. У них ніколи не було ані друзів, ані рідних. Усе своє життя вони думали, що їх, через якусь фатальну помилку, закинули не на ту планету. Бо ніхто ніколи не цікавився ними й не давав їм ніякої роботи.

– Ненавиджу їх! – мовила дружина.

– Ну й ненавидь собі на здоров'я, це нікому не шкодить.

– Ніколи не сподівалася, Вілбере, що ти докотишся до такого,– сказала вона.– Я вважала, з тебе буде досить того, що тебе оберуть президентом. Але щоб отаке...

– А я радий, що так учинив,– мовив я.– Радий, Софі, що в нашій країні є такі, як оті за огорожею, люди, про яких слід подбати. Всі вони страждали від самотності і тепер ось зважилися повилазити із своїх нір. Це стало можливим лише завдяки новому гуманному закону. І тепер вони заповзято шукають собі братів і сестер, кузенів і кузин, яких видобув із досі не займаної національної скарбниці і роздав їм усім їхній президент.

– Ти таки збожеволів! – сказала вона.

– Можливо,– відповів я.– Але то не галюцинація, коли я бачу як оті люди за огорожею принаймні знайшли одне одного, якщо вже їм не судилося знайти інших.

– Вони варті одне одного,– заявила Софі.

– Ти маєш рацію,– сказав я.– Але вони, між іншим, варті й кращого – тепер, коли вони знайшли в собі сміливість заговорити до незнайомої людини. Придивись уважно, Софі. Перший досвід спілкування дасть їм змогу за лічені години, дні або щонайбільше тижні піднятися на кілька щаблів у своєму еволюційному розвитку.

І це не буде галюцинацією, Софі,– вів я далі,– коли я побачу, як вони перетворяться на людей після стількох років перебування – як ти висловилася – в стані жужелиць, стоніг, слимаків і черви.

Отак воно.

Розділ 35

Розлучившись зі мною, Софі подалася в Мачу-Пікчу, Перу. Із собою вона прихопила всі свої діаманти, хутра, картини, золоті зливки й таке інше.

Пригадую, наостанці я кинув їй таку фразу:

– Слухай, Софі, чого б тобі не зачекати, доки ми закінчимо укладати родинні довідники? Тобі, певне, приємно буде довідатися, що ти перебуваєш у родинних стосунках з багатьма видатними людьми.

– Я вже перебуваю в сімейних стосунках з видатними людьми,– відрубала вона.– Прощавай.

Щоб укласти й видрукувати родинні довідники, нам довелося перевезти на електростанцію додаткову партію документів з Національного архіву. Цього разу я зупинився на стосах паперів, успадкованих від часів президентства Улісса Сімпсона Гранта та Уоррена Гардінга[8].

Однак ми не мали змоги забезпечити кожного громадянина індивідуальним примірником. Нам пощастило тільки виділити повні комплекти кожному законодавчому органу штатів і міст, муніципалітетам і управлінням поліції, а також кожній публічній бібліотеці.

Та навіть у тих скрутних умовах я виявив певне користолюбство: ще перед тим як Софі покинула мене, я наказав видати нам для приватного користування довідники наших родин – Нарцисів та Арахісів. Довідник своєї родини я маю й тут, у Емпайр-стейт-білдінгу. Торік мені подарувала його на день народження Війра Бурундук-П'ята Заппа, Це перше видання – і єдине.

Зазирнувши якось у ту книжку, я відкрив для себе, що серед моїх нових родичів на той час були: шеф поліції району Батавія (Нью-Йорк), Кладене Нарцис-Одинадцятий Джонсон, колишній чемпіон світу з боксу в напівважкій вазі Мухаммед Нарцис-Одинадцятий Ікс, прима чікагського балету Марія Нарцис-Одинадцята Черкаскі.

Між іншим, добре, що Софі – за щасливим збігом обставин – так і не побачила довідника своєї родини. Арахіси справді-таки справляли враження приземленої галузки.

Найвидатнішою особою серед них, як я пригадую, була якась кінозірочка десятої величини з третьорядної студії.

Отак воно.

Тільки-но уряд забезпечив країну довідниками, приватна ініціатива позасновувала родинні газети. Моя називалася "Нарцисократія", а роду Софі – "Арахісова всячина" – її ще довго після нашого розлучення пошта регулярно доставляла в Білий дім. А якось днями Війра сказала мені, що газета родини Бурундуків мала назву "Лісові вісті".

Під рубрикою "Оголошення" родичі напитували собі роботу, пропонували вкласти кудись капітал або ж подавали перелік майна на продаж.

На шпальтах новин повідомлялося про успіхи окремих представників роду. Проти законопорушників друкувалися застереження. Іноді там публікували прізвища родичів, яких рекомендувалося провідати в лікарнях або в'язницях.

Передові статті закликали до створення родинних програм охорони здоров'я, до заснування родинних спортклубів і таке інше. Запам'яталось мені одне есе, надруковане, чи то в "Нарцисократії", чи то в "Арахісовій всячині", де твердилося: родина з високими моральними засадами – найкраща гарантія законності й правопорядку, тому поліційна служба, очевидно, поступово відімре.

"Якщо вам стало відомо про родича, причетного до протизаконних дій,– писав автор,– не поспішайте повідомляти про нього в поліцію. Краще подзвоніть десятку своїх родичів".

І таке інше.

Війра сказала мені, що девізом газети "Лісові вісті" були слова: "Добрий громадянин – це гідний представник свого роду".

Поступово з'ясовувалися різні статистичні дивовижі. Наприклад, майже всі Молочаї вміли грати на музичних інструментах. Середні вага члена родини Кавунів перевищувала на кілограм вагу представника будь-якої іншої. Три чверті родини Сірки виявилися жінками.

І так далі, і таке інше.

Що ж до нашої родини, то одразу було відзначено: найвища концентрація Нарцисів припадає на Індіанаполіс та його околиці. Газета нашої родини саме там і виходила. Її редакційна шапка гордо проголошувала: "Надруковано в місті Нарцисів, США".

Отак воно.

Почали відкриватися перші родинні клуби. Я власноручно перерізав стрічку на урочистому відкритті одного з них – тут, на Манхеттені. Той клуб Нарцисів був на Сорок третій вулиці.

Та подія трохи схвилювала мене, хоч я й приймав заспокійливе у вигляді таблеток три-бензо-психоамілу. Колись давно, у тому ж таки будинку, я вже належав до іншого клубу, а також до штучно поширеної родини трохи іншого типу. Власне, як і мій батько, діди та прадіди.

У ті далекі часи цей будинок був місцем зустрічей багатих, наділених владою і вже літніх людей.

А тепер тут було повно матерів з дітьми, старих людей, які грали в шахи або шашки чи просто куняли в кріслах, підлітків, що розважалися кеглями або китайським більярдом.

Сміх та й годі.

Розділ 36

Під час того самого візиту на Манхеттен я вперше побачив один з клубів Тринадцятих. Я вже чув, що в Чікаго існує кілька десятків таких малоповажних закладів. А тепер з'явився і на Манхеттені.

Ми з Елізою не передбачили, що люди з числом 13 у других іменах негайно об'єднаються і, таким чином, утворять найчисельнішу з родин.

Так от, коли я запитав у швейцара манхеттенського клубу Тринадцятих дозволу на вхід, щоб ближче ознайомитися з новим закладом, моя соціальна реформа на мені ж таки й окошилася.

– Моє шанування, пане президент,– сказав швейцар.– Але хіба ви з Тринадцятих?

– Ні. Ви ж добре знаєте, що ні,– відповів я.

– У такому разі я скажу вам те, що повинен сказати,– мовив швейцар.– Хоч як я вас шаную, сер, але чи не пішли б ви, чоловіче, туди й перетуди? Стривайте-но, можете на прощання цмокнути мене в гузно!

Мене охопив дикий захват.

Тоді ж таки я вперше довідався про існування церкви Ісуса Христа Викраденого. В ті дні це був ще тільки дрібний культ у Чікаго, але згодом йому судилося стати найпопулярнішим серед американців віровченням за всю історію США.

Дізнався я про той рух із листівки, що її тицьнув мені в руки якийсь охайний і жвавий молодик у вестибюлі готелю.

Рвучко, мало не ексцентрично, він крутив головою й озирався на всі боки, наче сподівався угледіти когось чи то за пальмою в діжці, чи то під кріслом, чи навіть угорі – на люстрі.

Отак заклопотано нишпорячи очима довкола, він явно й не помітив, що вручив свою листівку самому президентові Сполучених Штатів.

– Кого це ви так видивляєтесь, юначе? – спитав я.

– Нашого Спасителя, сер,– відказав він.

– Ви гадаєте, він тут, у цьому готелі? – поцікавився я.

– Прочитайте листівку, сер,– мовив він.

Що я й зробив у своєму затишному номері, не вимикаючи радіо.

У верхньому кутку листівки був досить примітивно зображений Ісус Христос на повен зріст.